Максим Рильський

Сучаснiсть заговорила в збiрцi М. Рильського «Крiзь бурю i снiг» (1925). Для поета починався час повернення з уявного екзотичного Лангедока в цiлком реальну Романiвку. Самiтництво й ескапiзм змiнювалися вiдчуттям активнiшоi, нiж досi, присутностi в суспiльному життi…

3

Але критика вульгарно-соцiологiчного кшталту все ж зробила свою справу: в серединi 1920-х «неокласикiв» (а отже й М. Рильського) почали шельмувати й у партiйних документах. Партiя не тiльки не знiмала з порядку денного гасло класовоi боротьби, а навiть постiйно нагадувала про його актуальнiсть. «Як не припиняеться у нас класова боротьба взагалi, так само вона не припиняеться i на лiтературному фронтi», – зазначалося у резолюцii ЦК РКП(б) вiд 18 червня 1925 року[8 - Культурне будiвництво в Украiнськiй РСР. – Т. 1. – К., 1959. – С. 92.]. В умовах «пролетарськоi диктатури» лiтературi вiдводилася, по сутi, iдеологiчна, агiтпропiвська роль. Партiя, надавши сама собi право «керувати лiтературою», прагнула «структурувати» лiтературне середовище за соцiально-класовим критерiем: ось письменники пролетарськi (iм «бронювалося» право на гегемонiю!), ось селянськi, ось «попутники»… Обов’язок «виховувати» письменникiв покладався на «марксистську (комунiстичну) критику»…

Киiвськi «неокласики» з iхнiм стiйким iнтересом до культурноi традицii античноi та пiзнiших епох за таких обставин швидко потрапили пiд пiдозру. Про це свiдчила, зокрема, резолюцiя пленуму ЦК КП(б)У «Про пiдсумки украiнiзацii» (2–6 червня 1926 р). 10-й пункт цiеi резолюцii стосувався саме М. Зерова, М. Рильського, П. Филиповича: «Тепер серед украiнських лiтературних угруповань типу неокласикiв та в колах вищоi iнтелiгенцii ми помiчаемо iдеологiчну роботу, розраховану саме на задоволення потреб ростущоi украiнськоi буржуазii. Характерним для цих кiл е прагнення спрямувати економiку (! – В. П.) Украiни шляхом капiталiстичного розвитку, тримати курс на зв’язок з буржуазною (! – В. П.) Європою, протиставляти iнтереси Украiни iнтересам iнших радянських республiк»[9 - Культурне будiвництво в Украiнськiй РСР. – С. 16.].

Нищiвний присуд!

Далi в документi згадано й гасло М. Хвильового «Геть вiд Москви!» та його ж заклик орiентуватися на Європу; «вiдродження нацii» оголошено «буржуазною реставрацiею»; взорування на Європу (звiсно ж, «капiталiстичну») – намаганням «украiнськоi дрiбноi буржуазii… вiдмежуватися вiд цитаделi мiжнародноi революцii – столицi СРСР – Москви»…

Ось так: виявляеться, за всiею цiею гучною риторикою ховався банальний страх бiльшовицькоi Росii втратити Украiну!

«Неокласикiв», отже, прив’язали до пiдступноi «украiнськоi дрiбноi буржуазii» (iнерцiя такоi, украй вульгарноi, оцiнки творчостi невеликого гуртка киiвських лiтераторiв даватиметься взнаки аж до кiнця 1980-х!). 25 серпня 1926 р. Полiтбюро ЦК КП(б)У в постановi «Про стан преси на Украiнi» суворо нагадувало редакцii журналу «Червоний шлях»: «прихильний курс /…/ на стару формацiю «европеiзованоi» (суто-буржуазноi) украiнськоi iнтелiгенцii (неокласики тощо)» – рiч неприпустима. Такий самий закид зроблено й редакцii журналу «Ваплiте»[10 - Там само. – С. 29—330.]…

Про вплив «антипролетарських течiй» на «неокласикiв» нагадувала й постанова Полiтбюро ЦК КП(б)У «Полiтика партii в справi украiнськоi художньоi лiтератури» (15 травня 1927 р.). Марксистськiй критицi рекомендувалося, не втрачаючи пильнiсть, «товариськи (! – В. П.) допомагати окремим письменникам та лiтературним групам, що виявили помилки та збочення з певного пролетарського шляху i стали перед загрозою нацiоналiстичного полону»[11 - Культурне будiвництво в Украiнськiй РСР. – С. 54.]…

Чи ж дивно, що «допомагати» заблуканим узялися не тiльки «марксистськi критики», а й дехто з поетiв, як, наприклад, Володимир Сосюра, автор суворого вiрша «Неокласикам» (червень 1926 р.)?

Чужi для вас гудки, комсольцi, пiонери,
й не в силi ви пiти життю наперекiр…
Застиг ваш мертвий зiр у мармурi Венери,
вам сниться мертвий Рим – залiзний той вампiр.

Що ж, марте про Париж i Грецiю вивчайте,
Дивiться на життя крiзь килим i трюмо
Та рибочку ловiть… Але назавжди знайте,
що потягти назад себе ми не дамо!

«Рибочку ловiть» – то вже було адресовано персонально Максимовi Тадейовичу Рильському!

4

Цiкаво, що своерiдний ескапiзм Максима Рильського зазнав критики одразу з двох бокiв: i зсередини (Киiв, Харкiв), i з табору украiнськоi емiграцii (Прага). Характерною в цьому сенсi е майже одночасна поява поетичного «Посланiя» Євгена Маланюка («Лiтературно-науковий вiстник», 1926, грудень) i статтi Валер’яна Пiдмогильного «Без стерна» («Життя й революцiя», 1927, № 1).

До поезii Рильського Маланюк мав сентимент здавна. Ще в таборi для iнтернованих украiнських воякiв (Польща) вiн писав в однiй iз статей, що «Рильський – поет европейського масштабу»[12 - Маланюк Є. Про динамiзм: (з приводу статтi Д-ра Донцова «Про молодих») // Веселка (Калiш). – 1923. – Ч. 1—12. – С. 7.]. А кiлькома мiсяцями ранiше, в сiчнi 1923 р., iз-пiд пера Євгена Маланюка з’явився захоплений вiрш, присвячений авторовi збiрки «Синя далечiнь»:

Ще молитесь, далекий брате,
Серед Звенигородських пiль.
Ще не стомились карбувати
В коштовних ямбах вiчний бiль.

Краси веселий кондотьере,
Несете хрест свiй та, ген-ген,
Серед похмуро-рiдних прерiй;
Ви – еллiн, схимник i Гоген!

Навколо хащi й печенiги,
А в кельi – тишi нiжний спiв,
Реторти, циркуль, колби, книги
І Ви алхiмiк мудрих слiв.

Але минуло кiлька рокiв – i Маланюк змiнив свое ставлення до «схимника i Гогена» та його життя в «кельi»: у «Посланii» зазвучав осуд поетового «схимництва»!

«Посланiе» було реплiкою в дискусii на тему «Украiна чи Малоросiя?», тон у якiй задавав Микола Хвильовий. Маланюковi рефлексii над поезiею Рильського потрапили в широкий контекст його геополiтичних вiзiй про Європу й Украiну, про «Християнський Ренесанс» i про причини нацiональноi поразки.

Створюючи ефект контрапункту, Маланюк «зiштовхнув» двi цитати, вiдшуканi ним у «Синiй далечiнi» («А я б хотiв у тишi над вудками / Свое життя непроданим донести») – i в збiрцi 1926 р. «Тринадцята весна» («Одбирае людина в людини Життя… / Так i треба, так треба, краiно, / Украiно моя!»). Цi рядки Рильського стали двома епiграфами на початку «Посланiя». Маланюк вважав, що в них вiдбилися двi рiзнi життевi фiлософii: у першому випадку – мрii про втечу вiд дiйсностi й пошук насолод, у другому – сувора воiнська мужнiсть людини, котра переймаеться долею Украiни. Мовляв, «правдивий син Сковороди», який мрiяв про вудки, тишу й «непродане життя» у згодi з чистою, як кришталь, совiстю, тепер-таки «збагнув криваву мудрiсть свiта, / солону iстину буття». Адже на те була причина: яросний вiтер iсторii, який розтрощив «келii» i порвав не тiльки вудки, а й книги…

Докiр за рибальськi втiхи пiд час тяжких нацiональних випробувань продиктовано почуттям болю за поета, каже автор «Посланiя». «Еллада скитськая в кровi»; «власний Рим» так i не вiдбувся, – тож хiба годиться, затамувавши жах, ховатися у лозняках?!

До Рильського Маланюк повернеться i в епiлозi до «Посланiя» – тепер уже в контекстi своiх пророкувань щодо «Християнського Ренесансу», а також iнвектив, суттю яких е болiсна нацiональна самокритика («Прогаяли великi днi / Скалiченi й маленькi люди…»). Ведучи мовчазну розмову з Рильським, вiн i собi дорiкнув:

Чи ж не трагiчно, що коли
Вiтри iсторii гули
Над скитським степовим простором,
Ми не гукали «диким хором»,
Бо нас тодi так вабив Блок…

Колишня зосередженiсть на «естетських» утiхах для Євгена Маланюка 1926 р. – грiх: вiн став прихильником войовничо-будiвничоi поезii. Тож i його ставлення до поезii i самоi постатi Максима Рильського двоiсте: почасти осудливе, почасти виправдальне: «Це не Ви / Труiли ту слiпу i хвору / Потвору припонтiйських пiль. / Ви – лиш рефлекс вiдвiчних хвиль, / Ви – лиш iнерцiя Еллади, / Еллади скитськоi…» Маланюкiв гнiв адресований передусiм тiй-таки «потворi припонтiйських пiль», себто покiрнiй, слабосилiй Малоросii, яка й дiтей своiх поколiння за поколiнням зрощувала занадто «мрiйливими», слухняними, байдужими до власноi долi: «Ви син самоi серцевини / Слабоi нацii, якiй / Понад майбутне Украiни / Дорожче теплий супокiй – / Їй барва кровi серце крае…»

Чи знав Максим Рильський про адресоване йому (i не тiльки йому) «Посланiе»? Судячи з матерiалiв його слiдчоi справи 1931 р., – знав. Проте Маланюковi вiн тодi не вiдповiв…

Валер’ян Пiдмогильний у статтi «Без стерна» також дорiкав Рильському за втечу вiд дiйсностi в краiну мрiй; за «специфiчну побожнiсть» у ставленнi до рибальства; за «комплекс дикунства» (себто – за поетизацiю самiтницького «первiсного життя» серед незачепленоi цивiлiзацiею природи)… Чимало полемiчних суджень висловив вiн щодо поетичного трактування Рильським природи, кохання i мистецтва, часом навiть iронiзуючи над польотами уяви автора «Синьоi далечiнi» (характерними в цьому сенсi е мiркування критика про комплекс «далекоi царiвни», «неземне» мистецтво, екзотику незвiданих краiв у перших збiрках Рильського). Пiдмогильний вважав, що «мрiйний човен поета» вiдносить його далеко в бiк вiд «грiшноi» дiйсностi; що М. Рильський – «повний внутрiшнiх противенств Дон Кiхот дитячих мрiй», тож завершував вiн свою статтю рiшучим закликом: «Будь цiльний, поете! Через якi хочеш моря веди свiй корабель, але ти веди, а не воля бур».

Пiдмогильний, як бачимо, докоряе Рильському за те, що його романтичний «корабель» пливе мовби «без стерна», наослiп (звiдси – по-максималiстськи суворий фiнал статтi: «М. Рильському нема чого очей в’язати – i так вiн слiпий»).

І все ж, попри полемiчнi перехльости, статтю В. Пiдмогильного не варто ставити в один ряд зi схожими на публiчнi доноси памфлетами Я. Савченка. Це все-таки фахова полемiка, хай i загострена мiжгруповою лiтературною боротьбою: у 1926 р. Пiдмогильний разом iз Плужником, Антоненком-Давидовичем, Косинкою, Марiею Галич, Осьмачкою, входив до групи «Ланка», яка оформилася пiсля розриву цих письменникiв зi старшими вiд них «неокласиками» (певний час i тi, й тi збиралися пiд «дахом» Аспису – Асоцiацii письменникiв).

Складнiше було з розгорнутою рецензiею Бориса Якубського на поетичну збiрку М. Рильського «Де сходяться дороги» («Не в ритм з добою», «Лiтературна газета», 1929, № 7). Лiтературознавець, дуже близький до «неокласикiв», зокрема – Миколи Зерова, Якубський несподiвано оголосив нову збiрку поета «явищем реакцiйного романтизму»! Тут уже йшлося, по сутi, про речi iдеологiчнi: «поривання всiх зв’язкiв з дiйснiстю, симпатiя до всього старого, ота сама «свiтова скорбота», що шукае самотности, сповненоi розчаруванням…»

Якубський демонстрував, що сам вiн уже iдеологiчно «перелаштувався» на новий лад…

Рильський вiдреагував на рецензiю вчорашнього «майже неокласика» iронiчним вiршем, що поширювався у лiтературних колах у списках. Були в ньому й саркастичнi строфи:

Як корячат i ковалят
(себто – прибiчникiв одiозних критикiв В. Коряка i Б. Коваленка. – В. П.)
Побачивши перед собою,
Додолу пада лiтерат, —
Це означае в ритм з добою.

А як пiд лайку, свист i зик
З несхиленою головою
Поет прожити хоче вiк, —
Ну, певна рiч: не в ритм з добою.

……………………

Нехай живе учений муж,
Що кличе уперед до бою!