Вигнання в Рай. Роман

Вона повiльно сiла бiля свого батька, покiрливо схиливши голову на його плече.

– То як там правильно, – обiйнявши доню й побожно поцiлувавши ii в русяву голову, з лукавим усмiхом спитав Михайло Архипович, – художник, чи маляр? Маляр-бакаляр, – зовсiм уже весело додав вiн.

– А й так, i так правильно, але все ж маляр – бiльш питомо для нашоi мови, – глянула вона на батька з-пiд лоба й перевела погляд на Сергiя, наче передаючи йому слово.

– Звичайно, – з радiстю погодився Сергiй, – маляр, баня, свiтлина – це бiльш нашi рiднi слова, нiж художник, купол, фотографiя, але й iнтернацiоналiзмами не варто нехтувати, для всього, як кажуть, мiсце й час. Бiльш важливо, з якою майстернiстю ти написав картину чи зробив фото, як би ти при цьому не називався.

Розмова небавом захопила iх, розширюючи свое русло, розпросторюючи течiю роздумiв. Сергiй зрозумiв, що величезна купа книг в оселi отця Михайла – це не просто велика кiлькiсть, це кiлькiсть, що згiдно з канонами дiалектики перейшла в якiсть. Здавалося, не було такоi галузi гуманiтарних знань, в якiй Михайло Архипович не був би обiзнаний. Та й Оксана не пасла заднiх – спокiйно й переконливо вона могла висловити свою думку, зовсiм не поверхову, на яку завгодно тему, яка, здавалось би, й зовсiм не мала нiякого стосунку до релiгii. Менше за все цей священик та його донька були схожi на вузьколобих клерикалiв, що фанатично прославляють якусь одну iдею, проклинаючи все iнше. Вони щиро були вiдкритi для обговорення яких завгодно питань, готовi були довiрливо й спiвчутливо вислухати яку завгодно, навiть ворожу думку, бiльше того, йшлося на те, що якраз ворожу думку, вони й готовi були вислухати з найбiльшою любов’ю й спiвчуттям, щоб глибше зрозумiти ii й переконати в ii хибностi. Мабуть, це й була та сама любов, яку проповiдував Ісус Христос, та сама любов, яка i е – Бог, подумалося Сергiевi. І коли вiн бачив отак батька з донькою поряд, коли ii голiвка лежала на батьковому плечi, Сергiй все бiльше й бiльше переконувався в тому, наскiльки вони таки схожi – батько й донька, адже на перший погляд, не зважаючи на деякi поверховi спiльнi риси, вони все ж досить таки вiдрiзнялись: батько – з видовженим обличчям, якому ще бiльшоi продовгуватостi надавало довге русе волосся й пiдстрижена борiдка з вiдчутними вкрапленнями сивини; з тонкими рисами, якi наче спрозорювали обличчя, створюючи враження, що це обличчя належить людинi, дух якоi перемiг ii плоть, так що плоть ставала вже обтяжливою для цього духу; i донька – з бiльш округлим, хоча теж дещо видовженим обличчям, але риси якого, будучи теж досить правильними й тонкими, все ж свiдчили про iдеальну гармонiю духу й тiла, якi доповнюючи одне одного, буяли довершеною досконалiстю. Але коли вони отак сидiли поруч, схилившись одне до одного, вислуховували чужi думки, висловлювали своi, вони взагалi здавались одним цiлим – лагiдна доброзичливiсть, неупередженiсть нi до чого й нi до кого, щире спiвчуття, що звучали в кожному словi, так що навiть iхнi голоси, хоча й були один дiвочим, а iнший чоловiчим, здавалися схожими, i головне – очi, цi чистi, яснi, глибокi очi, що випромiнювали всепереможну силу iх внутрiшнього свiтла, очi, котрими, як Сергiевi iнодi здавалося, на нього дивився сам Ісус Христос, так що Сергiевi, як iконописцю, видалася заманливою думка, запам’ятати цi обличчя для прикладу при написаннi ликiв святих, хоча, можливо, така думка й межувала з деяким святотатством.

Неочiкуваною була й поведiнка Горпини Степанiвни – взагалi не вiдзначаючись, як Сергiй устиг помiтити, мовчазнiстю, пiд час гостини в отця Михайла, вона майже не проронила жодного слова, вона мовчки сидiла, поглинаючи блаженним, захопленим поглядом своiх незрiвнянних улюблених панотця i його доньку, вона всiм своiм еством всотувала кожне iхне слово, можливо, iнодi й не розумiючи його смислу, але свято вiрячи в едино можливу правильнiсть слiв, якi виходили з цих уст.

Допивши чай, Сергiй пiдвiвся й пiдiйшов до книжноi шафи. Оглядаючи корiнцi фолiантiв, вiн ще раз переконався в рiзнобiчностi й широтi панотцевих зацiкавлень. Особливо ж його вразила широта тих фiлософських набуткiв людства, якими цiкавився Михайло Архипович: античнi мудрецi, середньовiчна апологетика й патристика, хоча авторами й були не лише православнi, але й католики, та, врештi, й матерiалiсти вкупi з марксистами – все це ще якось можна було зрозумiти, але – Нiцше? А тим бiльше – Фрейд?!. Це якось зовсiм уже не вкладалося в головi, не трималося купи.

– Вибачте, отче, – не змiг утриматися вiд питання Сергiй, – менi просто дуже цiкаво, якщо це вас, звiсна рiч, не образить, чому – Нiцше? Чому – Фрейд? Невже це справдi вас цiкавить? Чим?

– Так, так, звiсна рiч, – з розумiючою посмiшкою похитав головою Михайло Архипович, – чому б це мало мене ображати, менi нiчого приховувати, та й цiкавить це не лише вас, як ви можете здогадатись, це зацiкавлювало й декого з епархiального управлiння. Та нiчого крамольного тут немае й близько. Щоб простiше й дохiдливiше пояснити, я можу сказати, що для того щоб воювати успiшно, ворога треба знати дуже добре. Та це так, образно. Бо насправдi вiйна – це не е ремесло священика, та й ворогом я нiкого не вважаю, е просто заблудлi душi, i для того, щоб iх вивести зi стану заблудження, чи блуду, треба дуже добре знати тi потаемнi, темнi стежки-дорiжки дрiмучоi людськоi природи, якими якраз i можна заблукати в тi непрохiднi хащi грiха, де навiть невеликий проблиск благодатного божественного свiтла видаеться вже чимось неймовiрним, поза природним, зайвим. От ви говорите, Нiцше, а що Нiцше? Нiцше сам себе покарав своею гординею, так жахливо завершивши свiй земний шлях, загнавши себе в безвихiдь своею нерозкаянiстю, але його приклад на жаль нiкого й нiчому не навчив, i хибнiсть настанов його фiлософii довело двадцяте столiття, коли вже провiдна верства дiяльного людства взяла за керiвництво до дii догмати нiцшеанства, а по сутi сатанiзму, особливо ж наглядний тут приклад фашизму й комунiзму, якi в цьому планi е одним i тим самим. А взагалi то, я б не став тут видiляти Нiцше, вiн лише один iз проявiв того величезного заблудження, в яке втрапило людство декiлька останнiх столiть своеi, загалом недовгоi iсторii, тут можна було б згадати дуже багатьох, i того ж Дарвiна, i того ж Фрейда, й багатьох, багатьох iнших. Загалом це заблудження умовно можна було б назвати, використавши фiлософську термiнологiю, матерiалiзмом, коли за нарiжний камiнь свiтобудови було взято матерiю, тобто спочатку самовiльно з’являеться матерiя, яка згодом породжуе зi своiх свавiльних надр дух. А де, коли, як i для чого з’явилася ця сама матерiя, що безпорадно зависла в вакуумi холодноi безкiнечностi i безладно дригае ручками й нiжками своiх, безсилих дати щастя, матерiальних закономiрностей, для чого цiй матерii знадобився дух, який, врештi, теж визначаеться тими ж самими матерiальними закономiрностями? Якесь зачароване коло. На перший погляд, зрозумiло кожному, що це нiсенiтниця, – отець Михайло якось дивно, навiть трохи безпорадно, здвигнув плечима. – Але ж в цю, вивернуту навиворiт, перевернуту вниз головою й догори ногами iстину вiрять найпроникливiшi уми й пишуть ii на прапорах прогресу ось вже останнi декiлька столiть, плоди чого пожинаемо зараз i ми. Якщо ж глибше розглянути всю цю iсторiю з самозванством матерii, то можна сказати, що створене проголосило себе господарем свого творця, створене проголосило себе творцем свого творця. І ця самопроголошена твар б’еться в судомах безсилоi лютi в даремних намаганнях силою, гвалтом викресати з матерiально-закономiрного процесу плотських утiх хоч якусь iскорку чистоi радостi й щастя… Та я, мабуть, дещо захопився, – раптом окинув вiн оком присутнiх, – мабуть, уже втомив усiх своею балаканиною?

– Та що ви отче, – поспiшив переконати його в протилежному Сергiй, – ви так цiкаво говорите, так просто й зрозумiло показуете такi, здавалось би, складнi речi. Я, наприклад, багато що побачив у новому свiтлi, багато чого зрозумiв такого, до чого не мiг сам нiяк дiйти, хоча й думав над цим досить довго.

– А все тому, – з тим же захопленням i просвiтленим поглядом продовжив Михайло Архипович, – що не треба все занадто ускладнювати, навпаки, всi, якими б вони не здавалися складними, думки, теорii, цiлi системи думок i теорiй треба зводити до чогось простiшого, до найпростiшого, до тоi зернини, з якоi вони виплеканi. Це й буде та божественна простота, яку й проповiдував Ісус Христос. От, наприклад, – вiн показав рукою в бiк Сергiя, що так i стояв, захоплений словами панотця, бiля книжноi шафи, – ви кажете, Фрейд! Так, Фрейд. А що Фрейд? Велика, глибока система, переворот в науцi, фiлософiя. Так, звичайно, не можна нiяк заперечити заслуг доктора Фрейда в психоаналiзi, в медицинi, бо ж як лiкар Фрейд дiйсно таки прислужився людству i змiг знайти шляхи до полегшення страждань нещасних хворих людей. Велика йому за це дяка i уклiн. Спасибi. Але ж до чого тут фiлософiя? Для чого всi цi медичнi термiни й процедури, всi цi фiзiологiчнi процеси переносити в храм фiлософii, i з iх допомогою описувати найвищi поривання людського духу? Це все одно що, вибачаюсь за мою грубу селянську термiнологiю, копати граблями, або скородити лопатою. А все, знову ж таки, дуже просто. Все це з того ж самого зерна. Існування духу обумовити iснуванням матерii. Дух породжений матерiею, твердить ця фiлософiя i на доказ своеi правоти наводить всi цi своi медико-фiзiологiчнi осяяння. Вся ця знаменита сексуальнiсть. Існуе, мовляв, мiж чоловiком i жiнкою статевий потяг. Аякже, звичайно ж iснуе, адже Господь на те iх i створив двома рiзними статями, щоб мiж ними iснував потяг i вiд цього продовжувався рiд людський. Та виявляеться, iснують ще всiлякi збоченцi, яких цей звичайний, природний, визначений Богом, потяг не задовольняе, i неможливiсть задовольнити цю свою неприродну сексуальну потребу вони, бачте, компенсують всiлякими химерними фантазiями на зразок всяких там лiтератур, релiгiй, малярств i тому подiбних сублiмацiй. Ось звiдки вiн взявся, цей загадковий дух, його просто породила неправильна, збочена плоть. В такий же спосiб який-небудь видатний гастроентеролог скоро розвине й поглибить вчення свого колеги сексопатолога Фрейда i пояснить злети людського духу ще бiльш глибинним, ще бiльш фундаментальним, ще бiльш тваринним потягом людськоi плотi – потягом до iжi й питва. Адже, врештi решт, iсти й пити хочуть всi й завжди, причому по декiлька разiв на день, вiд самого народження й до смертi, на вiдмiну вiд, вибачаюсь, бажання зайнятися сексом, яке виникае не в усiх i не завжди, а якщо i виникае, то значно рiдше, анiж бажання добряче попоiсти. І уявiть собi, що знаходяться такi збоченi iндивiди, яким закортить погамувати свою природну потребу в iжi й питвi у якийсь неприродний спосiб, ну хоч би, наприклад, зайнятися канiбалiзмом, або погризти каменюку, хоча це в принципi теоретично й можна спробувати, а що як йому ще захочеться напитися сонця, або проковтнути всесвiт? Єдиний вихiд iз такого становища – сублiмацiя. І все, будь ласка – свiтовi шедеври посипалися зорепадом, адже проковтнути всесвiт мало кому до снаги. Нi, звичайно, я розумiю, що я все дуже спрощую, але, як на мене, на все це й треба дивитися значно простiше, все це не варте такого ускладнення, якого йому надали всi цi горе фiлософи. Бо й насправдi, весь цей фрейдизм зводиться до того, що ось, бачте, раптом заманулося якомусь неборацi задовольнити свою природну потребу в неприродний спосiб – що робити? Нема на те ради, пiшов вiн собi, написав «Вiйну i мир», або намалював «Джоконду» – i все, вiльний до наступного дикого бажання. А для чого йому «Вiйна i мир»? Чи не простiше було б йому пiти й розвантажити вагон вугiлля, чи скопати декiлька соток землi? І всi бажання, як неприроднi так i природнi, як рукою знiме. То хiба це не дурня? Дурня! Комплекси. Комплекси – це, бачте, хвороба. А що таке людина без жодного комплексу? Тварина. Тобто, цiлком духовно здорова людина – це тварина. Або ж машина з кiсток i м’яса. І нiчого нового в цьому немае, все це вже говорено-переговорено матерiалiстами всiх мастей тисячi разiв на тисячi ладiв. Дурня. Але ж весь свiт десятилiттями живе цим, захищаються дисертацii, розвиваються теорii. А в основi що? В основi – нiщо. Ох ти, Господи, – раптом похопився Михайло Архипович, – оце я так розiйшовся, оце так монолог я утнув. Бiднi вашi вуха. Просто накипiло все це.

– Та що ви, отче, – Сергiй нарештi зрушив з мiсця й пiдiйшов до столу, – що стосуеться мене, то я б вас слухав i слухав. Говорите ви дуже цiкаво, захопливо. Я просто заздрю вашим прихожанам, якi мають можливiсть слухати вас.

– Звичайно, – отець Михайло теж встав iз-за столу, – про Фрейда й Нiцше я iм не розповiдаю, але все ж стараюсь донести до них суть Божих заповiдей в мiру моiх сил та можливостей.

– Дуже, дуже гарно говорить отець Михайло, – знайшла врештi можливiсть долучитися до розмови й Горпина Степанiвна. – Просто Златоуст. Його тут так помiж себе люди й прозивають Михайлом Златоустом. Вибачте, отче, але це ж, мабуть, i для вас не такий вже секрет. Не ображайтесь на стару бабу.

– Та чого ж менi ображатися, коли ви мене майже святим нарiкаете. От тiльки простих смертних священикiв проголошувати святими? Я не думаю, що це правильно.

– А ви не пробували писати, отче? – спитав Сергiй.

– Ото ще менi не вистачало, i так вiльноi хвилинки немае, – вiдмахнувся Михайло Архипович. – Ось, будь ласка, – показав вiн на вiкна, – вже добряче посутенiло, добалакалися до самого краю. Адже темнiе в травнi вже досить пiзно, а прокидатися нам тут на селi треба досить таки рано, як кажуть, встаемо разом iз сонечком, бо справ у нас кожного дня – робити не переробити.

– Так, я ще не сказала, – встала з-за столу й Оксана, пiдiйшла до вимикача й увiмкнула свiтло. – Сьогоднi, коли тебе не було вдома, до нас Оля Бабенко заходила, просила, щоб ви, тату, завтра зайшли до них пiсля закiнчення шкiльних занять, бо щось там з ii Миколкою в школi знову негаразд.

– Так, так, добре, зайду, обов’язково зайду, розумiете, – звернувся отець Михайло до Сергiя, – Оля – мати одиначка, а синок ii Миколка – взагалi то добра дитина, але ж безбатченко, i все таке iнше. Одне слово, все в нього негаразди якiсь трапляються, от i доводиться кожного разу розбиратися й налагоджувати справу. Та нiчого, з кожним разом всi цi недоречностi з Миколкою стаються все рiдше i стають все менш прикрими, я думаю, що з ним, нарештi, все буде гаразд.

– А ще, – Оксана пройшла кiмнатою до вiкон, щоб закрити жалюзi, i Сергiй не змiг вiдiрвати очей вiд неймовiрноi гармонiйностi ii стрункоi фiгури, так вдало пiдкресленоi сукнею, – заходив Іван Скиба, щось там у нього з приватизацiею його земельноi дiлянки не ладнаеться, в районi щось усе тягнуть.

– Знаю я, що вони там тягнуть, – на обличчi отця Михайла з’явився, доки ще не бачений Сергiем, вираз якоiсь сувороi завзятостi. – Доведеться завтра з самого ранку в район iхати. Розумiете, – вiн знову звернувся до Сергiя, – як тiльки комусь iз моiх прихожан треба вирiшити якусь нагальну справу, а начальство, як зараз водиться, починае крутити, самi розумiете з якою метою, то прихожани звертаються до мене, i тодi вже менi доводиться спiлкуватися з цим начальством, бо начальство це, принаймнi в нашому районi, не наважуеться вимагати в мене хабарiв – все ж таки в кожному кабiнетi, яка не яка, а iконка таки стоiть.

Сергiевi раптом стало так свiтло на душi, так свiтло стало раптом у кiмнатi, наче це не електричне освiтлення увiмкнули, а просто стало свiтло вiд цих свiтлих душ, вiд цих свiтлих думок i намiрiв, вiд цих свiтлих справ. Його погляд зупинився на досить великих розмiрiв свiтлинi, з якоi на нього дивилася русоволоса красуня, дуже схожа на Оксану, але старша вiком – Сергiй вiдразу зрозумiв, що це Оксанина мати, i це чомусь вiдразу якимось недовiдомим чином зрiднило його з цим домом i з цими людьми, так наче жiнка на свiтлинi подивилася на Сергiя, схвально схиливши голову й довiрливо посмiхнувшись.

– А ви знаете, отче, я дуже радий, що я приiхав до вас, – з раптовою вiдвертiстю випалив Сергiй, на що всi лише радiсно посмiхнулися. – Нi, правда, я навiть не уявляю, яка б це була прикрiсть, якби я не прийняв вашоi пропозицii…

Його слова зненацька перервав несмiлий стук i всi повернули голови до дверей.

– Дозвольте, – нерiшуче прочинивши дверi, середнього вiку жiнка зi схиленою головою i зi страдницьким виразом обличчя переступила однiею ногою порiг, але, побачивши в хатi гостей, вiдсмикнула цю ногу назад за порiг, – Отче Михайле, можна вас на хвилинку, – вiдступила вона назад в тiнь сiней.

– Галино Петрiвно, – впiзнав жiнку панотець, – зараз, зараз… Вибачте, – звернувся вiн до присутнiх у хатi i вийшов у сiни, прикривши за собою дверi.

– Галя Мiрошниченко, – пояснила Горпина Степанiвна, – мабуть, знову ii чоловiк Василь напився й бузувiрить. Що вже йому тiльки не робили, i лiкували, i кодували. Не вiдпускае його нiяк ця бiсiвська горiлка, i все тут. Оце недавно наче лiкувався, i, мабуть, таки знову напився. А в такому станi Василь лише отця Михайла слухае, лише панотець може з Василем справитися, от i доводиться…

– Вибачте, – перебив Горпину Степанiвну отець Михайло, вiдчинивши дверi в хату й переступивши порiг, – на превеликий жаль менi доведеться вас зараз покинути. Хотiв би вас, Сергiю, iще до Горпини Степанiвни провести, якщо ви вже вирiшили в неi зупинитися, та йти менi доводиться негайно i в зовсiм iнший бiк.

– Що, знову з Василем бiда? – спитала Горпина Степанiвна, на що отець Михайло лише розпачливо розвiв руками, повернувся й рiшуче вийшов iз хати.

– То будемо, в такому разi, на сьогоднi прощатися, – встала Горпина Степанiвна. – На добранiч, Оксаночко, – вона пiдiйшла й ласкаво погладила руку дiвчини.

– Заходьте ж до нас обов’язково, – подивилася приязно Оксана на Горпину Степанiвну й на Сергiя. – Заходьте.

– Аякже, – усмiхнувся iй у вiдповiдь Сергiй, – ми ще вам набриднемо. Не знаю, як Горпина Степанiвна, а я так точно набридну.

– Не набриднете, – посмiхнулася кутиками вуст i Оксана.

Вийшовши з хати, Сергiй з бабусею пройшли подвiр’ям повз Кудлая, який лежав i незворушно, наче якийсь тисячолiтнiй сфiнкс, споглядав за ними.

– Як справи, Кудлай? – кинув Сергiй псовi. – Все лежиш? Вiн, мабуть, зовсiм таки не злий собака, нiяк на людей не реагуе.

– Добрий то вiн добрий, – вiдповiла Горпина Степанiвна, – адже ж люди всi тут добрi, й злих людей Кудлаевi давно вже не траплялося. А якби нагодилася яка зла людина, то iй би дуже не повелося з Кудлаем. Були колись випадки, якось розповiм при нагодi. З добрими наш Кудлай добрий, а зi злими – не дуже.

Проходячи ж через хвiртку, Сергiй на мить озирнувся через плече, побачив стрункий силует Оксани на фонi свiтла, що лилося з вiдкритих хатнiх дверей, запам’ятав цю чарiвну мить, зачинив за собою хвiртку i зробив рiшучий крок у густу травневу нiч.

Чисте ще вдень небо, на нiч затяглося хмаровинням, крiзь яке ледь-ледь прозирало пiдслiпувате мiсячне сяйво, створюючи враження таемничостi в зачудованому теплому запашному мороцi, який де-не-де розривали лiхтарi, що освiтлювали нiчнi сiльськi вулицi, морок цей пронизували солов’iнi спiви, та ще легенький вiтерець намагався розвiяти його незрушнiсть. Сергiй на мить зупинився, на повнi груди вдихнув насичену, солодку пахкiсть весняноi лагодi й вiдчув, неначе це в його власних жилах заструмувала та сама зелена кров весни, що, пульсуючи у ритмах солов’iних тьохкань шаленством циганськоi кровi травневих марень, струмувала у жилах волохатоi ведмедицi-ночi, яка пухкою i теплою лапою вiтерцю незграбно шарудить у кронах розлогих дерев, немов у вуликах весняних таемниць, шукаючи солодкий мед кохання у серцевинi травня.

5

Поряд з такою особливiстю, як здатнiсть раптово посеред розмови задуматися, або ж щось переплутати чи забути, Сергiевi, як втiм i майже кожнiй творчiй особистостi, притаманна була й така, можна сказати, класична властивiсть художника, поета чи актора, як схильнiсть до безсоння. І розкинувшись на тому самому, на якому вiн вiдпочивав удень, але вже розкладеному, диванi, схиливши голову на м’яку пухову подушку, Сергiй, власне й очiкував такого знайомого й звичного нападу безсоння, адже хiба мiг вiн мати надiю так просто заснути пiсля такого неймовiрного дня, що розкуйовдив почуття, переповнивши прозорий келих душi п’янким запашним весняним напоем бажання якогось нового невiдомого щастя. Цi простi, що видалися Сергiевi майже святими, люди, якi б дуже здивувалися, що iх такими вважають, якi просто жили своiм звичним, майже святим життям, так вразили його…

Нi, звичайно, Сергiй зустрiчався й зi священиками, i священиками непоганими, котрi гiдно виконували свiй обов’язок, але в тiм то й справа, що – обов’язок! Жив Сергiй i в монастирях, де монахи вiдзначались неабияким, навiть, натхненним пориванням у служiннi Господу. Але ж село Веселе – це не монастир, i отець Михайло – не виконував свiй обов’язок, нi, – вiн був тiльки вдячний долi за можливiсть прислужитися людям. А ще ця чарiвна, неймовiрна дiвчина, яка миттево, якимсь недовiдомим чином, зробила те, що Сергiй наполегливо до самозабуття намагався здiйснити за допомогою книги, пензля i молитви – ця дiвчина зрiднила його до единокровностi з усiм найсвятiшим, до чого вiн прагнув, з Богом i Украiною, вiрнiше, з Божественною Украiною, бо Украiна i Бог були для Сергiя однiею нероздiльною святiстю. І це новонароджене почуття еднання з усiм найомрiянiшим, з усiм найсвятiшим, почуття новоi повноти буття було таким ясним, таким виразним i захопливим, що, на думку Сергiя, йому навряд чи дало б заснути цiеi ночi переживання потрясаючоi бентеги цього неочiкуваного подарунку долi, коли йому так неждано вiдкрився неоцiненний духовний скарб.

Але, як на диво, сон прийшов до Сергiя надзвичайно швидко i легко, хоча перед тим, як цей сон прийшов, Сергiевi довелося пережити ще один спогад, який, очевидно, був викликаний iз потаемних глибин пам’ятi саме сьогоднiшнiми переживаннями, глибиною, пiднесенiстю, яскравiстю сьогоднiшнiх переживань. Рiч в тiм, що Сергiй не був вiд самого дитинства прилученим до християнського свiтла, вiн був народжений у нетрях прогнилого до самих своiх засадничих основ Радянського Союзу, у безпросвiтностi того духовного мороку, коли освячене владою безбожжя виплодило врештi всезагальну зневiру в усiх взагалi цiнностях, в тому числi й зневiру в побудовi того свiтлого майбутнього, заради якого були принесенi незчисленнi людськi жертви, заради якого був розстрiляний сам Бог, i приписи морального кодексу будiвника комунiзму стали для радянськоi людини таким же непотребом, як i Божi заповiдi. Це вже потiм, у вже досить зрiлому вiцi, коли вiн повнiстю став вiдповiдальним за своi думки i вчинки, коли вже гiркота вiд розчарувань i втрат переповнила всi можливi межi… Тодi до Сергiя прийшов Христос. Якраз оцей саме доленосний переворот його духовного життепису, коли вiн став iз поганина християнином, зараз якраз i випiрнув у Сергiевiй душi. Як це було?..

…Нi, це не були спомини про тi повсякденнi подробицi його буденного iснування, в яких вiдбувалося його духовне переродження, це була якась фантасмагорична алегорiя почуттiв, думок, осяянь, в яких i вiдродився тодi в його грiховному ествi Бог, в яких зараз все це зринуло миттевим спалахом спомину про те, яким мiзерним i жалюгiдним видалося тодi Сергiевi те iснування, яке до того часу видавалося йому не лише природним i достойним, а взагалi едино можливим iснуванням – iснування завдяки утримуванню душi у межах осягнення вiчних марнот… Але ж знову i знову на вулицях безликий натовп розчахуе нас навпiл – i по межi розiп’ятоi iстини межа терпiння волае розтином мiж пеклом навколишнього життя i раем душ, якi дiткнулися колiнами своi страждань до заповiтноi землi божественноi благодатi. І боляче стискаеться серце у намаганнi запобiгти язичницькiй спокусi назвати факiрською ту мелодiю милосердя, яка отруйнi змiiнi звиви шляхiв незвiдностi наших доль приборкуе впокорюючою гармонiею Його Ім’я: адже у цьому iменi й тепло долонi батька на провиннiй дитячiй голiвцi грiховностi людськоi i щирiсть материнськоi сльози у кришталево чистiм оцi справедливоi вiдплати – i скiльки б нас не переконувала дiйснiсть у тому, що пiд крильцем милосердя так затишно злочинцю, i що на протягах обмови скнiе праведник, – усе ж крiзь свiтло Його Іменi нiхто не може не побачити, як iскри вiд святкових феерверкiв плотських утiх незмiнно згасають у падiннi по траекторii грiха у морок забуття… Так, це було саме так…

…Цей спогад вибухнув почуттями й осяяннями такоi сили й величi, якi можна було зрiвняти лише з безмежнiстю, але в часi все це промайнуло майже миттево – всемогутня мить, пiд час якоi корiння спомину, благодатно вiдживлене в грунтi сьогоднiшнiх вражень, пiднеслося всесильною кроною i розпросторилось розлогим гiллям, обтяженим плодами новоi вiри. Ця безмежна мить i була ангелом, на крилах якого на Сергiя зiйшов сон.

Сон був легкий i свiтлий, а водночас глибокий i проникливий. Сергiй вiдчув увi снi, що йому зараз явиться сам Господь, який водночас буде його рiдним батьком, так, саме тим рiдним батьком, якого Сергiй нiколи не знав. І коли, нарештi, вималювався жаданий образ Отця, Сергiй упiзнав у ньому отця Михайла: «Іди прямо, не звертай, не схиб», – сказав поважно Отець. Потiм Сергiевi явився образ його рiдноi матерi, риси якоi дивно переплелися з рисами жiнки на фотографii в хатi отця Михайла – Оксаниноi матерi, що потiм виявилося образом Оранти iз Софii Киiвськоi: «Не зверни, не схиб», – спiвчутливо сказала Мати, i Сергiй зрозумiв, що це слова самоi Богородицi, пiсля чого вiн побачив Богородицю в тому образi, який вразив його ще в далекiй юностi – це була Божа Матiр на картинi Сурбарана, де вона зображена ще зовсiм дiвчинкою, чистою й невинною, але вже в ореолi фатального прозрiння невiдворотностi своеi трагiчноi святостi, дiвчинкою, в котрiй Сергiй, як це не дивно, упiзнав Оксану, хоч Оксана й була вже зовсiм дорослою дiвчиною, та й зовсiм не була схожа на Богоматiр-отроковицю Сурбарана. І все це на тлi незглибимого небесного сяйва, що в райдужних переливах якоiсь потойбiчноi палiтри всепереможним виром захоплювало душу Сергiя i несло ii все глибше й глибше, все вище й вище…

Прокинувся Сергiй легко й дуже рано зi всеперемагаючим почуттям радостi, бадьоро зiскочив iз постелi, глянув у вiкно, де лише починав займатися в напiвмороцi лагiдний весняний ранок, i сам собi подивувався, адже вiн звик пiд час свого мiського життя лягати пiзно, i вставати теж пiзно. Сергiй згадав слова Горпини Степанiвни про те, що Днiпро тече прямо тут поряд, в неi за городом, i одягнувши спортивний костюм, гайнув через город, пробiгся протоптаною понад берегом стежкою – пробiжка була для нього вже звичкою – i, роздягнувшись, шубовснув у Днiпро – досить прохолодна цiеi пори вода не лякала Сергiя, бо вiн вже давно й наполегливо займався загартовуванням. Чистота й прозорiсть рiчковоi води обпекла його вибухом неймовiрноi свiжостi. Вийшовши на берег, Сергiй на повнi груди вдихнув настояну на пахощах весняного квiтування травневу лагiдь, подивився на чисту прозорiнь сходу, де займалася життедайна ранкова заграва, що своею непереборною нiжнiстю розсiювала напiвморок, i згадав Оксану – вона була такою ж свiтлою, чистою й прозорою, як ця весняна зоря.

І тут вiн не те щоб згадав, адже нi на мить про це не змiг би забути, а якось у зовсiм новому свiтлi усвiдомив мету свого сюди приiзду – розпис новозбудованого храму. Взагалi, цей новий розпис був у Сергiя на серцi ось вже декiлька тижнiв, з тих пiр, як отець Михайло переконав його, покинувши все, зайнятися цiею саме справою. Отець Михайло привiз навiть iз собою свiтлини, на яких новозбудований храм був зображений доволi вправною рукою фотомайстра, – за словами отця Михайла одного з фотокореспондентiв мiсцевоi газети, – свiтлини, котрi зрештою теж вплинули на творчу уяву Сергiя, переконавши його прийняти запрошення громади села Веселого. І вже тодi, вивчаючи все докладнiше й докладнiше залишенi Михайлом Архиповичем свiтлини, вiн вже почав замислюватися над пiдвалинами майбутньоi роботи, створюючи в уявi можливi композицiйно-колористичнi пiдходи до розпису.

Але ж, свiтлини – це лише свiтлини, й побачивши храм на власнi очi, Сергiй з новою силою вiдчув свою мету, зовсiм в iншому свiтлi усвiдомивши вже намiченi шляхи втiлення свого задуму. Але ж знов, все це не могло бути нiяк спiвставним, – нi свiтлини, нi сам посталий перед Сергiем храм, нiяк не могли бути порiвняними з тим впливом, який справили на нього враження вiд вчорашнього спiлкування, яке знов таки наснажило Сергiiв задум зовсiм новими перспективами, наче прорвавши якусь пелену, вiдкривши йому новi простори, новi ракурси, зовсiм новi можливостi. Це було неначе вибухом першотворення, тим саме початком втiлення божественного задуму свiтобудови, який, втiм, був одночасно i його досконалим завершенням – але це було втiлення свiтобудови саме таке, яке було дане Богом кожному народу своiм, для Сергiя це, звичайно, було втiлення украiнське: вiд першопочаткiв трипiльських розписiв та орнаментiв через античнi скiфо-сарматськi набутки, що стали органiчним пiдгрунтям для розвитку величностi Киево-Руськоi доби, яка сприйнявши вплив Вiзантiйського християнства, переплавила його в глибинах праукраiнськоi своерiдностi, породивши рiдну, нi з чим не зрiвнянну, модерну украiнську нацiю, в культурi якоi, як у завершеннi втiлення божественного свiтотворення, так вiдчутно проглядали ii першопочатки – так у модернiстських потягах Архипенка вiдчутно проглядають трипiльськi витоки. Як повно, як сильно, як довершено вiдчув Сергiй зараз красу майбутнього розпису храму.

Так, це буде втiлення його давньоi i единоi мрii – залишити пiсля себе такий витвiр, який став би справдi вiхою в iсторii мистецтва, який унаочнив би всi найпотаемнiшi осягнення художника, що його створив. Подивившись на цей твiр, кожен мав би усвiдомити, що немае нiкого на небi, окрiм Бога, i Украiна – один iз неповторних ликiв Його. Як сталлю наливаються м’язи смiливця перед кидком у бiй, так все Сергiеве ество переповнилося упевненiстю, що зараз вiн нарештi здатен здiйснити цю свою величну мрiю. Всi його дотеперiшнi духовнi осяяння налилися, наче плоттю вiри, мiццю й силою упевненостi.

Так, вiн нарештi здiйснить свою мрiю. Адже ж його мрiя була такою свiтлою, чистою й прозорою, як оця травнева ранкова заграва, його мрiя була такою свiтлою й чистою, як Оксана. Бог не дозволить, щоб ця його мрiя залишилась нездiйсненою, адже стiльки прекрасних мрiй i задумiв украiнських провiсникiв залишилось нездiйсненими, коли всi ще юнi й багатообiцяючi украiнськi мрii разом з молодими плодовитими украiнськими генiями, що виношували цi мрii, було так по-варварськи безжально поглинуто пекельною кривавою iмперiею, з-пiд задушливих уламкiв якоi Украiна щойно ледь-ледь виборсуеться, титанiчними зусиллями залишкiв своеi недобитоi вiчноi душi намагаючись вичавити смердючi мертвотнi останки сатанинських злодiянь, головний творець яких все ще стояв втiленим у мармурi й бронзi iдолом в серцi кожного украiнського мiста, вказуючи простягнутою вдалину рукою шлях до свiтлого пекельного майбутнього – слуга тьми, прах якого й по сьогоднi залишався непохованим, неупокоеним в землi, так наче його рiдна земля не хоче прийняти його останки, жахаючись того, що сама ж i виплодила цього пекельного виродка, так наче над ним здiйснюеться вiдоме прокляття: «Щоб тебе й земля не прийняла» – i на кожному його п’едесталi золотими лiтерами було вибито, неначе випечено, партiйний псевдонiм Сатани «ЛЕНІН». І скiльки ще заблудлих душ безвiльно борсаеться в сiтях цього жахливого минулого, заглянути в яке – все одно що занурити душу в морок безнадii. Так, Сергiй зможе, нарештi, втiлити свою мрiю – як щиро, вiдверто й переконливо покаже вiн всiм, особливо ж цим заблудлим душам перевагу свiту Божого над царством тьми, покаже, що жити любов’ю й примиренням спокiйнiше, легше, приемнiше, ба навiть, якщо вже наш час вимагае саме такого ужиткового визначення, вигiднiше й кориснiше, анiж жити ненавистю й ворожнечею.