Вигнання в Рай. Роман

– Кави вiн випив, – саркастично подивилась бабуся, – пiшли вже скорiше за стiл.

– Добре, добре, дякую, зараз iду. Просто якось спросоння ще апетит про себе не дуже нагадуе. Менi б умитися.

– Так, так, звичайно. Зараз я тобi й рушника дiстану, – пiшла вона до шафи, вiдчинила ii i почала там порпатись.

А Сергiй тим часом озирнувся уважнiше. В хатi було охайно, прибрано, все стояло на своiх мiсцях, кругом нi пилиночки. В належному iй кутi – iкона Божоi Матерi, на стiнах – свiтлини рiдних i близьких. Взагалi, все було так, як i належить бути в звичайнiй селянськiй хатi, де живе старенька бабуся: цей стародавнiй образ Божоi Матерi, цi пожовклi свiтлини на стiнах, цi вiзерунчатi занавiсочки на вiкнах, цi гаптованi скатерки на меблях – все дихало такою знайомою, такою рiдною стародавньою доброзвичайнiстю, викликаючи щемливi дитячi спогади, адже все це так нагадувало оселю його, Сергiевоi, рiдноi бабусi, давно вже померлоi баби Килини, Килини Андрiiвни, яка жила пiд Киевом, i в якоi Сергiй проводив досить багато часу, особливо на канiкулах, оскiльки виростав безбатченком з одною лише матiр’ю, яка бiдкалася, працюючи на декiлькох роботах, аби прогодувати себе i сина. Та й бабуся Горпина так була схожа на бабусю Килину – цей метушливий почовг при ходьбi з характерним розгойдуванням худенького тiла, так як чимчикуе качечка, ця самозречена турботливiсть про iнших, ця прониклива доброта, що виливаеться з очей щедрим сонячним потоком…

– Ось, тримай, – подала Горпина Степанiвна Сергiевi чистий вишитий рушник, якого видобула щойно iз надр шафи, – це я ще дiвкою вишивала, на вiно собi, – розлила вона щедроту своеi доброти у щирiй посмiшцi.

– Дякую, – як приймають хлiб-сiль, Сергiй прийняв цей рушник, що дихав щирiстю селянськоi наiвноi невинностi. Потiм вiн пiдвiвся й пiшов услiд за бабусею надвiр до умивальника, де з насолодою умився чистою водою з колодязя, що був тут же, на подвiр’i, витерся чистим духмяним рушником i з почуттям радiсноi свiжостi пiшов услiд за бабусею знову в хату до обiднього столу.

– Ось пригощайся, будь ласка, не соромся, – припрошувала бабця Сергiя, насипаючи йому в миску борщ, крiм якого на столi ще стояла смажена картопля, печеня, коржики, молоко, – iж, iж, – накладала вона побiльше сметани в борщ, – як кажуть, хто як iсть, той так i працюе, так що не соромся.

– Та я не соромлюся, – взяв Сергiй ложку i шматок хлiба, – просто ви тут, бабуню, понаприготували стiльки, що вистачило б не лише на одного художника, а на цiлу бригаду робiтникiв. Пiсля такого обiду грiх було б працювати абияк, – вiн пiдсунув миску духмяного борщу ближче i почав з апетитом iсти. – А ви ж, бабуню, чого не iсте? – вiдiрвався вiн на мить вiд миски.

– Та я сьогоднi й поснiдала нiвроку, та й поки готувала обiд ще пiд’iла, та й взагалi, скiльки там менi, старiй бабi, треба. Ти не переймайся й не вiдволiкайся, iж.

Як кажуть, апетит приходить пiд час iди – Сергiй пiд час обiду ще раз пiдтвердив цю iстину.

– Оце так наiвся, – вiдхилився вiн на спинку стiльця, допиваючи вже молоко, – давно вже так не наiдався. А до речi, звiдки це у вас молоко таке смачне, свiже та духмяне, я, наче, корови у вас не помiтив?

– Так, корови у мене дiйсно немае, стара я вже та немiчна, щоб корову тримати, хоча колись iз Йосипом Миколайовичем i корiвку теж тримали, а як приставився мiй господар, то я корiвку i продала, зате у сусiдiв корiв поки що, слава Богу, вистачае. Ось це, – показала бабуся на глечик з молоком, з якого ii гiсть наливав собi ще один кухоль, – я взяла у своеi таки сусiдки, Мотрi Микитiвни, що поряд зi мною й живе. Тобi подобаеться це молоко?..

– Подобаеться, ой подобаеться, – задоволено прицмокнув Сергiй, допиваючи другий кухоль молока, – духмяне та смачне, аж солодке, мабуть, свiже.

– А як же, звичайно свiже, iншого в нас не бувае. Та й трава ж свiжа пiшла на пасовищах, так що молоко зараз дiйсно таки гарне. Отже, якщо тобi й справдi подобаеться молоко Мотиноi корови, то можна тепер буде брати в неi молоко для тебе, поки ти будеш тут працювати. Тим бiльше, що, – Горпина Степанiвна з якоюсь доброзичливою хитринкою глянула на Сергiя, – коли я вже хотiла Мотрi заплатити за молоко, то вона з мене грошей таки не взяла…

– Чому це? – здивувався Сергiй.

– Та коли я iй розповiла, – доброзичлива селянська хитринка знову з’явилася в посмiшцi бабусi, – що це для тебе, тобто для того самого художника, що оце вже й приiхав i буде вже розписувати наш храм, i що зараз ти оце якраз у мене… Та ще коли розповiла, який ти на справдi, що приiхав ти електричкою, i за розпис храму грошей не заломив стiльки, що, ого-го!.. Та й взагалi…

– Горпино Степанiвно, Горпино Степанiвно… – докiрливо похитав головою Сергiй. – То це ви вже, значить, бабi Мотрi, баба Мотря бабi Парасцi, i так далi. То, мабуть, вже все село знае про мене?

– А що тут такого, – трохи навiть ображено вiдповiла бабця, – ти що хотiв тут жити, працювати й щоб нiхто нiколи не дiзнався про твою тут присутнiсть?

– Та нi, ви пробачте, якщо я вас образив. Просто, як самi розумiете, я взагалi то не надто тiшуся зайвими про себе розмовами. А крiм того ви менi ще нагадали, що я вже тут у вас давно в селi, а до отця Михайла все ще не завiтав, i буде воно якось, мабуть, не зовсiм зрозумiло, якщо все село вже буде знати, що я давно приiхав, а отець Михайло про це й не знатиме, а дiзнаеться теж iз чуток вiд своiх сусiдiв. Якось це, на мою думку, буде не по-людськи.

– Он ти про що. Не переймайся. Нiчого страшного немае в тому, що ти не вiдразу по приiздi прийшов до отця Михайла. Адже ж рiч в тiм, що отець ще до обiду поiхав до одного з наших прихожан, який живе далеченько звiдси – дружинi його дуже зле. Так що, все одно панотця вдома не було. А втiм, вiн вже невдовзi мае й приiхати.

– То коли вiн поiхав автобусом чи електричкою, так ми й точно можемо знати, о котрiй годинi вiн мае приiхати – розклад руху вам же, напевне, вiдомий.

– Та нi, отець Михайло поiхав власним автомобiлем. До Семена Бондаря так просто не доберешся, до iхнього села нi електричка, нi автобус не ходять.

Сергiй, невiдомо чому, був якось трохи прикро вражений звiсткою про те, що отець Михайло, виявляеться, мае власне авто. Якось це не зовсiм в’язалося з його власними переконаннями й уявленнями про те, яким повинен бути духовний наставник, i як вiн повинен себе поводити в такий скрутний для народу час, як зараз. Та й якось не схоже було це на того побожного чоловiка, отця Михайла, який особисто приiздив до Киева умовляти Сергiя зайнятися розписом iхнього храму. Отець Михайло тодi дiйсно таки справив таке враження на Сергiя, що той негайно вирiшив тут таки iхати в село Веселе, вiдклавши всi своi справи. А втiм, отцевi Михайловi, зважаючи на розпорошенiсть його пастви по далеких селах, i справдi таки просто необхiдний був автомобiль, вирiшив Сергiй. «Та й взагалi, – думав вiн собi, – автомобiль в наш час – це ж не розкiш, а засiб пересування, i мати автомобiль в наш час – це, взагалi то, те ж саме, що мати, наприклад, холодильник, чи телевiзор, це просто необхiдна в домi рiч», – старався Сергiй сам себе переконати й погамувати неприемне почуття, що вiн нiбито у чомусь незаслужено звинуватив достойну людину, але тут же подумки розсмiявся над своiми переконуваннями самого себе, згадавши, що це якраз його мама такими самими словами переконувала самого Сергiя, умовляючи придбати хоч якийсь автомобiль, а вiн у вiдповiдь на це незворушно доводив, що в час, коли весь народ, можна сказати, бiдуе, мати всiлякi розкошi, в тому числi й автомобiль, просто непристойно. Мабуть мама таки була права, називаючи Сергiя занадто вже вимогливим до людськоi природи, i доводячи, що такий його юнацький максималiзм просто таки не личить такому дорослому, можна сказати, вже в лiтах, чоловiковi.

– … То ти чуеш, що я тобi кажу, – вивiв Сергiя з його легкоi задуми голос Горпини Степанiвни, – чи про що ти зараз оце думаеш?

– Так, так, вибачте, Горпино Степанiвно, задумався трохи, це зi мною бувае iнодi. Але нам, художникам, таке треба вибачати, самi розумiете. Так що ви менi хотiли сказати?

– Та я кажу, що залишайся в мене жити, поки будеш у нас. Мiсця в мене в хатi вистачае, iсти-пити е що, та й молочко, що тобi так сподобалося поряд, i храм тут таки пiд боком, та ще й тут таки поряд, – бабуся показала рукою, – просто перейдеш дорiжкою через мiй город – i Днiпро, купайся скiльки завгодно.

– Так, так умови просто чудовi, що там i казати, – завагався якось Сергiй. – Я б, звичайно, не проти.

– То в чому ж рiч? – бабця помiтила його нерiшучiсть.

– Просто, розумiете, я взагалi то думав зупинитися в отця Михайла. Наскiльки я зрозумiв з нашоi з ним розмови, вiн теж такоi думки, вiн же одинак, живе самотою, як я зрозумiв? Це по-перше. А по-друге, ви ж самi, Горпино Степанiвно, говорили, що до вас приiжджають вашi рiднi, щоб допомогти вам по господарству – чи не заважатиму я в такому разi iм i вам?

– Он ти про що. То щодо отця Михайла, вiн дiйсно таки одинак, як померла його дружина, Ольга Петрiвна, то з тих пiр Михайло Архипович, отця Михайла нашого, якщо не знаеш, звати так, Михайло Архипович Князенко.

– Так, так, звичайно, знаю.

– Так от, вiн, виходить так що й справдi одинак. Але ж покiйна його дружина залишила Михайловi Архиповичу донечку, Оксану.

– Але ж, як менi вiдомо, вона черниця?

– Так, так, правда твоя, Оксаночка у нас в Христових наречених ходить, прикликав ii Господь до служiння. Але ж монастир – не в’язниця, i Оксана частенько вiдвiдуе батька, а iнодi й довгенько таки живе тут у нього, коли треба допомогти по господарству. А зараз – вам, мiським жителям, це, мабуть, невiдомо – саме час поратися на городi – травень – i огiрочки треба посадити, i помiдорчики, пополивати все, поки прийметься добре, та й картопельку прополоти та обгорнути саме час, i все таке iнше. Одне слово, тут вона якраз зараз, Оксана, у батька живе й пораеться по господарству. А щодо моiх рiдних, то вони дiйсно приiжджають до мене на помiч, але приiжджають вони не надовго, зазвичай на вихiднi, i мiсця, хоч i хата моя видаеться невеликою, вистачае всiм, i в хатi на долiвцi стелемось, i ще й прибудiвля за хатою е, ранiше, коли я тримала корову, там сiно було, i всi так любили виспатись на сiнi, а тепер там стоять лiжка, i влiтку теж дуже гарно там спати на свiжому повiтрi. Так що, як наiдуть моi, то мiсця всiм вистачае, i тобi вистачить – одним менше, одним бiльше, нiхто й не помiтить.

– Що ж, переконали, – Сергiй розвiв руками, – я з великим задоволенням залишуся у вас, якщо отець Михайло не буде проти цього, якщо вiн не образиться на те, що я зупинюся не в нього.

– А чого б йому бути проти, чого б йому ображатися? Та й Оксаночка ж зараз якраз тут живе.

– Та й вам же, Горпино Степанiвно, зайва копiйчина не завадить, пенсiя ж у вас не дуже…

– Яка пенсiя, яка зайва копiйчина, я щось не второпаю про що ти це говориш.

– Та за квартиру ж я вам заплачу. Що ж я тут даром житиму, турбуватиму вас. Обiди менi ще ж треба готувати…

– Ти що образити мене хочеш? Заплатить вiн менi! – обурено, наче iй запропонували щось непристойне, вигукнула бабця. – Та як у тебе язик повернувся! Ти он яку справу приiхав до нас робити, до нас як поставився, а я буду з тебе грошi брати?

– Вибачте, вибачте, – примирливо пiдняв руки догори Сергiй, – я не хотiв вас образити.

– Та чи ви тут сваритеся вже, такими вже рiдними стали, що вже й сварка мiж вами, – i Сергiй, i Горпина Степанiвна одночасно повернули голови в напрямку вхiдних дверей, де на порозi з’явилася опасиста кругловида жiнка рокiв шестидесяти в строкатому платтi.

– А-а-а, ось i Мотя прийшла, – кивнула в бiк жiнки Горпина Степанiвна. – Це ж сусiдка моя, Мотря Микитiвна, це ж вона, Сергiю, пригощала тебе молочком.

– Так, так, – радiсно закивала у вiдповiдь сусiдка, – оце забiгла на хвильку поцiкавитися, чи сподобалося вам мое молочко.

Сергiй з Горпиною Степанiвною порозумiло перезирнулися, даючи одне одному знати, що вони обидва добре втямили причину Мотиного приходу: було цiлком ясно, що Мотря Микитiвна пiсля приходу Горпини Степанiвни, коли дiзналася про Сергiя, вiдразу ж подалася по селу розповсюджувати сенсацiйну звiстку про приiзд знаменитого художника, який буде розписувати iхнiй храм, – ще б пак, розповiсти односельчанам першою про таке! Але розповiдаючи про Сергiя, Мотря Микитiвна, мабуть, не змогла таки втриматися вiд того, щоб хоч декiлька разiв не сказати таку спокусливу сакраментальну фразу «сама його бачила», хоча й говорила вона це, очевидно, як добросовiсна оповiсниця, не без докору сумлiння. І ось, щоб заспокоiти свое, трохи постраждале сумлiння, Мотря Микитiвна й прийшла зараз до сусiдки, щоб i насправдi таки на власнi очi побачити Сергiя.

– Та ти заходь, заходь, Мотю, проходь, сiдай, – запрошувала баба Горпина сусiдку, яку втiм можна було й не запрошувати, вона й так пройшла до столу, вiдсунула стiлець i присiла бiля столу. – А ми оце з Серьожею, – посмiхнулася Горпина Степанiвна в бiк Сергiя, пiдкреслюючи перед сусiдкою таким звертанням до знаменитого художника дружнi з ним вiдносини, – трохи дiйсно таки не порозумiлися, трохи справдi не посварилися. Ти тiльки уяви собi, Мотю, говорить, що заплатить менi за квартиру, якщо житиме тут у мене, поки розписуватиме наш храм! Уявляеш собi таке?

– Оце так. Оце ви, справдi таки, придумали, – широко розплющеними вiд здивування очима подивилася Мотя на Сергiя, як на якогось незрозумiлого дивака. – Та що ж ми тут бузувiри якiсь, чи що. Будемо ще й грошi з вас дерти? Оце так!

– Та годi, годi вже вам, – примирливо подивився на обох сусiдок Сергiй, – будемо вважати це непорозумiння вичерпаним. Як то кажуть, хотiлося як краще, а вийшло як завжди. Будемо вважати, що нiчого я вам не пропонував.

– Ти бачиш, який розумний, – звернулась задоволено баба Горпина до Мотi, – я ж тобi казала, який вiн розумний, – i обидвi сусiдки значуще похитали головами на знак згоди, хоча Сергiй так i не зрозумiв, в чому так вже виявилася його великорозумнiсть, а тим часом все одно бути розумним було таки краще, анiж навпаки. – А до речi, – похопилася Горпина Степанiвна, – ти не знаеш, чи отець Михайло повернувся вже додому?

– Так. Я оце якраз поверталася додому, – довiрливо проказала Мотря Микитiвна, мимовiльно видаючи свою мiсiю оповiсницi односельчан щодо приiзду Сергiя, – а була я в центрi, у Галi Стронихи, то бачила, що отець Михайло якраз iхав додому.