Пробач, Марцело…

Глава 2

ЮЛІШКА

– Марцело, агой! Куди ти, до бiсу, запропастилася?! Казала, що iдеш на два днi, а пропала майже на тиждень!!! – Щойно заiхала за прикордонну рампу, як телефон, наче нюхом вiдчувши близьке повернення додому, пронизливо роздирав митний простiр iстеричним голосом редакцiйного шефа. – З тобою там усе гаразд? Чи та Украiна остаточно тебе полонила, вiдiбравши здоровий глузд?! Якщо завтра тебе не буде на роботi – повний завал!!!

– Вацлаве, я стою на кордонi у черзi. Тут робиться щось неймовiрне. Тотальна евакуацiя населення перед фашистським бомбардуванням…

– Марцело, ти знущаешся? Яка евакуацiя?! Що ти верзеш?!

– Вацлаве, це – не смiшно. Тут щодня так. Для Украiни – звична рiч. Як поталанить, то за кiлька годин вирвусь на той бiк… Аби не гаяти у черзi часу, з людьми потеревеню, зроблю кiлька свiтлин. Привезу цiкавий матерiал для наступного номера. Вважай, це – моя вiдкупна… І враховуй, що до Праги понад вiсiмсот кiлометрiв… тож краще облиш моi нерви у спокоi. Побачимося…

Не встигла закiнчити розмову i взятися за фотокамеру, як телефон знову задзеленчав.

– Що за чортiвня? Невже вони не можуть проiснувати без мене й кiлькох днiв? – схопилася за трубку i, помiтивши, що номер незнайомий, озвалася стриманiше. – Алло. Слухаю.

– Панi Марцело? Доброго дня. Панi Марцело, вибачте, що вам телефоную, ви мене не знаете… Менi ваш номер дали знайомi, а iм ще однi знайомi… Сказали, що ви можете допомогти, якби раптом… Словом… Я з Украiни.

– Я це вже зрозумiла. – Марцелi здавалося, що ось-ось вибухне. Черга на кордонi поволi, але рухалася, i обiцяний шеф-редактору репортаж потрапляв пiд загрозу. – Ви можете коротко? Що трапилося?

– Мене звати Юля, Юлiшка… Я приiхала на роботу до Праги… Чоловiк, що клопотав про вiзу, обiцяв зустрiти мене, поселити й працевлаштувати… Але його наче водою змило… – Жiночка жалiсно хлипала у слухавку. – Взяв удома за вiзу грошi i щез. Я не знаю, що менi робити… Сиджу майже добу на Флоренцi i не маю куди йти…

Марцела залишалася незворушною – такi випадки траплялися не вперше, i те, що чужi люди дозвiдувалися ii координати через кума – брата – свата, також невдивовижу.

– Юлiшко… Менi, звiсно, щиро жаль, що з вами отаке трапилося… Але допомогти вам нiчим не можу. Наразi я знаходжуся не у Празi, а… у вiдрядженнi, ледь не за тисячу кiлометрiв вiд вас…

– Що ж менi робити? – У жiночому голосi вчувався такий розпач, що Марцела не посмiла залишитися байдужою.

– Що я можу порадити? Їдьте додому. І не купуйтеся бiльше на шахраiв. У вас е грошi на зворотнiй квиток?

– Панi Марцело, я не можу додому… У мене там син-калiка… Вiн обгорiв унаслiдок аварii на електростанцii. Щокiлька мiсяцiв потребуе операцii з пересаджування шкiри. – Жiночка та тому кiнцi дроту вже не хлипала, здавалося, вiд безвиходi ii охопило отупiння. – Я його самотужки виховала, й окрiм мене оплачувати лiкування нiкому… Панi Марцело… Якщо я не надсилатиму грошей, вiн помре…

– Господи милосердний!!! Цього ще бракувало… – Немов епiзоди з гостросюжетного серiалу, майнули у Марцелинiй пам’ятi жахливi iсторii, що нанизувались одна на одну чорними намистинками у ланцюжок людських доль… Марцела знала iх чимало, позаяк, будучи единою украiномовною журналiсткою на всю редакцiю, повсякчас мчала кудись по «гарячих дзвiнках»… Їй писали, ii шукали, потребували, на неi покладали сподiвання – час звикнути… Та щоразу, почувши чергове «допоможiть», болiсно пропускала крiзь себе, мов крiзь живий млинок, людськi поневiряння, роздрiбнюючи iх на прискiпливi дослiдження, аналiз, аби порозумiти: ЧОМУ?! За якi грiхи отим людям пороблено? Чи, може, спокутують помилки минулих поколiнь? Пригадала чомусь Івана. Вжеж, не у всiх лихо. Є помiж ними й успiшнi… Що треба робити, аби вижити у тiй занедбанiй, забутiй Богом державi? Шкода, що не залишив iй адреси… Їм бо е про що поговорити…

На тому кiнцi дроту панувала напружена мовчанка. Нiколи не бачена Марцелою жiночка очiкувала допомоги. Не вiд своiх спiввiтчизникiв, а вiд неi, празькоi уродженки з украiнськими коренями, тридцятирiчноi жiнки (дарма, що нагадувала зовнiшнiстю пiдлiтка), яка так i не встигла поклопотати про власне щастя, бо ж переймалася здебiльшого чужими бiдами… Недарма ж вона за метрикою Соханич! І отi свiтлини, з яких бабця з дiдом дивляться повз… Вони не дають iй спокою усi тридцять рокiв. Це ж – ii рiдня, ii Вотчина. І цi люди, нехай голоднi, бiднi й обездоленi, втративши почуття гiдностi – то насправдi ii народ… Вжеж, якби не трафунок, то й вона залишилась би з родиною потойбiч понинi. Життя розпорядилося iнакше…

– Алло, Юлiшко, ви мене чуете?

– Так.

– Я спробую вам допомогти. Не обiцяю, чуете? Але спробую…Зателефонуйте за кiлька хвилин.

Перервавши розмову, Марцела набрала номер давньоi знайомоi – власницi «окупованого» емiгрантами гуртожитку, з якою колись записувала iнтерв’ю.

– Панi Яндова, доброго дня. Марцела турбуе… Марцела Соханичова. Маю до вас прохання…

Незабаром Марцела стримано, але вдоволено сповiщала новiй знайомiй, котроi нiколи у життi не бачила:

– Я знайшла мiсце, де вас поселять. Як приiду, подумаемо, що з вами робити далi. Записуйте адресу…

Глава 3

СПЛЕТІННЯ ІСТОРІЇ

Марцела не виходила Івановi з голови. То ж треба… Приiхати самотужки у таку далину, до забитого гiрського села, аби знайти поховання не баченоi нiколи рiднi… Не побоятися страхiть, якi приписують Украiнi там, «за бугром»… Вжеж, не раз доводилося чути: «А це правда, що у вас там ведмедi вулицями ходять?» У таких випадках кепкував, мовляв, ведмедi у нас не ходять, а iздять на «хамерах», бо ж вибоiн багато, а оскiльки дороги ще й не освiтлюються, доводиться «хамери» iнкрустувати камiнцями вiд Сваровскi – вони найкраще вiдображають зустрiчне свiтло… Чехи здебiльшого не розумiли украiнського «стьобу» i «для годиться» всмiхалися крiзь зуби…

Заiхавши у село, Іван звернув у провулочок, наприкiнцi якого бовванiв старий монастир. До монастиря притулилася хата, у якiй народився.

Монастир утримував невеличкий сиротинець, i дiтлахи у пошуках ласого шматочка винаймалися по хатах на «господарку». Ледь не у кожнiй родинi iснував шмаркатий пiдопiчний, що залюбки отримував за «лавор» налущеноi кукурудзи та шмат бiленькоi пухкоi булки з «лекварьом».

Не встиг Іван заглушити двигун попiд парканом, як зеленi допитливi очиська вже зазирали крiзь вiкно у розкiшний шкiряний салон.

– Привiт, тезко, як життя-буття? – Івановi був до вподоби цей рудий кирпатий хлопчисько, що нiколи не нарiкав на сирiтське животiння, а натомiсть зi знанням справи бомбардував запитаннями.

– Дядь Вань, а це у вас «хач-бек»? Дядь Вань, а що краще – ручна коробка передач чи автомат? Дядь Вань, а скiльки вона максимально витискае на трасi?

Іван потай пiдсмiювався над дитячою всеобiзнанiстю – добре бо знав, з якого джерела черпаеться iнформацiя. Всi купованi ним часописи про новинки автомобiльного життя за збiгом термiну актуальностi перекочовували до маленького Іванка попiд залiзне казенне лiжко. Іншим хлопчакам було до скарбу зась – у обидва ока берiг дорогоцiнну спадщину. І варто було комусь iз зухвальства на те зазiхнути, як негайно мав розмову з великим Іваном – непохитним авторитетом усього села. От i зараз, покуйовдивши малечi палаючого чуба, Іван перепитав:

– Як у тебе там? Все гаразд? Нiхто не ображае?

– Ну що ви, дядь Вань!!! Хто би наважився? – Хлопець задирливо постукав носаком завеликоi, але фiрмовоi кросiвки, що також дiсталася у спадок вiд великого Івана, по колесi машини. – Тьху-тьху… Всi ж знають, що у мене – «криша»!

– «Криша» кришою, а ти сам маеш вчитися себе боронити. Не завжди дядя Ваня пiд боком буде. Матиму час – покажу тобi кiлька потаемних прийомчикiв самозахисту, так i бути… А наразi… – напорпав у кишенi джинсiв цiлу жменю дрiб’язку i пересипав у дитячу довiрливо вивернуту долоньку. – На газдiвствi був сьогоднi? Допомагав?

– Дядь Вань, ображаете… Йдiть додому, мама вам розповiсть, скiльки всього я переробив…

– То чого стоiш? Гайда за цукерками!

Малого наче вiтром здуло, а Іван попрямував углиб подвiр’я. Мама розвiшувала на линвах випрану бiлизну й, забачивши сина, радiсно витирала руки фартухом.

– Йой, Іванку, дубрi, жесь приiхав.

– Мамо, я вам скiльки разiв казав – не райбайте у потоцi. – Вiд бiлизни пахло крижаною свiжiстю, протiчною водою, та аж нiяк не пральним порошком. – Я вам для чого машинку-автомат купив? Пак жалiетеся, же поперек болить.

– Айбо я, Іванку, пак не годна спати, коли од постелi хiмiйов смердить…

– Ви, мамко, такое, геби у минулому столiттi жиете. Весь свiт райбать у машинцi, а ви – у потоцi…

– Хай хоч у позаминулому, а я, Іванку, буду робити так, як моя мамка та й баба робили… І можеш ти хоть шо менi казати. Я тя другое хотiла зазвiдати… Вже би час вино здоймати… Я натiгуватися на лазивi уже не годна, а твiй «заместiтель» ще замалий тому всьому раду дати. Але позирай – за пару недiль заморозки будуть, то най би вже у бочках бродило…

– Муй «заместiтель» понiсся за «чупа-чупсом», – розсмiявся Іван. – А з вином порадимо… Я винайму когось у селi вам на пiдмогу.

– Ти свого «заместiтеля» далi балуеш? – Мама взяла порожнiй лавор, витрусила з нього краплi протiчноi води i рушила до хати. – Тобi, Іванку, давно час настав своiх дiтей бавити, а не сиротинських… Хто то видiв, аби хлоповi на носi – тридцятка, а вiн сам собi газдуе… Ади, у твоiх однокласникiв уже по трое коплакiв селом гонять.

– Ага… І вiтер жебом гуляе… – Івана дратували отi нескiнченнi маминi розмови про женячку. – Я, мамко, скiльки не приiду, ви все лем про едно… Не хочу я, як антотi сараки, дiтей наплодити, а пак пустити iх по жебрах. Я хочу жону посадити у файний мотор, привезти до парадноi хижi, оби чулася ге принцеса…

– Поки ти, Іване, на тоту парадну хижу заробиш, то й зiстарiешся… – зiтхала. – А я би вже онукiв сокотила… Шкода, же няньо на тiм свiтi тото видить, царство йому небесное…

– Скоро, мамко, скоро вже всьо буде. – Іван знав, що, пригадавши батька-небiжчика, мама заведеться надовго. У таких випадках намагався перевести розмову у iнше русло. – Послухайте лем, шо хотiвiм ся зазвiдати… Ци зналисьте тоту файту Соханичiв?