Максим Рильський

Максим Рильський
Вiкторiя Леонтiiвна Колесник

Володимир Євгенович Панченко

Митцi на прицiлi
До видання увiйшли матерiали, що висвiтлюють драматичну iсторiю цькування видатного поета, перекладача, громадського дiяча Максима Рильського (1895–1964). У 1920-тi роки його причетнiсть до угруповання «неокласикiв» викликала гострi напади офiцiйноi критики, що закiнчилося арештом Рильського у 1931-му. В жовтнi 1947 року вiн знову зазнав безжально-несправедливоi критики, вiдкритого полiтичного гонiння з боку лiтераторiв i партiйних дiячiв за «буржуазно-нацiоналiстичний ухил, вiдсутнiсть бiльшовицькоi iдейностi». Дух тих часiв живе у статтях, архiвних матерiалах, поетичних творах, спогадах, промовах, резолюцiях, що включенi до цього збiрника, як нагадування про жорстокi уроки тоталiтаризму ХХ столiття.

Максим Рильський

Автори-упорядники В. Є. Панченко, В. Л. Колесник

Видавництво висловлюе подяку Киiвському лiтературно-меморiальному музеевi М. Рильського за науковi консультацii та наданi фондовi матерiали

У виданнi збережено орфографiю, пунктуацiю та стилiстику текстiв Максима Рильського, статей i документiв

Серiя «Митцi на прицiлi» заснована у 2018 роцi

Автори-упорядники В. Є. Панченко, В. Л. Колесник

Передмова В. Є. Панченка

Художник-оформлювач Р. В. Варламов

© В. Є. Панченко, В. Л. Колесник, упорядкування, 2019

© В. Є. Панченко, передмова, 2019

© Р. В. Варламов, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018

Поет у лещатах «народноi держави»

© В. Є. Панченко, текст, 2018

1

Драматична iсторiя Максима Рильського е гiрким пiдтвердженням дiагностики Івана Франка, який ще в 1903 р. спрогнозував, що соцiал-демократична «народна держава», теоретично змодельована Марксом, Енгельсом i Лассалем, ставши реальнiстю, наляже «страшним тягарем на життя кождого поодинокого чоловiка». Вона вiдбере в нього свободу i намагатиметься контролювати все, навiть думки: «Власна воля i власна думка кождого чоловiка мусила би щезнути, занидiти, бо ану ж держава признае ii шкiдливою, непотрiбною. Виховання, маючи на метi виховувати не свобiдних людей, але лише пожиточних членiв держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали б i жили би в такiй залежностi, пiд таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютнiших полiцiйних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою…»[1 - Франко І. Що таке поступ? // І. Франко. Зiбр. творiв: у 50 т. – Т. 5. – К., 1986. – С. 41.]

Максимовi Рильському судилося жити в тiй «народнiй тюрмi» понад сорок рокiв. Дебютував вiн збiркою вiршiв «На бiлих островах» ще за часiв Петра Столипiна (1910), а пiшов у засвiти в липнi 1964-го, коли завершувалася короткочасна й суперечлива хрущовська «вiдлига». Чи були в його бiографii роки, коли можна було почуватися «свобiдним» чоловiком? Риторичне запитання. Столипiн реалiзував гасло «Россия для русских», а Сталiн руками своiх опричникiв робив усе, аби «кальоним железом» випекти будь-якi мрii про «украiнське вiдродження», яке оголошувалося не просто химерою, а контрреволюцiею… Виходить, що тiльки останнi вiсiм-десять рокiв життя Рильського були бiльш-менш спокiйними…

Якщо шукати глибинних причин драми Максима Рильського i тисяч украiнських iнтелiгентiв, репресованих комунiстичним режимом, то можна дiйти висновку, що всi вони були приреченi ще… в 1848 р., коли Маркс i Енгельс у своему «Манiфестi Комунiстичноi партii» сформулювали iдею диктатури пролетарiату як унiверсального засобу виправлення iсторii i встановлення царства справедливостi. За задумом творцiв «Манiфесту», шлях до Утопii (соцiалiзму, комунiзму…) мало прокласти тотальне насилля.

«А хто були б ii (утопiчноi «народноi держави». – В. П.) сторожi? Хто б держав би кермо тоi держави?» – допитувався через 55 рокiв пiсля появи «Манiфесту» Іван Франко. І вiдповiдав: «/…/ Тi люди мали би в своiх руках таку величезну власть над життям i долею мiлiонiв своiх товаришiв, якоi нiколи не мали найбiльшi деспоти. І стара бiда – нерiвнiсть, вигнана дверима, вернула би вiкном: не було би визиску робiтникiв через капiталiстiв, але була би всевладнiсть керманичiв – усе одно, чи родовитих, чи вибираних – над мiлiонами членiв народноi держави».

У СРСР керманичем стала бiльшовицька партiя, яка «бажала захопити в своi руки державну власть» (Франко i це передбачив: партiя захоче пiдмiнити державу). А контролювати думку «пожиточних членiв держави» доручено було спецслужбi (ЧК, ДПУ, МВС, КДБ), iсторiя якоi починалася зi скромноi «75-i кiмнати» в Смольному, де господарював Володимир Бонч-Бруевич (до речi, дослiдник Сковороди).

Через комунiстичне затьмарення у ХХ ст. пройшли рiзнi краiни, проте в iсторii радянських репресiй важливо не пропустити ту особливiсть, що диктатуру пролетарiату росiйськi бiльшовики взялися запроваджувати в краiнi з могутньою традицiею iмперськоi деспотii, власне – у «тюрмi народiв». І вони цю традицiю не тiльки не похитнули, а й примножили…

У днi прощання iз Максимом Рильським про драму поета з вичерпною точнiстю написав Євген Маланюк: «Максим Рильський – в нашу страшну, цинiчно-пiдлу добу фактично був бранцем i закладником нацiональноi культури в лапах немилосердного ворога, який, кожноi хвилини! – мiг його не лише кинути до буцегарнi з забороною «писати й малювати», а й просто «злiквiдувати», змусивши перед тим перейти всi стадii морального душогубства: каяття, визнання «помилок», поганьблення друзiв працi й життя та, хоч i вимушеноi, але завжди жахливоi хули на власний Народ i власну Батькiвщину. /…/ І якщо в його творчостi траплялися «пiснi про Сталiна», оди до Іллiча, похвали для Маяковського й навiть одна посвята Молотову (!), то автор iх прекрасно знав, що то все – то така ж сама данина, як пиття кумису в ханськiм наметi ХІІІ ст. І знав також, що для нащадкiв то будуть лише лiтературнi прийоми, хоч i досить шибеничного стилю.

Рильський залишився фiзично живий i, хоч полонений, чим далi, тим виразнiше намагався продовжувати ту чиннiсть, яку вже не могли виконувати замордованi ворогом Зеров i Филипович, Нарбут i Леонтович, Курбас i Кулiш.

Без галасу i зайвих жестiв. Як той вояк, що до кiнця вiдстрiлюеться на останнiй заставi, хоч бачить, що залога вже перебита, а пiдмога жахливо запiзнюеться»[2 - Маланюк Є. Над могилою Максима Рильського // Є. Маланюк. Земна мадонна. – Братислава, 1991. – С. 327–328.].

2

Але перед тим, як за Рильського взялися чекiсти, вiн зазнав атак з боку братiв-лiтераторiв[3 - На початках творчого шляху М. Рильський почув i чимало прихильних слiв про свою поезiю (див., наприклад, Зеров М. Максим Рильський. «Пiд осiннiми зорями» // Музагет. – 1919. – № 1–3; Филипович П. Лiрика Максима Рильського // Книгар. – 1919. – № 22; Зеров М. Лiтературний шлях Максима Рильського // М. Зеров. До джерел. – К., 1926). Зрештою, прихильнi оцiнки як оригiнальноi поетичноi творчостi М. Рильського, так i його перекладацькоi працi, не раз звучали й пiзнiше, аж до кiнця 1920-х рр. (див.: Родзевич С. Адам Мiцкевич. «Пан Тадеуш» // Життя й революцiя. – 1928. – № 4; Норд В. (Мисик В.) Де розходяться дороги // Плуг. – 1929. – № 2. Норд-Мисик, зокрема, вiтав поему М. Рильського «Сашко», вважаючи, що ii поява «вiщуе якийсь новий етап» у творчостi поета; цiкавi спостереження висловлено щодо перегукiв «Рильський – Фет», а також сковородинiвських мотивiв у збiрцi «Де сходяться дороги» – «викiнченiй i майстернiй книзi»).]. Особливо старався Якiв Савченко (1890–1937), маленький поет iз великими амбiцiями. Можливо, це саме його мав на увазi Микола Зеров, коли писав у листi до Павла Тичини (27 травня 1924 р.): «Ми ж з вами знаемо, чого вартий наш украiнський селючок, коли вiн починае кар’еру робити. Жаднiсть, заздрiсть, готовнiсть усiм пожертвувати – аби тiльки мати черевики з гострими носками i сидiти в кав’ярнi в ролi законодавця i арбiтра «elegatiarium». Всi вони однаковi, i тi, що УНР будували, i тi, що до УСРР зараз примазуються…»[4 - Лист М. Зерова до П. Тичини вiд 27 травня 1924 р. // М. Зеров. Украiнське письменство. – К., 2003. – С. 1040.]

Ця вбивча характеристика стосувалася, зрештою, не тiльки Якова Савченка, а й численних савченкiв, лiтературноi шантрапи, яка поспiшала захопити команднi висоти, щоб звiдти обстрiлювати тих, хто своiм талантом заважав iм, претендентам на роль «законодавцiв i арбiтрiв». Сiрi боялися яскраво-кольорових, тому волiли пошвидше розправитися з ними (втiм, попри свою демонстративну «революцiйнiсть», Савченко також не вцiлiв пiд час репресiй 1937 р.).

У вереснi 1923-го Якiв Савченко виступив у «Бiльшовику» з розгромною статтею «Украiнська неокласика» – здаеться, то була його перша гучна критична канонада по Зерову, Рильському й Филиповичу. Ущипнувши принагiдно письменникiв iз групи «Ланка», «котрi iдеологiчно загрузли в нацiональнiй романтицi» (Косинка – Осьмачка – Пiдмогильний), Савченко зосередив вогонь саме на «неокласиках». Вiн, «глашатай» революцiйного мистецтва, наступав i звинувачував: «На правому боцi – другi люде, другий патос i цiлi. З легенькоi руки М. Зерова «правобережцi» здобули назву, до речi, дуже «учену» – неокласикiв. Неокласики не течiя, не шукання, а зовсiм виразна школа. Репрезентована вона поки-що М. Рильським та Фiлiповичем – поетами. Гарольди iхнi – Зеров, Якубський, Петров. /…/…дiяльнiсть iх, не довга своею iсторiею, стала помiтним явищем в украiнськiй лiтературi. Неокласики виступили одностайно, цiлим фронтом (бiльше – прилюдними лекцiями й докладами), з чималим задором, з претензiями на домiнуючу й сiнтезуючу ролю в украiнськiй поезii останнього дня. Вони, мовляв, той пуп, де сходяться найбiльшi досягнення украiнського поетичного мистецтва – формальнi здобутки, культура слова, мелодiйна ритмiка i т. инш. (про iдеологiю хитренький хохол Зеров замовчуе, не вiдкривае «неокласичних» карт). Вони, – по iхнiй декламацii, – стоять на твердому грунтi сьогодняшньоi дiйсности (!) i побуту. /…/…надто вже ясно, з яких рiвчакiв тече неокласична «цiлюща» вода». /…/Авраам родi Ісаака, Ісаак родi Іакова, Іаков – 12 синiв, а цi 12 разом вилупили спочатку Зерова, потiм Якубського, а вже нарештi двох близнюкiв, М. Рильського й П. Фiлiповича»[5 - Савченко Я. Украiнська неокласика // Бiльшовик. – 1923. – 12 вересня.].

Утiм, Филиповича-поета Савченко вважав «дуже невиразним», тому взявся «проробляти» передусiм Максима Рильського, чия поетична збiрка «Синя далечiнь» побачила свiт нещодавно, в 1922 р. «Рильський – поет минулоi епохи, чужоi нам культури. З далекоi далечини долiтае до нас його замрiяний, розслаблений голос. – Починав своi фiлiппiки Я. Савченко. – Сьогоднiшнiй день, наша боротьба, героiчна колективна воля трудящих, iх патос – це все цiлком чуже для Рильського. Доба соцiяльноi революцii не попала в його свiдомiсть…»; «З манерою справжнього трубадура, озброений мандолiною чи лютнею (…), а також доброю шпагою, що ще «пам’ятае Єрусалим», Рильський задумано й шляхетно трубадурить…»; «Минулий свiт – йому рiдний (…) Псiхологiчно, а значить, i класово – феодалiзм його стiхiя…»; «Революцii Рильський не прийняв. (…) Вiн – гнилизна тоi класи й тоi культури, що революцiя змела в смiтники iсторii…»

Максим Рильський тiльки-но повернувся до Киева. П’ять рокiв, вiд лiта 1918-го, вiн провiв у рiдних краях, на Житомирщинi. Деякий час працював у Сквирськiй продовольчiй управi, що ii очолював брат Іван, у садовому вiддiлi повiтового земства. У 1919 р. почав учителювати: спочатку в с. Вчорайше, потiм у Романiвцi, де в будинку Рильських вiдкрили семирiчку. Викладав украiнську мову, лiтературу й iсторiю. Неохочий до полiтики, вiн продовжував жити в своему свiтi – займаючись педагогiчною працею, занурюючись у книжки, переховуючись вiд численних мобiлiзацiй (одного разу довелося побувати в заручниках у якоiсь iз «армiй», що набiгали на Романiвку).

Утiм, знав вiн i душевне сум’яття: це засвiдчував, зокрема, його «драматичний малюнок» «Бенкет», надрукований у журналi «Шлях» (1918, № 6–7). У центрi цього «малюнка» – Поет, у серцi якого «вiчно йде вiйна». Внутрiшньо роздвоений, вiн мучиться, намагаючись зробити вибiр мiж боротьбою i втечею вiд дiйсностi. Тих, хто обрав Битву, Поет славить i благословляе, проте сам перед випробуваннями капiтулюе i, зрештою, добровiльно йде з життя…

Характерна колiзiя! Цiлком можливо, що «Бенкет» було написано невдовзi пiсля трагедii пiд Крутами, де загинули Максимовi ровесники…

Романiвка принесла в поезiю молодого Рильського спокiйно-споглядальнi настроi. Вiн повернувся до «гамсунiвських» мотивiв своеi iдилii «На узлiссi» (1917). Лiричний герой тiеi написаноi октавами iдилii нагадував лейтенанта Глана з повiстi Кнута Гамсуна «Пан»: «милий самотник» iз «пiдлiсноi хатини», вiн утiшався тихими «бесiдами» з книжками, маленькими радощами життя, довколишньою гармонiею природи, мисливськими й рибальськими удачами, розмовами в тiсному гуртку приятелiв, згадками про любовнi «чари недопитих вин»… «Бурям i турботам» автор «Лiсовоi iдилii» охоче протиставляв «тиху пристань мислi i роботи»; «модним вибрикам i крикам» – «старосвiтськi теми», а естетовi Оскару Вайльду – украiнського «чумака, що варить кашу з салом!».

Утiм, герой Рильського свiдомий того, що його самота рано чи пiзно скiнчиться, а серце покличе до громади. Його «заратустрiвський» iндивiдуалiзм не принциповий i не тотальний. У ньому бiльше молодоi жаги самоутвердження, анiж вiдстояноi життевоi фiлософii…

Пiд знаком Гамсуна М. Рильський написав чимало вiршiв, що увiйшли до його збiрок «Пiд осiннiми зорями» (1918) i «Синя далечiнь» (1922). Перша з них навiть повторювала назву одного з творiв Гамсуна: Рильський не ховався зi своiми симпатiями.

Значна частина «Синьоi далечiнi» – це романтичнi польоти уяви мрiйливого книжника, залюбленого в антику, в Байрона й Метерлiнка, Гайне i Пушкiна, Сергiя Аксакова й Вальтера Скотта… Уява легко переносила поета в Шампань, Венецiю, Севiлью, Верону… Його герой – уже знайомий за збiркою «Пiд осiннiми зорями» й iдилiею «На узлiссi» мандрiвник, якому добре в мисливськiй хатцi чи в куренi, де вiд випадкового гостя можна почути розповiдi про пригоди в екзотичних краях. Самiтник, вiн, проте, не видаеться аскетом чи анахоретом, оскiльки повсякчас оточений мiфологiчними й лiтературними героями. Ось вони, поруч: Зевс, Афродiта, Трiстан i Ізольда, Чайльд-Гарольд, Манфред, Кармен, Беатрiче, Джоконда, Глан… А ще: кiпрiди, сирени, кентаври, ероти, тритони, мули… Багатовiкова культурна реальнiсть так само була для Рильського джерелом поетичного натхнення, як i життя довкола. У нього безлiч «спiврозмовникiв» i «вiчних супутникiв». Книжний свiт для нього – не кабiнетна схоластика, а жива, багатоголоса й багатолика, витворена фантазiею, дiйснiсть.

Взорування на класику, на античнi й середньовiчнi взiрцi для автора «Синьоi далечiнi» – то щось цiлком сокровенне, глибинно-iнтимне. У його поезii зазвучав гекзаметр, у ритмах якого забринiли навiть любовнi переживання («Нашу шлюбну постелю вквiтчали троянди пахучi…», «Грiм одгримiв, i солодкою млостю спокою…»). То, звичайно, була екзотика: любовна лiрика, написана в часи соцiалiстичноi революцii – гекзаметром!

А ще ж М. Рильський охоче звертався до таких поетичних форм, як сонет i октава. І образна мова його також просякнута духом античностi: «Бiлоодежна Дездемона»; «богоданнi звуки», «ширококрилий дух», «срiбнолукий» юнак, «вогко-гарячi вуста»… З таких i подiбних iм мiкрообразiв поставала особлива атмосфера «Синьоi далечiнi». У нiй поедналися погiдна яснiсть славлення молодостi й кохання, поклонiння богам, мистецтво збирання винограду – i тривожний неспокiй утiкання бентежноi душi в якийсь iнший, вiльний вiд скверни, оповитий поезiею солодкий свiт…

Збiрка «Синя далечiнь», отож, явила читачам 1922 р. поета уяви, володаря поетичноi держави, «столицею» якоi, можливо, був «спiвучий Лангедок». Хоча присутня тут i рiдна Романiвка, власне – романiвський свiт з усiею його предметнiстю й конкретнiстю, з поезiею рибальства, згадками про друзiв, вiдчуттям простого щастя присутностi в цьому земному свiтi…

А Якову Савченку все це видалося пiдозрiлим. Рильський для украiнськоi лiтератури, написав вiн, «явище неприродне й чуже». Критик ставав прокурором: «Неокласiка в украiнському письменствi не тiльки реакцiя i протест проти полiтичних i соцiяльних форм, данних революцiею, вона в такiй же мiрi опозiцiя (i активна) проти революцiйних течiй в самому мистецтвi, ii завдання – затримати прискорений темп революцiйних процесiв в поезii, законсервувати ледарство, пасивнiсть, звиклi форми, образи, банальнi свiтогляди, застерегти в письменствi почесне мiсце для мiщанина, зручно улаштуватись на затишному «парнасi».

Пiд кожним поглядом, роль неокласiки – негативна! Як культурний чинник неокласiка вносить розложення, елементи загнивання, безсилого скиглиння. Вiд неi вiе духом сморiду й смерти, бо вся вона не з живими, а з мертвими – проти живого…»[6 - Савченко Я. Украiнська неокласика // Бiльшовик. – 1923. – 16 вересня.]

У лiтературну сферу, як бачимо, привносився дух запеклоi класовоi боротьби, нетерпимостi, нiгiлiзму в ставленнi до культурноi спадщини. Лiтературна дискусiя пiдмiнювалася полiтичним окриком самозваного «законодавця i арбiтра», який узяв на себе мiсiю речника «единоправильних» поглядiв…

І звернiмо увагу на календар: 1923 рiк. Ще начебто далеко до 1937-го, а в повiтрi вже витае дух iнквiзицii. Бо до влади вже прийшла Утопiя! Та сама, яка, за словами фiлософа, неминуче потребуе насилля. Вона продукуе савченкiв, себто – волонтерiв-iнквiзиторiв. Так само, зрештою, як i савченки витворюють специфiчну атмосферу тиранii…

Що залишалося Максимовi Рильському пiсля гарматних пострiлiв зi шпальт «Бiльшовика»? Вiн звернувся до редакцii газети з вiдкритим листом (надрукований 25 вересня 1923 р.), у якому пояснював: «…мое життя, моi погляди й звички до i пiд час революцii дуже далекi од тiеi назадницькоi iдеологii, яку бачить дехто в моiй лiрицi, моя дiяльнiсть (дуже скромна) на громадсько-освiтньому полi мае характер зовсiм не чужий даному менту. /…/ Щодо iдеологii «Синьоi далечiнi», то 1) назва i основний настрiй книжки – порив у синю далечiнь, у те море невiдомого (не тiльки минулого, а й майбутнього) – е зовсiм законний i зрозумiлий у поета-лiрика. /…/ 2) i Навсiкая, i Афродiта, i Фауст, i строга сонетна форма – все це, на мою думку, завоювання людини /…/. Смiшно було б думати, що нiби людська культура за тисячi лiт не дала нiчого такого, що могло б тепер людство взяти з собою на смiливий корабель, котрий пливе до будучини. 3) Старi мотиви – от що менi зосiбна iнкримiнуеться. Дiйсно, «тиша», «удки» i тому подiбний аксаковський причандал якось не гармонiюе нiби з «грохотом современности». Зауважу тiльки, що це мотиви не «феодальнi», а просто сiльсько-патрiархальнi. /…/ Не вiрю, щоб людина взагалi могла остiльки омашинити свiй дух, щоб остаточно вiдрiктись вiд любовi до природи. /…/ Коли вернемось до моiх речей, то справдi – дивно читати в 1922—23 рр. про «рибальство», «спокiй» i т. п. Це не значить, що я весь час революцii лише спокiйно ловив рибу, а тiльки вказуе на одну особливiсть моеi психологii: я можу одгукуватись лiричним вiршем тiльки на минуле, на те, що «одстоялось» у душi i може мати прозору форму, питому моiй манерi. Інакше писати не можу. В останнi часи в моiй лiрицi вiдносно мотивiв iде еволюцiя, i що вона дасть – побачить читач. В кожнiм разi сучаснiсть заговорила»[7 - Рильський М. Лист до редакцii газети «Бiльшовик» // М. Рильський. Зiбр. творiв: у 20 т. – Т. 13. – К., 1986. – С. 12–14.].

Завершуючи листа, М. Рильський згадав навiть «т. Троцького», який пояснював «пролетарським письменникам», що «нiхто не вимагае од поетiв неодмiнно оспiвування фабричноi труби чи повстання проти капiталу i що сама iнтимна лiрика мае право на iснування» (стаття Л. Троцького «Пролетарська культура й пролетарське мистецтво» – в перекладi Гео Шкурупiя! – з’явилася на сторiнках «Бiльшовика» одразу пiсля розгромноi публiкацii Я. Савченка, – мовби «на пiдмогу» Рильському).

Вiдповiдь Максима Рильського прозвучала цiлком гiдно: вiн нiчого не зрiкався, не розкаювався; повторив укотре, що тисячолiтня «людська культура» аж нiяк не заважае «смiливому кораблю» плисти «до будучини»; пояснив, що любов до природи знайома не тiльки «феодалам», а й простому селяниновi; зiзнався, що його муза озиваеться передусiм на те, що «одстоялось» у душi, а не на «грохот современности»… Хоча, хай там як, – а сучаснiсть таки «заговорила» i в його словi…