Вигнання в Рай. Роман

6

Наснажений вибуховим натхненням до негайного початку роботи над розписом храму, Сергiй метнувся до хати Горпини Степанiвни, гарячково намагаючись на ходу притишити розбурхану повiнь цiеi бентежноi наснаги, щоб вона не передалася рухам тiла, бо вiн боявся в таке рання розбудити Горпину Степанiвну, коли забиратиме свою валiзу з iнструментами. Але зайшовши в двiр, вiн побачив господиню вже за роботою – вона порала курей.

– О, – здивовано вигукнула Горпина Степанiвна, побачивши Сергiя, – а я думала, що ти ще спиш, та так тихо пройшла повз твою кiмнату навшпиньки, та ще й дверi причинила, щоб тебе не розбудити. А ти ось, на тобi, мабуть, уже в Днiпрi скупався, волосся он мокре. А чи не рано ще купатися в травнi, ранки ж iще прохолоднi, не застудився б.

– Та нi, бабуню, – заспокоiв ii Сергiй, – я не застуджуся, я взагалi то й зимою в ополонцi купаюсь, i нiчого.

– А-а-а, це ти, значить той, як його, – замислилася бабуся, – кит?

– Морж, – поправив ii, посмiхнувшись Сергiй.

– Так, так, морж. Авжеж морж. От стара дурепа, – вилаяла себе бабуся. – А ти молодець. І морж, i встаеш рано. А хто рано встае, тому й Бог дае.

– Та морж, то я морж, а щодо вставання, то чесно кажучи, ранiше все ж любив довгенько понiжитися в постелi, поспати подовш, адже ж i лягав я зазвичай досить пiзно. Це вже я тут, у вас разом iз сонцем встав. Аж самому дивно. Та ще встав так легко i з задоволенням. Пробiгся, скупався. Зараз така наснага в кровi вируе, що аж «ух»! – вiн розвiвши руки, знов дихнув на повнi груди. – І задум у мене щодо вашоi церкви виник, що «ого-го». Бачите, я тут у вас навiть спiлкуватися почав якось вигуками – «ух», «ого-го» – як соловей. Все, вибачте, побiжу. Немае вже терпiння. Вiзьму своi пензлi – i в храм. Задум грандiозний! Як добре, що храм тут зовсiм поруч, – повернувся вiн i пiрнув у хату.

А Горпина Степанiвна, провiвши його залюбленим поглядом, повiльно й старанно тричi перехрестила дверi, за якими щойно зник Сергiй, i ще довго радiсно дивилась йому вслiд.

Вже за хвилину Сергiй, одягнутий у свiй улюблений сiрого кольору льняний просторий робочий костюм i зручнi кросiвки, наближався до храму, знову й знову з насолодою всотуючи всiею душею його неповторну красу – будiвничi таки справдi постаралися на славу. Аж раптом – спершу Сергiевi здалося, що це просто примарилося – вiн побачив, що наче б то дверi храму прочинено. Якась неясна тривога замлоiла пiд серцем. Вiн пiдiйшов поближче – так, дверi дiйсно було прочинено. Сергiй думав уже сповiстити про це отця Михайла, але вирiшив все ж спершу розглянутися тут сам, адже, кiнець-кiнцем, був вiн i не останнiм бiйцем, i як дiйде до дiла, то з двома-трьома злодюжками впоратися зумiе. Поставивши валiзу, потихеньку, за всiма правилами, засвоеними пiд час служби в Армii, вiн пiдiбрався до прочинених дверей, принишк, прихилившись спиною до стiни, наче пробуючи в неi втиснутись, водночас намагаючись почути найменший шурхiт, що мiг би долинути iз середини, i побачити крiзь щiлину хоч найменшi ознаки чиеiсь присутностi…

Тиша. Пустота. Дивно. Тодi вiн рвучким рухом розчинив, наче розчахнув, дверi, миттево опинившись у двернiй проймi, намагаючись якнайповнiше використати цю вирiшальну мить, щоб оцiнити обставини i, в залежностi вiд небезпеки, чи то кинутися в бiк, прихистившись за стiною, i вже потiм приймати рiшення, чи то кинутися вперед i, як це iх навчали в ДШБ, перекинувшись через голову вперед, перекинутись вправо чи влiво – а там вже логiка двобою пiдкаже подальшi дii. Але тут Сергiй раптом завмер, ноги неначе прикипiли до землi. Посеред храму на колiнах, притиснувши складенi руки до грудей, перед запаленою свiчкою молитовно стояла Оксана в довгiй сукнi темного кольору, мабуть, сiрого – Сергiй вiдразу в напiвтемрявi не мiг розпiзнати колiр. Запалена свiчка вихоплювала iз внутрiшньоi сутiнi храму Оксанину голiвку в темнiй же хустинi, дiвчина стояла боком до Сергiя, i було зрозумiло, що не могла його не бачити хоча б боковим зором, але якщо й бачила, то зовсiм нiяк цього не виявила, тим паче що на неi хлинув потiк вранiшнього свiтла з розчинених Сергiем дверей – жодного поруху, жоден м’яз не здригнувся на ii обличчi. Чи вона бачила Сергiя, та не видавала цього, а чи й насправдi була заглиблена в молитву настiльки, що не помiчала нiчого навкруги? Сергiевi раптом знову примарилася Богоматiр-отроковиця Сурбарана.

Деякий час вiн стояв, не в змозi вiдiрвати очей вiд цього неочiкуваного видива, але врештi оговтавшись, тихенько причинив дверi храму, взяв залишену ним неподалiк валiзу й пiшов до затишно розташованоi неподалiк пiд кущем бузку лави, i зручно всiвшись на цiй лавi, прикипiв замрiяним поглядом до храму, який зараз видавався йому якоюсь казковою мушлею, що ховае в собi чарiвну перлину – аж ось зараз мушля розкриеться й подаруе свiтовi неймовiрну красу цiеi перлини. Сергiй розташувався на лавi так, що храм опинився якраз мiж ним i сонцем, яке вже повнiстю вийшло з-за обрiю, але було зовсiм закрите вiд Сергiя храмом, навколо якого, мов дивовижний нiмб, i сяяло свiтло вiд схованого за храмом сонця, так що складалося враження, наче це сам храм сяе на тлi нiжноi прозорiнi травневого неба. Сергiевi ж видалося, що це сяйво ллеться з середини храму, не вiд запаленоi Оксаною свiчi, а вiд того молитовного полум’я, що горiло, мов свiча, у зверненiй до Бога душi Оксани.

Через деякий час дверi храму прочинились, Оксана повiльно вийшла, тихенько зачинила дверi, стала обличчям до храму, тричi розмiрено перехрестилась i схилила голову, потiм повернулася й своею повiльною грацiйною ходою пiшла, неначе попливла до Сергiя. Так, вона дiйсно була в темно-сiрiй сукнi й такого ж кольору хустинi. Сукня була набагато довшою, анiж вчорашня коричнева, але так, як i вчорашня надзвичайно личила дiвчинi й була якогось своерiдного незвичного покрою, принаймнi в магазинах, тим паче в наших, таку сукню вiдшукати навряд чи вийде так просто, Сергiй як художник вже дещо в цьому тямив. При ii наближеннi вiн мимовiльно встав з лави, навiть не встав, а просто таки пiдскочив, i подумав, що вийшло це в нього якось не зовсiм…

– Доброго ранку, – пiдiйшовши ближче, промовила Оксана зi своею чарiвливою напiвпосмiшкою-напiвзадумою, i зрозумiвши його невiльне замiшання, присiла на лаву.

– Доброго ранку, – вiдчув себе вже вiльнiше i теж сiв поряд i собi Сергiй. – Я, чесно кажучи, нiяк не сподiвався побачити тебе тут, тобто, – затнувся вiн, вiдчувши, що допустився, мабуть, образливоi для Оксани помилки, – тобто, вибачаюсь, вас, вас Оксано побачити тут у храмi так рано.

– Та що ти, Сергiю, не переймайся, не треба такоi вже прикроi офiцiйностi, – вона так вдало знову розрядила не зовсiм зручну для Сергiя ситуацiю, так просто, без зайвих реверансiв перейшовши на «ти», неначе поплескавши його по-дружньому по плечi, i в цьому не було й натяку на якусь фамiльярнiсть, зверхнiсть чи розв’язнiсть, це було так доречно, так природно й ненав’язливо, i Сергiй разом з великою вдячнiстю вiдчув надзвичайну полегкiсть у спiлкуваннi, так наче вони знайомi з самого дитинства. – Я ж бо теж нiяк не сподiвалася тебе побачити тут так рано, адже передбачала щодо тебе мiську звичку вставати досить пiзно. А я звикла, як природна селянка, вставати рано з самого дитинства, а зараз в монастирi тим паче встаемо рано для вранiшньоi молитви. Й до цього храму я приходжу щодня вранцi попросити в Бога не обiйти милосердям цього нового прихистку для люблячих його, та й взагалi храм не повинен бути без молитви, храм без молитви – це все одно, що день без сонця. Храм не може порожнiти без молитви.

– Я прекрасно тебе розумiю, – Сергiй дiйсно розумiв ii. – А щодо мене, то ти знову ж таки права, я таки звик, живучи в мiстi вставати пiзно. А тут, я навiть сам собi дивуюся, скочив сьогоднi разом iз сонцем, навiть не подумавши, що можна ще понiжитися в постелi, бадьорий, радiсний, пробiгся берегом Днiпра, скупався – i гайда в храм працювати, працювати й ще раз працювати…

– Так, так, а тут я на завадi.

– Та що ти, Оксано! Як це на завадi? Та я…

– Добре, добре, це я так, жартую, – поблажливо промовила Оксана. – Просто я так зрозумiла, що ти вирiшив, що в храмi злодii, судячи з того, як рвучко ти розчахнув дверi в готовностi кинутися в бiй.

– А ти помiтила? – знову трохи знiтився Сергiй. – Я думав, що ти була настiльки зосереджена на молитвi, що навiть не помiтила мене. А ти навiть здогадалась про моi намiри.

– Як же тут не здогадатися, якби ти тiльки бачив у цей час свое обличчя, – вона знову поблажливо посмiхнулася, – як тут не здогадатися. Звичайно ж бачила, але це нiтрохи не завадило моiй молитвi. Жаль, звичайно, що моя присутнiсть не дала тобi здiйснити героiчний вчинок, – цей невинний жарт зовсiм не прозвучав уiдливо в устах Оксани, i Сергiевi захотiлось вiдверто все пояснити.

– Розумiеш, – почав вiн, – я служив в Армii в так званому ДШБ, десантно-штурмовому батальйонi, нi, я не хизуюся цим, чи ще щось таке, – похопився Сергiй, подумавши, що дiвчина може сприйняти його слова, як якесь вихваляння.

– Я розумiю, – просто вiдказала вона, i Сергiевi вiдразу стало ясно, що вона дiйсно все розумiе.

– Так от, служив я в ДШБ, та ще в такому мiсцi, що… – Сергiй трохи замислився. – В Афганiстанi я служив, – кинув вiн мимовiльний погляд на Оксану й побачив, як ii просвiтлене радiстю обличчя раптом посумнiло, а ii великi прекраснi очi, мов сльозами, переповнилися спiвчуттям. – Так, звичайно, – продовжив вiн, – набачився я там всякого, але не про це зараз мова, справи минулi, а я це до того, що нас там дуже добре навчили при найменшiй небезпецi дiяти так, щоб вiдвернути цю небезпеку не тiльки вiд себе, а й вiд iнших, дiяти у строго визначеному порядку, рiшуче й швидко, але без сум’ятливого поспiху, тверезо й усвiдомлено. А побачивши, що дверi храму вiдчинено, я, звичайно, вiдчув небезпеку. А що ще я мав би вiдчути, адже на власнi очi бачив, як Горпина Степанiвна вчора власноручно замикала цi дверi, а сьогоднi вранцi, коли я ось зiбрався йти до храму працювати, дала менi ключi вiд дверей храму, щоб я iх власноруч вiдiмкнув, – Сергiй дiстав з кишенi ключi й, тримаючи iх на вiдкритiй долонi, наче зважуючи, додав: – що б я мав думати?

– Я розумiю тебе.

– Так от, i думаю, що ж робити? Побiгти повiдомити когось? Доки бiгатиму, злодii втечуть. От i вирiшив спробувати своiми силами розiбратися в ситуацii. Зрештою, я не так вже й ризикував, адже якийсь злодюжка, навiть якби iх було декiлька, навряд чи стали б для мене такою вже нездоланною загрозою, враховуючи мое героiчне минуле, – спробував i вiн трохи пожартувати, щоб розвiяти невiльно завдану ним причину для Оксаниного сумовитого спiвчуття. Але побачивши, що його трохи солдатське кепкування над собою не дуже розвiяло настрiй дiвчини, додав: – Тебе, я бачу, якось вразило таки мое героiчне минуле?

– Зiзнатися, це й справдi так, – погодилася вона. – Адже, сам подумай, якось воно незвично – художник, та не просто художник, розписуе храми, пише iкони, а до того раптом – Армiя, ДШБ, Афганiстан… До того ще ж, як уявила, що тобi там довелося пережити. Якось це все вiдразу й не складеш до купи. Дивно.

– Це не було б таким дивним, якби ти знала, що саме Афганiстан, як це вже й справдi не дивно, навернув мене до Бога, саме це випробування на межi людських можливостей поставило мене перед невiдворотнiстю вибору, перед невiдворотнiстю прийняти Христа. Та це довга розмова, нехай якось випаде хвилинка, поговоримо й про це, адже ти не вiдмовиш менi в цiй розмовi? – Сергiй побачив, що обличчя Оксани знову прояснiло.

– Аякже, – вже веселiше вiдповiла вона, – я з великою радiстю поговорю з тобою про це, – просто, вiдверто й щиро, як завжди вiдповiла вона.

– Нi, звичайно, я задумувався над стосунками з Богом i ранiше, читав книги, i все таке iнше, але щоб отак глибоко й вiдверто вiдчути себе частиною Божого задуму, це вiдбулося все ж пiсля Афганiстану, i як це не звучить дивно, завдяки Афганiстану. А взагалi, в моему життi було декiлька таких, можна сказати, поворотних моментiв, якi рiшуче змiнювали, вiрнiше поглиблювали свiторозумiння, розширюючи водночас життевi видноколи i показуючи новi життевi шляхи. Це, по-перше, – Сергiй невiльно замислився, – як я вже казав, Афганiстан, який зробив мене християнином, потiм проголошення Украiни незалежною державою, яке зробило мене вiдвертим украiнцем, тодi проголошення Киiвського Патрiархату, яке зробило мене християнином украiнським, i нарештi, сумнозвiсне i водночас велично-незабутне поховання Патрiарха Володимира, яке зробило мене православним украiнцем незворотно, кiнцево, на вiки вiкiв. Звичайно, тобi може здатися, що я якось пасивно, безвiльно слiдував за всiма цими подiями, спонукуваний ззовнi до внутрiшнiх переворотiв. Втiм, не вiдкидаючи зовнiшнiх спонук, я все ж з вiдповiдальнiстю й без сумнiву можу сказати, що все це вiдбувалося так, нiби моi внутрiшнi, найглибшi мрii й надii виливалися назовнi i втiлювалися в життя в цих вiкопомних подiях, так, наче Бог чув моi сподiвання i виконував iх, а може це я просто вiдчував божественну нагальнiсть цих перетворень. Як би там не було, але в тому, що всi цi подii були кроками невiдворотного поступу втiлення Божого задуму щодо Украiни не може бути жодного сумнiву. Як би там не було, – додав вiн рiшуче.

– Так, звичайно, – ii очi засяягои глибоким внутрiшнiм натхненням, – я тебе прекрасно розумiю. Адже подiбнi до описаних тобою почуття переживали щодо вiдзначених тобою подiй, хоча, – вона трохи знiчено задумалась, – хоча, зрозумiло, щодо Афганiстану я не можу сказати, а щодо всього iншого, названого тобою, то просто впевнена, що подiбнi до твоiх почуття, мрii та надii переживала переважна бiльшiсть украiнського народу, в тому числi, звичайно, i ми з татом як i все наше село, район i так далi. Просто, можливо, наприклад, ми з татом були трохи бiльше приготованi до саме такого перебiгу подiй, дещо сильнiше бажали саме такого перебiгу подiй, бо вiдома нам iсторiя нашого священицького роду сягае дуже далекого минулого, принаймнi нам точно вiдомо, що нашi далекi пращури, Князенки, православнi священики, боролися з польськими утисками ще за часiв Речi Посполитоi, наснаженi полум’яним словом Івана Вишенського, потiм брали безпосередню участь у Хмельниччинi; далi боролися з можливою передачею Киiвськоi Митрополii пiд владу Московського Патрiархату, коли ж ця згубна для Украiнського православ’я передача все ж вiдбулася всупереч канонам Церкви i бажанню прихожан, Князенки робили все можливе, щоб i в тих умовах зберегти своерiднiсть украiнського православ’я, за що й були переслiдуванi iмперським режимом i Священним Синодом; пiд час же проголошення Украiнськоi Народноi Республiки священики з роду Князенкiв були першими серед iнiцiаторiв проголошення Автокефалii, через що першими ж пiсля радянськоi окупацii отримували в потилицю чекiстськi, енкаведистськi та кадебiстськi кулi, оскiльки, як i за часiв Хмельниччини, не лише словом, а й дiлом боролися за вiру й Украiну, хоробро вiдстоюючи право свого народу на iснування ще й в лавах як Армii УНР, так i Украiнського Опору в останнiй великiй вiйнi. Так що, й Украiнська Незалежнiсть, i Киiвський Патрiархат були для нас вже не стiльки нежданими подарунками долi, як довгоочiкуваним справдженням наших вiковiчних мрiй i боротьби.

– Тепер менi зрозумiло, – промовив Сергiй, захоплений високою натхненнiстю Оксаниного обличчя, – чому твiй батько, Михайло Архипович Князенко, приiхавши до Киева умовляти мене зайнятися розписом вашого храму, перш за все повiдомив, що ваша парафiя належить до Киiвського Патрiархату – i треба було бачити при цьому його горде й натхненне обличчя.

– Звичайно, адже в нашому роду про це мрiяли з дiда-прадiда, а втiлити цю велику мрiю випало нам. То як же тут не радiти. Тут мимоволi будеш гордим i натхненним, – вона сидiла на лавi гордо виструнчившись, неначе пiдносячи своi слова якнайвище, на суд самого Бога. Й при цьому декiлька локонiв ii русявого волосся, що вибилося з-пiд хустки, хвилююче трiпотiло на легенькому вiтерцi, що надавало дiвчинi якогось зворушливого i водночас романтично-пiднесеного вигляду.

– Я вас теж прекрасно розумiю, – щиросердно вiдгукнувся Сергiй, – адже я, як тобi вже, мабуть, стало ясно, теж прихильник Киiвського Патрiархату, i сприйняв його проголошення з великою радiстю, хоча й iшов до цього не з дiда-прадiда, а вiдчув у собi цю патрiотичну жилу зовсiм недавно, уже в свiдомому вiцi, видобувшись iз радянського й росiйського iмперського мороку. Як би це тобi пояснити… – йому так хотiлося донести до ii свiдомостi своi справжнi найпотаемнiшi почуття. – Спершу я прийшов до Бога, а вже згодом, через усвiдомлення божественних одкровень щодо окремих людей, iх гуртування в спiльноти, i взагалi щодо людства, зрозумiв усю несправедливiсть, неприроднiсть становища мого рiдного народу, вiдчув себе невiд’емною часткою мого несправедливо скривдженого народу, вiдчув божественний задум щодо Украiни. Украiна i Бог – цi два поняття злилися для мене в одне цiле, адже Бог мiг явитися украiнцям лише в образi Украiни, як для евреiв Бог явився в образi Ізраiлю, а для росiян в – образi Росii. Не iснуе бо нiякого абстрактного просто Бога, як не iснуе якоiсь абстрактноi просто матерi, а iснуе насправдi лише одна едина, поступово старiюча, рiдна тобi мати – все бiльше й бiльше похилого вiку жiнка з неповторними й незрiвнянними очима, посмiшкою, зморшками, якi одного дня вiдiйдуть в небуття, але для тебе залишаться незабутнiми й живими на вiки вiкiв. Адже, просто Бог i просто мати – це лише слова, просто слова, мертвi букви, а живi лише та свята жiнка, яка породила тебе в муках, жива лише та свята Батькiвщина, яка породила в муках твiй рiдний народ, живий лише той Бог, що втiлений в одному зi своi ликiв-народiв. Нам Бог явився в образi Украiни, i щоб уповнi вiдчути себе синами Божими, ми повиннi вiдчути себе украiнцями; лише повнiстю ставши самими собою, ми зможемо зрозумiти iнших.

– Як гарно ти говориш, – прекраснi очi Оксани прикипiли до Сергiевого обличчя. – Ти казав учора, що тобi дуже подобаеться, як говорить мiй тато, а сам ти говориш не гiрше.

– Та просто тема така, що слова самi собою говоряться.

– От, от, так говорить i тато. А ще ти питав у мого тата, чи вiн бува не пише, тепер i я хотiла б спитати i тебе, чи бува ти сам не пишеш не тiльки пензлем, а ще й пером?

– Та чесно кажучи, – нiяково промовив Сергiй, – е такий грiх, бувае виливаю своi почуття й думки не лише пензлем на полотно, а й пером на папiр. А як ти вгадала?

– Можу сказати лише одне – я, взагалi то, за освiтою фiлолог.

– Ти фiлолог? – здивовано спитав Сергiй.

– Так, фiлолог. А чому це тебе так дивуе?

– Просто якось, не знаю, – вiн хотiв було згадати про ii чернецтво, але чомусь не захотiв зараз торкатися цiеi теми. – Можливо, я просто поки що не думав про твою професiю взагалi.

– Я закiнчила фiлологiчний факультет Киiвського унiверситету, до речi, з вiдзнакою. Так що з твоiх, вельми в лiтературному сенсi прикметних, промов можна зробити висновок про те, що ти або просто дуже начитана людини, або дуже начитана та ще й талановита людина, яка й сама здатна творити на лiтературнiй нивi. В якiй же iпостасi лiтература мае щастя приймати твоi послуги – проза, поезiя?

– Звичайно, поезiя, – зiзнався Сергiй, – в якiй же ще iпостасi в лiтературi найзручнiше виявити себе художнику. Проза – занадто, вибачаюсь, як це у вас фiлологiв називаеться, тавтологiю, занадто прозаiчно для художника.

– Даремно ти так гадаеш, проза iнодi бувае справжньою поезiею, навiть бiльше поезiею, анiж деякi вiршi, принаймнi менi це часто зустрiчалось, – Оксана заохотливо подивилась. – А чи можна було б почути твою поезiю?

– Звичайно ж можна, але, – Сергiй подивився на небо, де сонце вже стояло досить високо, – коли ми починали з тобою розмову, сонце було якраз над горизонтом i ховалося за храмом, а зараз, дивись, вже досить високо – так можна i до вечора проговорити. А я, взагалi то, прийшов сюди працювати.

– Працювати – значить малювати, а поезiя значить так – розвага? Впiзнаю нинiшню зверхнiсть до поезii.

– Та нi, ти мене не зрозумiла…

– Та це я знову пожартувала, на сьогоднi вже аж забагато жартiв. А час дiйсно пролетiв непомiтно, менi, до речi вже теж пора. А поезiю твою я все ж таки сподiваюсь почути.