Вигнання в Рай. Роман

Вигнання в Рай. Роман
Юрiй Пересiчанський

Народжуватись у часи змiн – рiч не вельми вдячна. Але головний герой роману художник Сергiй Богданенко народився i ставав людиною якраз у часи змiн – Украiна перестала бути частиною Радянського Союзу i стала незалежною державою. Земне коханя до жiнки й небесна любов до Бога й Батькiвщини – чи можна iх поеднати? В яких стосунках iснують Бог i створений ним народ. Як досягти щастя в земному життi, щоб це не супречило життю вiчному? Цi, та багато iнших питань визначають життя Сергiя Богданенка.

Вигнання в Рай

Роман

Юрiй Пересiчанський

© Юрiй Пересiчанський, 2017

ISBN 978-5-4485-8549-4

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Згiдно з вiдомою настановою китайськоi мудростi народжу- ватись у часи змiн – рiч не вельми вдячна. Але головний герой роману художник Сергiй Богданенко не лише народився, але й ставав людиною якраз у часи змiн, та ще й змiн щонайсуттевiших, змiн як в особистому життi Сергiя, так i в життi його Батькiвщини – Украiни, яка перестала бути частиною Радянського Союзу i стала незалежною державою.

Земне коханя до жiнки й небесна любов до Бога й Батькiвщини – чи можна iх поеднати? В яких стосунках iснують Бог i створений ним народ, i чому церква украiнського народу мае бути саме Украiнською Церквою? Як його досягти, цього омрiяного щастя в звичайному земному життi – i щоб це не супречило життю вiчному? Цi, та багато iнших, не менш суттевих питань визначають життя Сергiя Богданенка. Вiдповiдi на цi питання нам i доведеться шукати разом iз Сергiем.

Частина перша

1

«Отче наш, що еси на небесах, нехай святиться iм’я твое…», – цю, одну з найкоротших, але водночас i одну з найпроникливiших молитов, першонавчителем котроi був сам Ісус Христос, Сергiй мимовiльно почав промовляти, зупинившись перед новозбудованим храмом Божим, вiрнiше молитва сама почала промовлятися в душi Сергiя, коли перед його очима постала ця новостворена краса. Не занадто велика за розмiром, будiвля храму була, втiм, цiлком помiрною для стилю козацького бароко, в якому цей храм якраз i був створений – вочевидь, будiвничi цього храму прагнули створити не просто прихисток для прихильникiв якогось абстрактного християнства, а отчий дiм для нашого рiдного украiнського православ’я, отчий дiм для всiх, хто визнавав своiм батьком Господа Бога, а своею матiр’ю – Украiну. І це iм дiйсно таки вдалося. Щедро яскрiючи в променях травневого ранкового сонця святковiстю свiжовифарбуваного тиньку, так вдало поеднаного з урочистою строгiстю кладки червоноi облицювальноi цегли в тих неповторних обрисах краси, що зродилися в час боротьби за волю, i були названi украiнським козацьким бароко, храм неначе сам собою вирiс на цьому пагорбi, народжений плодючою украiнською землею.

Поставивши долi двi валiзи зi своiм нехитрим реманентом та одягом, Сергiй довго стояв, вдихаючи на повнi груди цiлющу лагiдь травневого повiтря i насолоджуючись казковим видивом собору пiд акомпанемент веселого птаства. Сергiй був досить мiцноi статури, хоча й доволi струнким молодим чоловiком вище середнього зросту з коротко стриженим густим чорним волоссям i карими очима на чисто виголеному смуглявому обличчi з твердими мужнiми рисами, може навiть занадто твердими й занадто мужнiми, якщо зважити на професiйний статус Сергiя, адже був вiн художником, та ще й не просто художником, а художником, що працював у релiгiйнiй царинi: Сергiй займався реставрацiею та розписом храмiв, писав iкони. І це була не якась там творча забаганка примхливого художника – отримавши професiйну художню освiту, Сергiй потiм продовжив своi мистецькi пошуки, захопившись осягненням вершин релiгiйного духу. Вiн вивчав релiгiйнi тексти, особливостi релiгiйного малярства, жив у монастирях, вивчаючи таемницi iконопису, доки, врештi-решт, не отримав офiцiйного благословення найвищих церковних властей для розпису храмiв та писання iкон. Поринувши з головою в омрiяну ним працю, Сергiй за досить короткий час став одним з найвiдомiших i найдосвiдченiших майстрiв у цiй царинi, а на думку декого навiть найкращим майстром церковного малярства.

От i зараз Сергiй приiхав до цього центрально-украiнського села з характерною назвою Веселе якраз для того, щоб виконати розпис цього саме, посталого перед ним храму. Православна громада села Веселого на чолi з мiсцевим отцем Михайлом запросила Сергiя виконати розпис новозбудованого собору, i вiн охоче погодився. Приiхав Сергiй iз Киева, де вiн мешкав разом зi своею мамою, до села Веселого примiською електричкою, адже автомобiля свого поки що не мав, оскiльки, незважаючи на те, що мав славу одного з найкращих, якщо не найкращого майстра своеi справи, i замовлень у нього було настiльки багато, що вiн мав можливiсть вибору мiж пропозицiями, Сергiй брав в оплату за виконану роботу рiвно стiльки грошей, скiльки йому необхiдно було для бiльш-менш нормального iснування, в усякому разi не бiльше, нiж в середньому отримував за свою роботу пересiчний громадянин його рiдноi, поки що на загал не багатоi Украiни. Сергiй вiрив, що, подарувавши йому щастя насолоджуватися своею майстернiстю i можливiсть дарувати це щастя iншим, Господь Бог мiг i забрати в нього це щастя, вiрнiше це щастя само покинуло б Сергiя, якби вiн промiняв високу насолоду чистим духовним мистецтвом на тi насолоди, якi купуються за грошi, адже десять Христових заповiдей були для Сергiя не простими словами, а десятьма засадничими основами його життя i його мистецтва – це був пiдмурiвок, на якому вiн будував свiй власний храм, храм спiлкування з Богом i з божим народом.

Солодке передчуття новоi працi опановувало душу. Передчуття нових осягнень, нових наближень до таемниць буття солодко забринiло в серцi Сергiя. Нова праця: «… хлiб наш насущний дай нам сьогоднi i прости нам провини нашi, як i ми прощаемо винуватцям нашим…», – знову й знову iз самих потаемних глибин його ества виринала молитва, адже молитва i праця злилися для нього воедино, праця i була для нього молитвою.

Це була одна з тих митей, якi так любив переживати Сергiй, митей, що еднали його з буттям, коли вiн наче опинявся раптом сам на сам iз небом i вiдчував, що небо починаеться отут, в його очах, вiдчував, що це небо – його небо, як воно було його небом, коли вiн ще боявся вивiльнити свою маленьку дитячу ручку з надiйноi материноi руки, як воно буде його небом, коли його плоть вiдiйде в небуття. А зараз, коли в безладi прочитаних книг i написаних картин вже губиться обрис межi, за якою, добираючись до дна невичерпних iстин, починаеш вiдчувати свiтло незнищенностi, вже все одно, з якого боку розпочинати вiдлiк рокiв, котрi все одно завжди ведуть у вiчнiсть. Найважче ж i найнагальнiше – вiднайти те слово, той колiр, ту гармонiю, якими можна було б означити, виразити мить, з якоi небо починае вже бути твоiм.

– Подобаеться? – вихопило Сергiя iз солодкоi задуми питання, промовлене ласкавим жiночим голосом.

Сергiй озирнувся i помiтив поряд iз собою невисоку худеньку сивоволосу бабусю з ласкавою спiвчутливою посмiшкою, що наче розлилася зморшками по всьому обличчю.

– Ще б пак, хiба ж це може не подобатися, – в такому ж доброзичливому тонi вiдповiв Сергiй.

– Три роки ми його будували всiею громадою, – значуще похитала головою бабуся, – а найбiльша дяка отцевi Михайлу, це все вiн, це його заслуга, якби не вiн, то, мабуть, нiчого б i не було… Та, слава Господовi, все тепер позаду, ось який красень на славу Божу тепер у нас стоiть, – бабуся перехрестилася на храм i схилила на мить голову. – Тепер от чекаемо, – повела вона далi, наче довiряючи якусь таемницю, – на одну велику людину аж iз самоi столицi, – пiдняла вона трохи скоцюрблений старечий вказiвний палець. – Це теж отець Михайло, це вiн домовлявся, вiн клопотав, i таки добився свого, таки вмовив цю столичну знаменитiсть. Так що розпис нашого храму буде робити найкращий художник аж iз самого Киева! Он як! І тепер ми оце ждемо, ось-ось цей самий художник мае вже приiхати до нас i розпочати вже роботу.

– І як же ви собi гадаете, – з насмiшкуватою зацiкавленiстю спитав Сергiй, – це ваше велике столичне цабе приiде до вас, мабуть, якимось дуже дорогим автомобiлем, чи як?

– А як же ти хотiв, – здивовано глипнула на нього iз-пiд сивих брiв бабуся, – це ж тобi аж iз самого Киева самий найзнаменитiший майстер! Тут до нас нещодавно, коли храм уже закiнчували будувати, один районний начальник приiздив, не найголовнiший начальник, а там вiн чи будiвництвом керуе, чи культурою, точно вже не знаю, а так приiжджав по закiнченнi спорудження церкви нашоi, щоб якось там i собi приписати заслугу цього спорудження, сфотографував тут його ще один журналiст, що з ним таки й приiхав. Стаття тодi ще була в нашiй районнiй газетi з тiею самою фотографiею того самого начальника про те, як наше районне начальство турбуеться про духовнiсть, будуе храми i все таке. А до чого, ти менi скажи, тут те районне начальство? Все тiльки отець Михайло, все тiльки вiн сам! Думаеш, не ходив отець наш по тих начальницьких кабiнетах, i в районi, i в областi? Ще й як попоходив! Та нiде нiхто й копiечки не дав. Нема грошей казали. Нема, та й годi. І пiшов тодi отець Михайло до добрих людей, i давали добрi люди, дай Бог iм здоров’я, – бабуся знову перехрестилася на церкву, – давали хто скiльки мiг на побудову храму. І збудували ми цей храм на тi грошi. А як вже збудували, тодi вже приiздить начальство, фотографуеться тут, ось, мовляв, як ми тут турбуемося… А про що я, власне? – похопилася раптом бабуся i на мить задумалася. Було зрозумiло, що це була улюблена бабусина тема, i цю легенду про заслуги отця Михайла в побудовi храму вона готова була розповiдати повсякчас до речi й не до речi, частiше, мабуть, таки не до речi. – А-а-а… – радiсно махнула рукою бабуся. – Це ж я про того самого районного начальника, як приiжджав вiн до нас, то приiжджав на такiй величезнiй чорнiй iноземнiй машинi, так це ж тiльки якийсь маленький районний начальничок, а ти питаеш, чи приiде до нас той великий столичний художник якимось дорогим автомобiлем. Звiсна рiч, що автомобiлем приiде, звiсна рiч, що не дешевим, мабуть, що не гiршим автомобiлем, нiж той, яким приiздив наш начальник. А може, й не одним автомобiлем вiн до нас приiде, навряд чи вiн сам до нас приiде, напевне, що його будуть супроводжувати якiсь начальники, та не такi начальники, як той наш миршавенький районний, а якiсь обласнi, а може й навiть аж столичнi, адже ж художник той, вiн один такий на весь свiт, а начальства того он скiльки, видимо-невидимо.

– Так-так, – задумливо посмiхнувся Сергiй, – як то кажуть, вустами немовлят говорить iстина, а ще кажуть, що старе, що мале… Видно правду кажуть…

– Ти це про що, – насторожливо глипнула на Сергiя його спiврозмовниця.

– Як говорив колись Вольтер одному своему знайомому iмператору, що, мовляв, вас, iмператорiв, на свiтi он скiльки, хоч греблю гати, а Вольтер на свiтi тiльки один.

– Що, що? – ще бiльше здивування опанувало стареньку.

– Та це я так, про свое. А як же ви тут собi думаете зустрiчати цю видатну людину, – знову повернувся до жартiвливого тону Сергiй. – Я маю на увазi квiти там, веселий натовп, оркестр, привiтальнi промови i

все таке iнше…

– От-от, – поквапливо пiдхопила думку Сергiя бабця, – ото ж i я кажу, я i отцевi Михайловi говорила i головi сiльради нашоi, Андрiю Івановичу, що треба ж якось по-людськи зустрiти цього художника, все-таки он яка знаменита людина iде до нас у далеке село аж iз столицi, треба ж якось i нам не осоромитись перед ним…

– А вони ж вам що вiдповiдають? – не став Сергiй ждати, поки вона закiнчить свою розповiдь.

– Та голова сiльради наче й розумiе все, але все-таки тiльки вiдмахуеться, мовляв, iди стара, бо й без тебе вiд усiляких клопотiв аж в головi макiтриться, а отець Михайло, – якось розгублено знизала плечима бабуся, – отець Михайло тiльки посмiхаеться у вiдповiдь, та ще посмiхаеться якось дивно так…

– Правильно i робить, що посмiхаеться.

– Чому?

– Бо отець Михайло, як нiхто, добре знае, – вiдповiв уже серйозно Сергiй, – що я не люблю всiеi цiеi бучноi й голосноi офiцiйностi, як, зрештою, всього цього не любить взагалi мистецтво, якщо це мистецтво справжне. Та й приiхав я, як самi бачите, електричкою, то ж уявiть собi, як би це виглядало: стоiть тут всiляке велике начальство, дорогi авто поряд, оркестр грае туш, а тут раптом виходить з електрички такий собi звичайний молодик з валiзами – здрастуйте, мовляв, ось i я… – Сергiй посмiхнувся i подивився на збиту з пантелику його словами бабцю. – А менi, знаете, взагалi, бiльше подобаеться подорожувати електричкою, або ж автобусом, якось воно й дешевше, i з людьми цiкавими можна iнодi познайомитися, от i сьогоднi…

– Зажди, зажди, – не втрималася старенька, – а до чого це ти тут про себе розводишся, я щось нiяк не втямлю?

– Та до того, що це я ж i е той самий художник iз Киева, якого ви ждали, i я й буду робити розпис цього самого вашого храму.

– Що, що, ти… – бабусинi доброзичливi очi спочатку недовiрливо звузилися, а потiм, раптом, широко розплющилися вiд веселого здогаду. – А-а-а!.. Дуриш стару бабу, – погрозила вона пальцем, – не добре це, насмiхатися над старою.

– А я i не думав над вами, бабуню, насмiхатися, це насправдi я, тобто це я i е той самий художник.

– Ти той самий художник?.. Той самий знаменитий?.. Із Киева?.. – здивування, сумнiв i якийсь, наче переляк перемiшалися на бабусиному обличчi: Сергiевi було вже за тридцять, але, не зважаючи на мужню твердiсть рис його обличчя, виглядав вiн все ж значно молодшим за свiй вiк, та ще цей його потертий джинсовий костюм, футболка й кросiвки. – Оце ти i е той самий, який…

– Так, так, оце я i е той самий художник, – старався Сергiй переконати бабцю. – Ви на кого чекаете, я маю на увазi, прiзвище того художника, що мае до вас приiхати, ви пам’ятаете?

– Прiзвище? – розгублено промовила бабуся.

– Так, так, прiзвище того художника Богданенко? – пiдказав Сергiй розгубленiй бабунi.

– Так, так, здаеться… Здаеться Богданенко. Звичайно Богданенко! – вже впевненiше ствердила вона.

– А звати його Сергiй Михайлович?

– Так, так, Сергiй Михайлович, саме Сергiй Михайлович, Сергiй Михайлович Богданенко, саме так!

– Так от я i е Сергiй Михайлович Богданенко. От зараз я вам свiй паспорт покажу, – Сергiй потягнувся рукою до нагрудноi кишенi, – щоб вас нарештi переконати, – але, побачивши якийсь заперечливий порух бабусi, затримав руку й запитально подивився.

– Перехрестись! – рiшуче майже викрикнула бабця, вказавши рукою на храм. – Перехрестись на храм Божий! – вирiшила вона звернутися до доказу бiльш значущого, нiж якийсь там паспорт.

– Будь ласка, – Сергiй цiлком серйозно поставився до бабусиноi

вимоги i повiльно й поважно поклав на себе православний хрест i схилив голову.