Максим Рильський

Проминуть i квiтку i храм,
Оддам i трiвожну душу
І холодний спокiй думок,
І вартую, надiюсь, мушу
Виглядати, чи йде Пророк».

(Ст. 11).

Фiлiповичовi потрiбний Пророк, щоб розвiяв жах революцii, щоб дав йому надii, щоб виправдав його власне iснування. Такого пророка жде поет.

За роспукою й трiвогою, за зовнiшнiми фактами в революцii – Фiлiпович нiчого не бачить, не хоче придивитись уважнiше, не почувае ходу нових творчих сил, нового життя.

«Тiнi людей камiнь —
Важко моiм очам.
Бачу блакитнi плями
Неба дешевий крам.
А серед вулиць купи —
Всiх заведе одчай.
. . . . . . . . . .
День умiра. Убого
Никне небесне шатро.
Мiсто прокляте Богом!
Кинув тебе i чорт».

(Ст. 15).

Мiсто – мiсце горожанськоi вiйни. Воно перебуло величезнi змiни за час революцii. Облоги, голод, жебрацтво. Обивательська маса проклинала тих, хто спричинився до цього. Фiлiпович, з одного боку, як бард завмiраючоi буржуазноi класи, з другого, – як типовий виразник мiщанства, – по своему iндiвiдуальному маштабу, разом з обивательщиною проклинае революцiйне мiсто. Йому важко серед нього. В шуканню собi рятунку, спокiю й тишi, поет виспiвуе «красу i прелесть» природи, безлобнiсть трав i квiток, iх стан – щастя для поета. Вiн сам хоче стати, як рослина, як роса.