Пробач, Марцело…

– Соханичi? – Мама, пригадуючи знайоме прiзвище, присiла на ослiнчик попiд пецом, на якому парувала запахуща поливка, i нарештi ляснула себе по чолi. – Соханичi! Та де бим не знала? То антот Соханич, же у дальньому кутi жив? Тать вiн за нашою мамкою, за твоею бабою, йой як припадав! А як вна ся за твого дiда вiддала, та й вiн ся вженив, айбо всi знали, што не по любовi, а лем так, на зло… Пак ся дiвка iм вродила, айбо вна туй не жие – як побралася, утекла з газдов десь на Чехи, лем слiд простив… А Соханичiв уже давно ние – у iхнiй хижi чужi люди жиють. Чом ся звiдаеш за них?

– Тут така iсторiя… – Іван не знав, розповiдати чи нi, бо ж звiстка миттево розлетиться селом – варто тiльки натякнути. Але не втримався.

– Я онуку iхню на цвинтарi зустрiв… Ходив-iм Стьопку провiдати…

– Як онуку? – Мама з несподiванки аж руками сплеснула. – З неба упала ци вудкидь?

– Не з неба… З Праги приiхала… Маму, каже, вже кiлька рокiв, як поховала. Пообiцяла iй бабину й дiдову могилу вiдвiдати.

– То яка вна?! Ци хоть парадна? – Маму точила цiкавiсть.

– Парадна, мамко… Журналiстков робить…

– А ци говорить по-нашому? – накриваючи синовi на стiл не вгавала.

– Ще й як говорить… Май лiпше, як ми з вами. Грамотна…

– Та ж ти там по Прагах ходиш! У гостi тя не кликала? – У маминих обрамлених зморшками очах змигнув лукавий вогник. – Ци видиш, який свiт тiсний…

– У гостi не кликала, айбо телефон ми лишила, – Іван витягнув з кишенi вiзитiвку й помахав мамi попiд носом.

– Айбо, Іванку, вни там, на Чехах, докусь иншакi, як ми… Нашi дiвки робутнi, май простi, а там – панство…

– Нич там не панство, мамко… Вна – така проста, геби у селi виросла… Та й що за розмова глупа… Ви би мене вже нараз сватали, ге? – наiвшись досхочу, Іван пiдвiвся з-за столу, розцiлував маму у обидвi щоки i, смiючись по-дитячому, пiдлещувався. – Знаете, шо я вам повiм? Докить ся невiста не навучить так варити iсти, як ви, я ii не возьму… Хоть би й з Америки була, не лем з Праги…

– Йой, Іванку, тобi лем фiглi у головi.

… Мама довго ще стояла на воротах, махаючи синовi услiд, а Іван, вправно об’iжджаючи вибоiни просiлковоi дороги, подумки розмiрковував:

– І справдi, свiт тiсний… Колись давно старий Соханич закохався у мою бабцю… Пройшло понад пiвсторiччя, а зв’язок з родиною, яка, здавалося, не залишила по собi жодних слiдiв, раптом вiдновлюеться. Таке випадково не трапляеться…

Глава 4

ЗАНУДА ВАЦЛАВ

– Нарештi! – Забачивши Марцелу, що фурiею влетiла у редакцiю, Вацлав зрадiв. – Я вже було гадав, що ти вирiшила попросити в украiнцiв полiтичного притулку.

Гучно розсмiявшись власному дотепу, прокашлявся, й тут же спохопився – Марцела не смiялася. Їi ставлення до шеф-редактора було мiнливим. Часом глузувала з його напускноi суворостi – добре бо знала, що без неi вiн нi на крок… Часом дратувалася його безглуздими жартами, позбавленими гумору, часом зворушувалася жалюгiдними залицяннями у виглядi дармовоi кави з тiстечком, що означало для нього неабияке марнотратство, позаяк ходив неодруженим «пiдстарком», довiвши власну заощадливiсть до блюзнiрства… Часом навiть шкодувала його, коли, прийшовши вранцi на роботу, ловила його «на гарячому»: iнколи Вацлав потай ночував у редакцii. І тодi, похапцем зiрвавшись з незручноi зачухраноi канапи у приймальнi, пригладжував рукою масне вiдстовбурчене волосся, начебто перепрошував за несвiжий вигляд.

– Зiмкнув на хвилю очi i треба ж такому трапитись – задрiмав… Та Марцела добре знала: йому просто не хочеться додому, позаяк там його нiхто не чекае.

Марцелу також нiхто не чекав, але оте нечекання було iнакшим. З того часу, як не стало мами, у iхнiй малесенькiй, ледь не iграшковiй квартирцi у прадавньому кам’яному будинку на Подибродах залишився особливий дух, що не вивiтрюеться роками й притягуе додому… І Марцела привчилася все робити, як мама – прокинувшись уранцi, за першим порухом вiдчиняти кватирку, заварювати у джерзi каву по-турецьки, скрупульозно слiдкуючи, аби та не «втекла», затримуватися перед люстром, пересвiдчуючись, що за нiч не з’явилося пiдступних зморшок, ставати задля гартування пiд прохолодний душ, пiдсмажувати тости… Докупи це все нагадувало певний ритуал, вiд якого отримувала задоволення, i часом ловила себе на думцi, що якби, боронь, Боже, хтось втрутився у ii особисте життя, це принесло би чимало небажаного клопоту…

Марцела витягла з сумочки флешку i переможно потрясла нею у повiтрi просто перед носом у шефа:

– Матерiал з кордону! «Зашрубоване вiкно в Європу»! Аби потрапити звiдти сюди, необхiдно пережити ряд принижень, включно допит митникiв, огляд автiвки та валiзи аж до особистих речей. Нагадуе пропускну фашистську систему у гетто. Зйомки на кордонi без спецiального дозволу заборонено, але поталанило потай вiдзнiмкувати очi жiночки у той час, коли митник бридливо копирсаеться у ii спiднiй бiлизнi.

– Ну, Марцело, ти даеш! Я знав!!! Я вiдчував, що з порожнiми руками ти не повернешся. – Вацлав пiдлабузницьки поплескав ii по плечi. – І коли тiльки встигла?! За кермом писала, чи що?

Марцела не коментуючи увiмкнула комп’ютер.

– Дай менi трохи часу опрацювати матерiал, i завтра даемо на шпальти.

Ох, уже ця Марцела… Вона вiдрiзнялася неабиякою працездатнiстю, за що Вацлав повсякчас захоплювався нею. І навiть украiнська кров, що нуртувала в нiй, не вiдштовхувала, а навпаки пiдкуповувала – поруч з холодними, цинiчними чешками Марцелина турбота про спiввiтчизникiв виглядала зворушливо.

– Марцело… – Вацлав довiрливо нахилився над ii вухом. Вiн був обiзнаний у iстиннiй причинi вiдрядження. Марцела пiдвела голову i вiдсутнiм поглядом уперлася в його вим’яте, як i сорочка, обличчя. – Марцело… Ти знайшла те, чого шукала?

«А вiн попри все непогана людина», – подумала Марцела. – «Принаймнi, йому не байдуже мое особисте…» Погляд ii пом’якшав.

– Знайшла, Вацлаве…

– І що ти при цьому вiдчула? – Йому й справдi було цiкаво. Щоразу дивувався Марцелинiй допитливостi й безвiдмовностi, яка часом виснажувала ii бiльше за ненормований робочий графiк. Раз у раз прислухався до ii приемноi з м’якими шиплячими украiнськоi, якою щось пояснювала дозвонювачам, заспокоювала, радила, i тодi перепитував: «Тобi це все не набридло? Вони висотують з тебе усi соки! Вжеж ти – не мати Тереза!» Шкодував ii по-людськи.

– Я вiдчула, що все роблю правильно, Вацлаве. – Марцелин погляд був упевненим i твердим, мов грецький горiшок. Вiд того погляду Вацлаву хотiлося зменшитися до розмiру того горiшка i заховатися попiд шкарлупку.

…Вечорiло, коли Марцела, нарештi, вимкнула комп’ютер. Очi пекло вiд перенапруги, та вiдчуття внутрiшнього задоволення розтiкалося тiлом. Так бувало завжди, коли тiшилася результатом.

Пiдняла руки догори, витягнула стрункою стерплi кiнцiвки. Їi крихка хлоп’яча статура здатна була витримати неабиякi фiзичнi навантаження, але отак, скоцюрбившись над робочим столом, висидiти робочий день – це справжня мука. У такi хвилини згадувала про роликовi ковзани, що добрий мiсяць сиротливо валялися у передпокоi. Ще трохи i загубиться надiя почепити iх на ноги i помчати вулицею. Насправдi, вимрiювала iх упродовж кiлькох мiсяцiв – лискучi, з металевими колiщатками, з амортизаторами – щодня, проходячи вранцi повз зачинену крамничку зi спортивними обладунками приспинялася i милувалася ними, наче пiдлiток. І скiльки ж то було гордощiв i неприхованого трiумфу опiсля, коли, вковзнувши у пластик цупкою вовняною шкарпеткою i тримаючись за коване звивисте перилко, що вело сходами «парадного» вниз, до першого поверху, та гупаючи залiзними колiщатками, ввiчливо перепрошувала сусiдок – бабусь, що неодмiнно визирали з-за дверей.

– Пробачте… Сто разiв перепрошую! – Бо ж востанне у пiд’iздi стояв такий грюкiт у сорокових, коли бомбардували Прагу…

– Що, Марцелко, спортуеш?» – перепитували, i Марцела стверджувально, але стримано гойдала головою, бо ж знала напевне – варто зачинитися за нею дверям пiд’iзду, як доброзичливiсть замiниться скепсисом: «Збожеволiла зовсiм. Краще би вiддалася за когось – давно час вийшов…»

І тут Марцела згадала Юлiшку. Як вона могла забути? Обiцяла ж допомогти! Ота митниця, i виснажлива дорога, i настирливий Вацлав, i стаття, на яку чекав випускаючий, вибивали з колii. Марцела вхопилася за стiльниковий телефон i набрала номер гуртожитку.

– Панi Яндова, доброго дня. Марцела турбуе. Панi Яндова, вам вдалося поселити оту украiнку, про яку вчора йшлося? Справдi? Чудово. Я вам дуже вдячна. Скажiть, я можу з нею зв’язатися? Гаразд. Зателефоную через десять хвилин.

Незабаром Марцела почула у слухавцi знайомий вже голос, але цього разу жiночка не панiкувала й не плакала, а розмовляла цiлком виважено й розсудливо.

– Панi Марцело, величезне вам «дякую». Панi Яндова дуже чуйно до мене поставилася, я вже хоч на людину стала схожа – вiдмилася, вiдiспалася, повернула собi здатнiсть розсудливо мислити, врештi-решт… Ви вибачте за мiй розпач учора – я й справдi злякалася, що доведеться повертатися додому. В моему випадку це неприпустимо. Тепер спробую шукати собi роботу.

– Поволенка е? – перебила Марцела.

– Що-що? – не збагнула Юлiшка.

– Поволенка, запитую, е? – повторила Марцела. – Папiр, у котрому зазначено мiсце роботи та iм ’я роботодавця? Вам ii мала вiддати людина, що клопотала про вашу вiзу.

– Нiчого у мене нема, панi Марцело. – Жiнка вкрай розгубилася. – Все, що е – паспорт з вiзою. Нiчого не залишаеться, як спробувати десь «начорно» влаштуватися…

– Цього ще не вистачало… – Марцела й справдi добряче змучилася за останнi днi – у голосi прослизали зазвичай непритаманнi iй нотки роздратування. – Бракувало менi вас iз полiцii визволяти. Гаразд. Побудьте наразi удома. Я щось вигадаю. З панi Яндовою домовлюся про оплату в кiнцi мiсяця без жодного завдатку. Кишеньковi грошi бодай маете?

– Що? – Юлiшка знову впадала у розпач, та так, що частково iнформацiя котилася повз ii схарапуджену подiями свiдомiсть.

– Їсти щось маете, запитую? – голосно, ледь не криком, перепитала Марцела.

– А-а-а… Їсти… – Юлiшка нарештi збагнула. – У мене тут повна сумка з дому напакована – консерви, крупи, всяка всячина… З голоду, словом, не помру.

– Це вже добре. – Марцела тим часом метикувала, що робити далi. – Що ви вмiете робити, Юлiшко?