Пробач, Марцело…

– Взагалi-то я за фахом кравчиня. Але робити умiю все – прибирати, на полi поратись, iсти готувати, худобу доглядати, хворих виходжувати чи дiтей бавити (при згадцi про дiтей голос на тому кiнцi дроту помiтно потеплiв). Та що вам казати – все те, що залюбки робить кожна украiнська жiнка…

– Знаете що, Юлiшко… – перебила перелiк Марцела. – У мене е один знайомий – власник невеличкоi приватноi фабрики… Спробую з ним переговорити. Може, щось i вийде… Але це вже завтра. У нас не заведено турбувати поза робочим часом. Будьте на телефонi у панi Яндовоi завтра о десятiй. Все. До зв’язку…

Глава 5

ВІРНИЙ ЖОРИК

Повернувшись до мiста, де впродовж кiлькох рокiв винаймав невеличку квартиру, Іван найперше зателефонував приятелевi.

– Жорику, привiт, брате… Треба зустрiтися, тема е. Чекаю тебе за годинку у «Ф’юженi». – Не встигав вимикати телефон, як дзвiнки сипалися один за одним.

– Ванiчка, привiт… Як ся маеш? – Солодкавий масний дiвочий голосок наче вилизував трубку. – Що увечерi робиш? Як – на рахунок зустрiтися? Я сумую за тобою…

– Хто це? – обрубував на пiвсловi, бо ж отим Таням-Светам-Машам, що отруювали його приватний простiр настирними дзвiнками, не мiг дати ради.

– Ну ти даеш, зайчику. – Цукровий голос потойбiч не ображався на труднощi з iдентифiкацiею. – Ти забув, як ми зависали у «Колiбрi» того тижня?

– Але я тобi номера, здаеться, не давав, – цинiчно зауважив Іван, ледь утримуючись вiд грубощiв.

– Авжеж… Твiй дружбан менi сам його у телефонну пам’ять i записав… Хвилювався, що останнiй коктейль вже недоречний i завадить менi запам’ятати… Та я твiй номер запам’ятала би навiть будучи, боронь Боже, непритомною.

– Слухай, щось тобi пораджу. – До таких дзвiнкiв Іван звик – респектабельний вигляд та вiдповiдна автiвка робили свою справу – неповнолiтки вiшались йому на кирк, мов дешевi коралi з паперових безвартiсних намистинок. – Не перенапружуй своi мiзки зайвою iнформацiею. Викинь ii з голови i зiтри з телефонноi пам’ятi… Па-па.

Іван вимикав телефон, але дзвiнки турбували знову й знову.

– Іване, агов. Ти коли iдеш на Чехи? – Цього разу голос належав двоюрiдному брату. Іван його любив i шанував. У Славчика – двiйко дiтей i дружина-iнвалiд.

– Чому запитуеш? – Івановий голос набув теплого вiдтiнку. – До Європи тягне, чи щось привезти треба?

– Я би з тобою скочив, може би, щось накосили трохи… Мар’янка стогне, що лiки iй треба, одна конвалюта на три сотнi тягне… Де взяти? Хiба красти пiду…

– Наступного тижня виiду. Кiнець мiсяця – час виплат. Все як при совдепi – получка за графiком, – розсмiявся Іван. – Не журися, брате, купимо твоiй Мар’нi лiкiв. Ще й малим цукрикiв на решту. Я дам знати, коли виiжджаемо.

Телефон не вгавав. На дротi – Мiтяй, що пiдторговував нелегальною зброею.

– Ваню, привiт. Ти у мiстi? Заiдь, зиркни на залiзяку, що замовляв… Увечерi буду вдома…

– Гаразд. Попiд вечiр гляну. Така, як я просив?

– Аякже ж!!! Маленька, важкенька… Марки «Шарк», у простонароддi «шарик». Дев’ятий калiбр. Все, як книжка пише…

– Ну-ну, ти обережнiше по телефону… Детально при зустрiчi.

Домовившись про надибанку з приятелем Жориком, за годинку Іван сидiв у безлюднiй затишнiй кав’яренцi на околицi мiста i обговорював подробицi запланованого вiдрядження.

– Їдемо цього разу утрьох… Вiзьмемо з собою Славчика-братуху… – Іван потягував улюблену каву-латте у той час, як зосереджений кельнер бовтав за шинквасом для Жорика молочний коктейль.

– Браткiв не беремо? – перепитав Жорик зi знанням справи.

– Зайвих ротiв нам не треба… Та й отих дуркiв небезпечно на такi справи брати – того разу ледь ноги винесли.

– Ти маеш на увазi Льову з Сивухою? – перепитав майже пошепки Жорик, поглипуючи на кельнера, що снував нечутно, мов тiнь – знав бо: людей цього гатунку краще не дратувати.

– А кого ще? Справжнi дебiли… З людьми треба лагiдно бесiдувати, а тi зброю повитягували, мов навiженi. Фiльмiв пригодницьких надивилися, от i дуркують… Ми з тобою – люди iнтелiгентнi, вирiшуватимемо питання спокiйно, без шуму… – Жорик всмiхнувся Івановому дотепу, а той продовжував: – Славчика залюбки вiзьму – той не нарваний. У нього дiти вдома, жiнка хвора… Треба допомогти йому копiйку заробити. Вiн узагалi молодець. Коли брав ii, знав, що зi здоров’ям не все гаразд. Та це його не спинило, навпаки… – Іван замислився. – Ось ти… Узяв би хвору жiнку? – допитливо подивився на Жорика.

– … Не знаю… Нiколи над цим не думав. Але… Це ж – клопiт на все життя…

– Ну ось, бачиш? – протестувавши приятеля, Іван полегшено зiтхнув – той бодай не лукавив. – А Славчик, дiзнавшись про ii хворобу, сказав: «Тепер тим бiльше хочу ii взяти. Бо як не я, то нiхто про неi не попiклуеться. Отаке-то…

Увечерi, заiхавши до знайомого i розрахувавшись за замовлену заздалегiдь важкеньку, але мiнiатюрну «iграшку» дев’ятого калiбру, що у кишенi здавалась цiлком непомiтною («якраз те, що треба… виключно задля власноi безпеки…»), Іван, нарештi, потрапив додому.

Винайнята квартирка була невеличкою й затишною – недоцiльним видавалося витрачатися на тимчасовi комфортнi апартаменти у той час, коли Іван штурмував будiвництво власного будинку…

На чималому кавалку землi неподалiк вiд мiста день за днем зводилися мури Івановоi мрii… Спостерiгаючи, як ота мрiя крок за кроком утiлюеться у життя, Іван не раз уявляв собi, як з верхнього поверху доноситимуться дитячi голоси, а розкiшними покоями ступатиме жiноча витончена нiжка… Щоправда, образ жiнки, котрiй належатиме нiжка, був доволi розмитим. Варто було Івановi кимось захопитися, як за нетривалий час починав нудьгувати у донедавна приемному товариствi, i вiдтодi не знав, як делiкатно влаштувати «вiдчiпну», аби не уразити i не картатися докорами совiстi. Тому виробив у собi звичку нiкому нiчого не обiцяти, позаяк за обiцянки треба вiдповiдати… Натомiсть, користав жiночу стать, допоки милувала око й тiло, а як нi – витирав iз пам’ятi, власноi й телефонноi водночас.

Увiмкнув телевiзор, зазирнув у холодильник i, зауваживши пустку, замовив по телефону пiццу. Отаке воно – холостяцьке життя, пiдсмiювався сам над собою, адже, правду кажучи, оте життя було йому до вподоби… Спортзал, друзяки, дороги, машини, мандрiвки, ризик, вседозволенiсть… Та й не кожна дружина прийме його таким, яким е… Хiба що (усмiхнувся власному припущенню, що скидалося бiльше на кепкування iз самого себе)… знайти собi близьку духом поплiчницю – як отi Боннi та Клайд у фiльмi… Таке трапляеться лишень в кiно. А у життi?

Пригадав усi насурмованi рум’янами обличчя, схожi на хижацькi пазурi нiгтi, гламурнi, розцяцькованi дешевими камiнцями перебиранки, отупiлi, позбавленi змiсту погляди, що повсякчас юрмилися навколо у пошуках спотвореного власним розумiнням щастя… Боже мiй!!! Яке ж то все жалюгiдне й легкодоступне… Не такого йому треба у життi, цiлком не такого.

Знову озвався набридливий телефон. Хлопчина на службовому моторолерi привiз пiццу – його улюблену, загорнуту вареником «кальцоне-фарчiту». Іван вiдрахував сором’язливому кур’еровi «чайовi», пiсля чого моторолер весело потарахкотiв далi. Понюхав вмiстиме коробки (пiсля маминих смаколикiв не спокусився) i вiдклав до ранку…

Увiмкнувши в телефонi беззвучний режим, вийняв з кишенi небезпечну забавку i, з задоволенням повертiвши у руках, заховав у шухляду… Особливоi потреби носити зброю не мав, хiба надавала перед друзями респекту… Роздягнувшись, почимчикував до лазнички i незабаром чистенько вимитий уже лягав у лiжко… На сьогоднi – достатньо. Набридли дзвiнки, переговори, мотуляння мiстом, i селом, i цвинтарем… Як на один день – забагато…

Згадав про цвинтар – i у пам’ятi вигулькнула Марцела… Дивна жiнка, зовсiм не схожа на мiсцевих, хоч i доводив мамi протилежне. Придивляючись до неi шляхом до автiвки, вiдмiтив, що вже не юна, хоч на зачатку видалася майже пiдлiтком. І справа навiть не у ледь помiтнiй сiтинцi мiмiчних зморщечок у куточку ока, нi… Змiстовнiсть розмови, глибiнь думки, виваженiсть i якась незбагненно проста мудрiсть. Наче прожила на цьому свiтi рокiв сто… Та й справдi, що тут такого? Не вбачала нiчого героiчного у власному вчинку: просто сiла до майже iграшкового «жучка» – малолiтражки, що витискае на трасi щонайбiльше дев’яносто, i подалася за тридев’ять земель провiдати бабчину могилку… Все так просто насправдi, але ж, до бiсу, зачiпае за живе…

Іван схопився з лiжка i подався до вузенького, мов купе у потягу, передпокою. Покопирсавшись у кишенi куртки, полегшено зiтхнув – вiзитiвка була на мiсцi. Витягнувши з iншоi кишенi гаманець, дбайливо заховав ii у безпечний вiдсiк – боронь Боже загубити… І вже незабаром посопував у лiжку – рiвно й виважено, глибоко й непробудно, як i годиться пiсля насиченого дня. Сни йому чомусь нiколи не снилися…

Глава 6

ФАБРИКАНТ ПАН СЛОВАЧЕК

Наступного дня вранцi, замiсть того, аби вирушити на роботу, Марцела поспiшала на околицю мiста, до невеличкоi швацькоi фабрики, де поруч iз чешками не раз прилаштовувалися украiнки.

У кабiнетi директора пана Словачека панував цiлковитий гармидер: теки з паперами, зразки тканин, нерозпакованi коробки з нитками та фурнiтурою… Все це нагадувало закулiсну гардеробну примхливоi театральноi «примадонни», услiд за якою все летить шкереберть.

Марцела озиралася навколо, прицiлюючись, де би присiсти. Змахнувши зi стiльця шкiрянi ошмiрки – витинанки, пан Словачек вибачався за робочий безлад. Марцела не зважала – давнiшi вiдвiдини нiчим не вiдрiзнялися вiд сьогоднiшнiх.

– Пане Словачек, маю до вас справу, – почала без вступу. Пан Словачек цiнував ii фахову звичку висловлюватися чiтко та без передмов.

– Я навiть здогадуюсь, яку. – Кiлька Марцелиних опiкунок пройшли через його «провозовню». Родом пан Словачек був з невеличкого гiрського мiстечка Меджилаборце неподалiк вiд словацько-украiнського кордону, тож украiнцiв сприймав за вбогих, однак своякiв.

– Однак, цього разу маленька зачiпка. – Марцела помiтила, як пан Словачек зайорзав у крiслi – зачiпок вiн не любив. – Окрiм одноразовоi вiзи у паспортi моя пiдопiчна не мае жодних паперiв. Годилося б виходити «жiвностяк».

– Але, панi Марцело… – Попри миролюбнiсть iскорка занепокоення у фабрикантових жовтавих, майже безбарвних очах не заховалася вiд Марцелиноi спостережливостi. – Це триватиме кiлька мiсяцiв… Де я переховуватиму ii весь цей час? Ви ж знаете – полiцiя вiднедавна зовсiм знавiснiла, перевiрки за перевiрками…

– Пане Словачек, вона може працювати у пiсляробочий час, коли жодна полiцiя не ходить, i цех буцiмто зачинено… – Марцела надто добре знала тонкощi подiбного працевлаштування, тому сперечатися з нею було доволi важко. І, аби цiлком добити переконливими аргументами, додала:

– Скажiть, багато чешок згоднi працювати ночами та ще й по дванадцять годин на добу за пiвцiни?