Максим Рильський

Нехай накульгуе чимдуж
За Коряком i за добою!

А ми – ми славимо буйне
Життя з блакиттю i грозою,
І як доба нас дожене, —
То й ми пiдемо в ритм з добою.

Заключнi рядки вiрша свiдчили: Максим Рильський зовсiм не вважав, що його поетичний корабель пливе «без стерна». Вiн навiть зухвало дражнив своiх опонентiв – мовляв, нехай доба наздоганяе нас, тодi й будемо йти з нею в одному ритмi.

Календар показував ще тiльки початок 1929 року. Дискусii, гумор тодi ще були можливi.

5

А восени 1929-го почалася iсторiя зi «Спiлкою визволення Украiни» (себто – сфабрикованою радянською спецслужбою справою, стратегiчною метою якоi був розгром украiнськоi iнтелiгенцii).

Репресii наздогнали Максима Рильського рiвно через рiк пiсля того, як у Харковi вiдбувся показовий процес над обвинуваченими у справi «СВУ». 19 березня 1931 р. (у день народження поета!) чекiсти виписали ордер на його арешт, i Рильський опинився у Лук’янiвськiй тюрмi. Звинувачували його в причетностi до таемноi украiнськоi контрреволюцiйноi органiзацii, у якiй вiн начебто був одним iз керiвникiв «вiйськового вiддiлу». Протоколiв допиту пiдозрюваного в архiвi КДБ, де зберiгалася справа № 272, не виявлено; натомiсть, до нас дiйшли лише «Автобiографiя» М. Рильського, написана ним 23 березня 1931 р., а також низка свiдчень («Моi знайомi», «Додатковi свiдчення Максима Тадеевича Рильського» вiд 30 березня, 1, 4, 8, 9, 17 i 28 квiтня)[13 - Документи зi справи 272 уперше опублiкованi Нiлою Пiдпалою та Богданом Рильським у журналi «Киiв», 1991, № 2 (передрук – у кн. «З трудiв i днiв Максима Рильського». – К., 2009; за цим виданням я iх далi й цитую). «Протоколiв допитiв у справi немае», – стверджував син поета Богдан Рильський (див.: Рильський Б. Мандрiвка в молодiсть батька. – К., Молодь, 1995. – С. 1).].

До Лук’янiвки поета повели пiд конвоем iз вулицi Бульйонськоi (нинi – Казимира Малевича): там, у будинку № 14 вiн мешкав iз дружиною Катериною Миколаiвною, 11-рiчним пасинком Георгiем та 4-мiсячним сином Богданом. На допити возили на Інститутську, в примiщення ДПУ. Максим Тадейович добре пам’ятав цей будинок: ранiше тут розмiщувалася музична школа, в якiй викладав Микола Вiталiйович Лисенко (в домiвцi композитора Рильський мешкав у своi гiмназiйнi часи).

В автобiографii, написанiй пiд наглядом слiдчих, Рильський намагався розставити акценти так, щоб вiдгородити себе вiд пiдозр. «В нашiм домi, в нашiй сiм’i завжди панував революцiйний дух», – писав вiн, i це було правдою, тiльки ж… Серед революцiонерiв, якi переховувалися у Рильських, був i Володимир Винниченко, «старий вовк украiнськоi контрреволюцii», якого з’iзд Рад у Харковi ще в 1920-му оголосив «поза законом». Своею людиною у романiвськiй домiвцi Тадея Розеславовича й Меланii Федорiвни Рильських був Левко Юркевич, той самий, який ще в 1913 р. рiзко полемiзував зi Сталiним i Ленiним щодо нацiонального питання…

Рильський згадуе, як ще 10-рiчним хлопчиком (себто, в 1905-му) разом iз приятелем, проходячи повз «волостное правление», спiвав «Марсельезу» й «Дубинушку», – i нарiкае, що в киiвськiй гiмназii бракувало «вiдповiдного революцiйного середовища». А водночас шпетить себе за те, що «провадив досить легковажне життя, цiкавився бiльше полюванням, гулянками тощо» (вiн i далi не раз згадуватиме про «чарку», постiйно педалюючи тему своеi легковажностi). Вiдхрещуеться вiд «буржуазноi» газети «Рада», в якiй вiн начебто «не друкувався», вмiщуючи «своi речi в iнших тодiшнiх журналах» (серед «iнших журналiв» були й «Украiнська хата», i редагований Микитою Шаповалом «Шлях», що перебрав естафету вiд «Украiнськоi хати»!). Намагаеться дистанцiюватися вiд унiверситетськоi «украiнськоi громади» («був усього, здаеться, на одних тiльки зборах»), а також вiд петлюрiвцiв, гетьманцiв i денiкiнцiв. Наголошуе на своiх добрих стосунках з «еврейською люднiстю» (чи не тому, що серед бiльшовикiв загалом, а серед чекiстiв – зокрема, було чимало представникiв цiеi людностi?!). Охоче фiксуе 1923 рiк як «рiк зламу» в своему «внутрiшньому життi»: звiдтодi його свiтогляд еволюцiонував «вiд пасивно-споглядального до активно-сучасного»… Згадуе й гурток «неокласикiв»: «Щодо так званого «неокласичного угруповання», то органiзацii такоi нiколи не було, а було кiлька поетiв (та й есть вони), що напiвжартома так себе назвали»… Зрештою, зiзнаеться, що «титул «неокласика»» для нього «гидкий»…

Одне слово, автобiографiя написана так, щоб наперед зняти з себе усякi пiдозри.

Проте вже наступний документ зi слiдчоi справи № 272, датований 30 березня 1931 р., показуе, що з Рильським добряче «попрацювали» слiдчi: «додатковi свiдчення», написанi всього через тиждень, суттево вiдрiзняються вiд змiсту й тону «Автобiографii». Фактично, це самообмова поета. Тепер вiн уже обвинувачуе себе! Картае за роздвоенiсть («тяжку борню двох половин свого «Я»), за зв’язки «з деким iз носiiв так званоi «украiнськоi iдеi»». Слiдчих, вочевидь, найбiльше цiкавили контакти Рильського з Андрiем Нiковським, одним iз фiгурантiв у справi «СВУ». І Максим Рильський починае грати в запропоновану йому гру: вiн визнае, що «пiдпав пiд його (Нiковського. – В. П.) iдейний вплив», «став знаряддям верхiвки СВУ»…

Перелiк «грiхiв» наводити немае сенсу: пiдслiдний називав iх явно з чужого голосу…

У свiдченнях М. Рильського згадуеться чимало iмен письменникiв, музикантiв, видавцiв, тож закономiрно виникае запитання, чи не зашкодило це тим, кого називав поет? Вiдповiсти на нього, не знаючи геть усiх нюансiв багатьох слiдчих справ, непросто. Про бiльшiсть своiх знайомих Рильський висловлювався цiлком нейтрально; осуд стосувався хiба що тих, хто вже був засуджений у справi «СВУ» (А. Нiковський, С. Єфремов, В. Ганцов, В. Дурдукiвський…). Причому, не йшлося про якийсь фактаж, «компромат»: усе обмежувалося загальними словами. Ось, для прикладу, що писав М. Рильський про педагога й лiтератора Л. Пахаревського: «взагалi завжди Пахаревський здавався менi не тiльки цiлком лояльним до радянськоi влади, а навiть бiльше – завзятим прибiчником нового життя»; трохи згодом ця характеристика коригувалася: «хоч вiн i додержувався завжди революцiйноi фразеологii, але в ньому можна було вiдчути отой самий повiв iдеi «украiнського вiдродження», якому я часом улягав…»

«Повiв iдеi «украiнського вiдродження»» – так квалiфiкувався «грiх» Пахаревського, до якого сам Рильський одразу й приеднався!

Це характерний штрих: головний «обвинувачений» у свiдченнях Максима Рильського – сам Максим Рильський. Намагаючись розiбратися в усьому, що сталося i що вiдбуваеться тепер, вiн ревiзував свое життя i своi вчинки, щоб, зрештою, зiзнатися: «гостро засуджую свiй дотеперiшнiй шлях»… Але якщо «засуджую», то за що?! А ось за що: «Я винен не так у тому, що робив, як у тому чого не робив (! – В. П.), хоч i повинен був робити». Це називалося «злочинна пасивнiсть».

Дивовижна рiч: у «народнiй державi», виявляеться, можна було добряче отримати на горiхи не за СКОЄНЕ, а за НЕСКОЄНЕ! Ну чим не iлюстрацiя до Орвелла?

Слiдчi ДПУ, як вiдомо, були майстрами психологiчного ламання своiх «клiентiв». Про це iхне диявольське «мистецтво» Максим Тадейович через багато рокiв розповiдав синовi Богдану: «Батько пояснював, що тривале перебування в тюрмi, одноманiтнi, вiд допиту до допиту повторюванi запитання, безглуздi звинувачення слiдчого, усвiдомлення власноi безпорадностi i цiлковитоi незахищеностi – все це психологiчно ламало не тiльки слабодухих. Вривався терпець, людина була вже не в силах перебувати у невiдомостi щодо своеi подальшоi долi i йшла на самообмову, аби тiльки щось змiнилось, хай i на гiрше, хай буде табiр з реальним строком, тiльки б припинилось це животiння…»[14 - Рильський Б. Мандрiвка в молодiсть батька. – К.: Молодь, 1995. – С. 7.]

Протримавши Максима Рильського рiвно пiвроку в Лук’янiвцi, його, зрештою, випустили на волю (19 вересня 1931 р.). Богдан Рильський згадував, що коли наступного дня «батьки поiхали до мiста й гуляли бульваром Шевченка, батько знепритомнiв. Мама потiм казала, що це трапилося вiд свiжого повiтря…»

Серед тих, хто пiдтримав поета у важкi для нього днi, був Остап Вишня. Невдовзi Рильський, аби прийти до тями пiсля пережитого, поiхав до щойно вiдкритого будинку творчостi в селi Лука над Сулою, а потiм – у мiстечко Остер на Деснi. Очевидно, там написалася й частина вiршiв, що увiйшли до збiрки М. Рильського «Знак терезiв» (1932).

Збiрка ця мала засвiдчити цiлковиту «радянiзацiю» Рильського. Побачила вона свiт у видавництвi «Рух» «до ХV роковин Жовтневоi революцii». Коментатори пояснювали, що «Знак терезiв» – це «творчий вiдгук» поета на постанову ЦК ВКП(б) вiд 23 квiтня 1932 р. «Про перебудову лiтературно-художнiх органiзацiй». Сам автор iз цим погоджувався: «Це вiн, той квiтень торiшнiй, помiг менi восени здати збiрку «Знак терезiв», таку далеку вiд збiрок попереднiх – i «по-хорошому», здаеться менi, далеких…»[15 - Див.: Лiтературна газета. – 1933. – 27 квiтня.]

Вiдкривалася нова книжка М. Рильського вiршем «Декларацiя обов’язкiв поета й громадянина». Укладаючи в 1960 р. свiй десятитомник, поет вiдмовився вiд деяких строф «Декларацii…». В однiй iз них вiн згадував Є. Маланюка (пiд час слiдства 1931 р. Рильського звинувачували в тому, що вiн не дав рiзкоi вiдповiдi авторовi «Посланiя»):

Право – це слово дрiбне!
От обов’язок – слово!
Хай тут легенько iкнеться
Пановi Маланюковi!
Вiн iз хрестом та з мечем
(Бутафорська тандита!) —
Серп i молот несемо
Ми у свiт!

Вiдмовився М. Рильський i вiд цiеi строфи:

Рекрутом завжди будь
Стати готовим до бою.
Та не за Польщу чи
Жмудь Маеш пiднести зброю.
Сину краiн, Украiн!
Наша отчизна – праця!
Нацiя – тiльки трамплiн
До еднання всiх нацiй.

Все-таки, дух 1960 р. (кульмiнацiя хрущовськоi «вiдлиги»!) iстотно вiдрiзнявся вiд гнiтючоi атмосфери року 1932-го, коли поети мали почуватися «рекрутами» й людьми без нацiональноi прикмети, а критики вiтали iхню «радянiзацiю» (характерною була назва однiеi з рецензiй 1933 р., авторка якоi (Л. Ю., себто Єлизавета Старинкевич. – В. П.) не приховувала своеi радостi вiд того, що Рильський пiсля перебування у Лук’янiвцi узявся за публiцистично-плакатне декларування своеi полiтичноi заангажованостi соцiалiстичною вiрою: «Юнiсть пiсля старостi. Про нову книжку М. Рильського «Знак терезiв», – так називався вiдгук Старинкевич, умiщений у «Лiтературнiй газетi» (1933, 30 квiтня, – кульмiнацiя Голодомору!).

Пiсля збiрки «Знак терезiв» М. Рильський видав поему «Марина» (1933), збiрки «Киiв» (1935), «Лiто» (1936), «Украiна» (1938), «Збiр винограду» (1940). То був для нього час, коли промовляти доводилося «чужим» голосом, постiйно прислухаючись до офiцiйних, партiйних «камертонiв». Хоча без догматичноi критики не обiйшлося i цього разу (див., наприклад, статтю Самiйла Щупака «Про одну iсторичну поему («Марина») в «Лiтературнiй газетi» вiд 24 травня 1935 р.).

Нова смертельна загроза для Максима Рильського виникла у 1935-му, пiсля арешту Миколи Зерова. Протоколи дописiв i заяви Зерова свiдчать, що слiдчих найбiльше цiкавив епiзод, який стосувався одного з останнiх днiв 1934 р. (приблизно 26 грудня). Микола Костьович тодi зайшов додому до Максима Тадейовича, аби перемовитися щодо списку творiв Валерiя Брюсова, що iх вони мали включити до збiрки перекладiв росiйського поета. Крiм Рильського, Зеров застав у нього вдома молодого поета Сергiя Жигалка. «Розмова вiдбувалася мiж мною i Рильським, – писав М. Зеров у своiй заявi слiдчому Лiтману, датованiй 8 травня 1935 р. – Рильський зауважив, що поети логiчного ладу, як Брюсов, менше близькi йому i менше йому промовляють, нiж поети з безпосереднiм лiричним обдаруванням – це й стало приводом перейти до цитування рiзних поетiв, головним чином росiйських, починаючи з Фета. З украiнських авторiв читалися окремi речi Шевченка, Кулiша (1), Щоголева (1). Окремi мiсця Рильський коментував, звертаючись до Жигалка, дуже коротко, iнодi просто вказавши на той чи iнший образ або технiчний прийом. Потiм Жигалко пiшов; перед тим я кiлькома словами обмiнявся з ним про м. Бориспiль, його батькiвщину. Увiйшла дружина Рильського i за щось йому дорiкнула. Потiм пiшов я, домовившись скласти список вiршiв Брюсова наступного дня» (письмова заява М. Зерова слiдчому вiд 8 травня 1935 р.)[16 - Галузевий державний архiв СБУ. – Ф. 6. Спр. 48570-фп.].

Найбiльше пiдозр у слiдчого Лiтмана викликав вiрш Пантелеймона Кулiша «До кобзи», продекламований – серед iнших – у помешканнi Рильського: Лiтман уперто повторював, що зустрiч поетiв насправдi була «траурным совещанием», на якому вони словами Кулiша про «мертвих братiв» поминали розстрiляних нещодавно лiтераторiв Григорiя Косинку, Дмитра Фалькiвського й Олексу Влизька (невдовзi пiсля вбивства С. Кiрова всi трое були звинуваченi в тероризмi i розстрiлянi). Зеров намагався довести, що вiрш «До кобзи» «не е анi прославленням борцiв минулого, нi, тим паче, солiдаризацiею з ними. Його тема – могуть i сила слова. Вiрш написаний у першу рiчницю смертi Шевченка i незабаром був надрукований (1862 р.) – звiдси й образ кобзи, що символiзуе для автора творчiсть народну i творчiсть Шевченка». А щодо рядкiв Кулiша «Гей, хто на сум благородний багатий, / Сходьтеся мовчки до рiдноi хати, / Та посiдаймо по голих лавках, та посумуймо по мертвих братах», – то Зеров наполягав, що в останньому рядку йдеться не про загиблих, а про вбогих братiв: отож, усе це не бiльше, нiж «типова лiберально-дворянська фраза» (мовляв, журимося за вбогими «меншими» братами, та й тiльки)…

Чи переконали слiдчого Лiтмана такi показання? З усього видно – нi…

Цiкаво, що в справi Миколи Зерова фiгуруе чимало обвинувачених, проте Максима Рильського серед них немае! Хоча, за логiкою речей, саме вiн, господар квартири, де вiдбувалося «траурное совещание», мав би бути пiдозрюваним № 1…

Що це означало? Невже пiсля самообмов 1931 р. i пiсля всього, що було написано поетом згодом, його вже вирiшили не чiпати? Навряд. Над Рильським знову згущувалися хмари; йому загрожував новий арешт. Порятунком для поета стала «Пiсня про Сталiна», покладена на музику Левком Ревуцьким (ii текст уперше надруковано в «Лiтературнiй газетi» 12 березня 1936 р.). Валер’ян Ревуцький, племiнник композитора, згадував, що «Пiсня про Сталiна» була створена на замовлення високопоставленого партiйного функцiонера Андрiя Хвилi напередоднi першоi Декади украiнськоi культури в Москвi (1936 р.). По сутi, то був вибiр без вибору…

А в 1939 р. Максим Рильський став поетом-орденоносцем. Хоча, як пiзнiше розповiдав Микита Хрущов, його життя в часи сталiнщини не раз висiло на волосинцi.

Пережити такi неймовiрнi «кульбiти» було, ясна рiч, зовсiм непросто.

6

Вiйна 1941–1945 рр., хоч як парадоксально, стала для пiдсоветськоi лiтератури часом вiдносноi творчоi свободи. Але невдовзi пiсля ii завершення Сталiн усе швидко повернув на круги своя. Знову почалися репресii.

Як свiдчать архiвнi документи КДБ, Максим Рильський узагалi мiг не дожити до завершення Другоi свiтовоi: його могли вбити за тим самим сценарiем, що й Ярослава Галана! Принаймнi такого висновку дiйшли дослiдники iсторii радянськоi спецслужби І. Бiлас[17 - Див.: Бiлас І. Максим Рильський // Лiтературна Украiна. – 1994. – 23 березня.], Д. Веденеев та С. Шевченко[18 - Див.: Веденеев Д., Шевченко С. Украiнськi Соловки. – К.: ЕксОб, 2001.]. Вони з’ясували, що навеснi 1945 р. оперативна група НКДБ УРСР по Захiднiй Украiнi спланувала спецопрацiю, метою якоi була пiдривна робота всерединi структур ОУН на Волинi. Маючи вiдповiдний досвiд, чекiсти створили легендований (фiктивний) «Провiд ОУН на схiдних украiнських землях», представники якого (насправдi – агенти КДБ) повиннi були проникнути в справдешнiй оунiвський центр. А щоб утертися в довiру до нацiоналiстiв, киiвськi «сценаристи» придумали, крiм усього, ще й таке: на руках у агентiв, якi видавали себе за представникiв «Проводу ОУН на схiдних землях», був адресований Максимовi Рильському лист, у якому «Провiд…» закликав поета припинити «запроданство», iнакше помсти вiд рук оунiвцiв йому не уникнути…

Однак Службi безпеки ОУН вдалося переграти чекiстiв. Пiдiсланих агентiв викрили й перевербували, а грiзний «лист Рильському», складений у високих кабiнетах НКДБ УРСР, чудом уцiлiв, ставши звiдтодi iсторичним документом…

Неабияких морально-психологiчних тортур зазнав Рильський у 1947–1948 рр. Навеснi 1947-го Сталiн прислав у Киiв свого «намiсника» Лазаря Кагановича, який пiсля «лiберала» Хрущова мав тут «закрутити гайки». Ідеологiчна кампанiя не забарилася. Головним об’ектом атаки стали Максим Рильський, Юрiй Яновський та Іван Сенченко, яких звинуватили в усiх смертних грiхах, передусiм, звiсно, в буржуазно-нацiоналiстичному ухилi…

Кульмiнацiею iнспiрованих партiею нагiнок став вересневий (1947 р.) пленум правлiння СРПУ, головну доповiдь на якому виголошував Олександр Корнiйчук, який нещодавно перебрав з рук Рильського керiвництво письменницькою Спiлкою. Тема доповiдi – красномовна: «Про виконання Спiлкою радянських письменникiв Украiни постанови ЦК ВКП(б) про журнали “Звезда” i “Ленинград”».

Корнiйчук лютував: «Твори Рильського вiдiрванi вiд сучасностi, iгнорують боротьбу украiнського народу з побудови нового соцiалiстичного суспiльства, позбавленi свiдомостi й почуття нацiональноi гордостi. Рильський в своiх творах висловлюе антинароднi нацiоналiстичнi погляди, вихваляе реакцiйних украiнських нацiоналiстичних дiячiв типу Антоновича, Науменка, Русова та iн., в прикрашеному виглядi зображуе старий помiщицько-капiталiстичний лад, намагаеться вiдродити реакцiйну теорiю мистецтва для мистецтва…»[19 - Див.: Вiтчизна. – 1947. – № 10.]