Кандід: Філософські повісті (збірник)

«Кандiд, або Оптимiзм», фiлософська повiсть з використанням структурних засобiв шахрайського роману, була надрукована 1759 року; твiр з добре знаним сюжетом. Дiставши виховання в замку барона, молодий чоловiк на ймення Кандiд живе спокiйним життям у товариствi свого вихователя доктора Панглоса. Вiд свого вихователя вiн дiзнаеться, що свiт абсолютно добрий, що кожна звичайна рiч неодмiнно приходить до щасливого кiнця. Так тривало до того дня, поки власник замку не порушив спокою: якось вiн застав милого йому Кандiда дуже близько бiля своеi доньки Кунiгунди i вiдразу ж вiдправив його iз замку, давши йому доброго стусана пiд зад. Змушений пуститися в мандри, молодий чоловiк перетинае рiзноманiтнi краiни, якi покажуть йому, що свiт дуже мало вiдповiдае оптимiстичному вихованню добродiя Панглоса. Чи то в Англii, чи у Францii, чи навiть в Італii вiн змушений констатувати, що зло перемагае добро найгiркiшим способом. Кандiд простакуватий, вiн довго вiрить Панглосовi. Та що далi вiн мандруе, то щоразу бiльше розчаровуеться у словах фiлософа. Ставши нiби забавкою в руках фатальностi, вiн випробовуе на собi усi можливi образи, включаючи невеселе спiлкування з пiратами. Постiйно перебуваючи у товариствi Панглоса, який глухий до усiх явних фактiв, Кандiд знайшов собi iнших попутникiв: Мартена, антипода Панглоса, i вiрного Какамбо. Усi четверо врештi-решт прибувають до Константинополя. Посеред стiлькох переживань Кандiд не знаходить анi найменшоi розради в коханнi. Побачивши прекрасну Кунiгунду споганiлою, вiн уже не мав нiякого бажання одружуватися з нею, але не змiг вiдмовити на ii щире прохання. Кандiд перебувае в такому станi, що вже недалекий до розчарування. Мета пошукiв Кандiда – визначити свое мiсце в життi. Але як? Та ось знаходиться сповнений мудростi турок, який врештi-решт повчае його, яким то чином можна зробити привабливим життя: якнайбiльше забути про iснування свiту, а обробляти свiй сад.

Ця повiсть мае характерну особливiсть, яка полягае в постiйнiй присутностi в нiй автора. Вольтер дивиться на свiт очима своiх героiв, дае оцiнку подiям, виходячи з комплексу iхнiх поглядiв, пристрастей та свiтогляду. Своею повiстю Вольтер насамперед демонструе велику наявнiсть у свiтi зла. Жорстокi i закони природи, i людськi закони. «"Кандiд" – книга дуже особистiсна, як i бiльшiсть iнших творiв Вольтера: у нiй письменник розправляеться зi своiми давнiми ворогами – носiями гордовитоi становоi моралi, прихильниками релiгiйного фанатизму i деспотизму. <…> Однак погляд Вольтера не такий уже й песимiстичний. Письменник вважае, що справедливе суспiльство можна побудувати, подолавши фанатизм та деспотiю».[15 - Михайлов А. Вольтер до 1749 г. // История всемирной литературы. В 9 т. Т. 5. Французская литература – M., 1988 – С. 128.]

Повiсть «Кандiд» виявила найрiзноманiтнiшi сторони письменницького стилю Вольтера: тут i цiла низка гротескових образiв та ситуацiй, iронiчний тон розповiдi, навмисно прискорений ритм розповiдi, сатиричне перебiльшення, а разом з тим i точнi побутовi деталi.

Цiкаво про цей твiр Вольтера писав 1906 року І. Франко у працi «Пiсня про правду i неправду»: «Ідея шукати правди i справедливого соцiального та полiтичного ладу в чужих, далеких краях належить до найпопулярнiших i найбiльш улюблених лiтературних тем XVII та XVIII вв. Однi оброблювали ii серйозно, велiли своiм героям знаходити краi з iдеальним устроем десь далеко за морями – сюди належить Морова "Утопiя", Кабетова «Атлантида», iдеальна держава Мореллi та iн. Іншi з далеко бiльшим успiхом оброблювали цю тему гумористично та сатирично, – досить тут буде згадати Вольтерового "Кандiда" та Свiфтового "Гуллiвера"».[16 - Франко І. Твори у 50 т. Т. 43. – К., 1986. – С. 326.]

«Простак» – сатирична повiсть Вольтера, що була надрукована в Женевi, однак мiсцем публiкацii був зазначений Утрехт; першi примiрники дiйшли до Парижа в серпнi 1767 року. Це едина вольтерiвська повiсть, в якiй маемо чiтко визначену любовну iнтригу, твiр з новими героями; це не героi-маски, а персонажi з цiлiсними людськими характерами. Вольтер не хотiв визнати, що е його автором, i коли дозволив паризькому видавництву надрукувати цю повiсть, твiр був поданий як праця пана Дюлорана, вiдомого антиклерикального сатирика, який видав 1764 року «Євангелiе розуму» i готувався опублiкувати «Кумусь Матье». До того ж Дюлоран нiчим не ризикував: те, що вiн писав, було ще гострiше, а крiм того, вiн давно вже покинув Францiю, поселившись у Голландii. Паризький видавець Лякомб дав творовi назву «Гурон, або Простак», пiд якою цей твiр i зазнав слави. Історiя гурона, людини, яка пiзнае, спостерiгае i роздумуе, iсторiя, яка вiдбуваеться за царювання Людовiка XIV, подаеться читачевi як «правдива iсторiя, добута з манускрипту панотця Кеснеля» (вiдомого теолога, який помер на початку столiття). Молодик, який увесь час жив серед гуронiв в Америцi, сходить на берег у Нижнiй Бретанi, де один священик та його сестра признають у ньому свого племiнника. Оскiльки вiн завжди наiвно говорить те, що думае, i робить те, що бажае, як «справжнiй дикун», його називають Простак. Довiряючи своiй природнiй мудростi, не зiпсутiй iснуючими передсудами, вiн зазнае багато прикрих пригод, пiд час яких у своiх наiвних здивуваннях висловлюватиме цiлу низку суджень, сповнених великоi розсудливостi. Образ центрального персонажа повiстi – це своерiдна вольтерiвська вiдповiдь Руссо, його теорiям «природноi людини» i його трактуванню ролi цивiлiзацii. Нова сiм'я навертае його у християнство, охрещуе його; вiн закохуеться у свою хрещену маму, мадемуазель де Сент-Ів, з якою вiн не може одружитися, оскiльки мiж ними iснуе духовний родинний зв'язок, що за церковними законами е для цього перешкодою. Мужньо вiдбивши наступ англiйцiв у Нижнiй Бретанi, вiн подаеться до Версаля, щоб одержати там плату за своi послуги i, можливо, добитися дозволу на шлюб зi своею нареченою. По дорозi вiн вечеряе з гугенотами, а далi дiстаеться до королiвського двору; нiчого не досягнувши з того, що бажав, гурон потрапляе до Бастилii. Товаришем по ув'язненню в нього е янсенiст, який повчае його, захоплюючись його проникливiстю i справедливiстю його суджень. Завдяки своему здоровому глуздовi Простак зумiв змiнити деякi погляди янсенiста. А за той час священик iз сестрою марно намагаються розшукати його. Мадемуазель де Сент-Ів, якiй вдаеться утекти з монастиря, вiдправляеться до Версаля. Вона змогла дiстати аудiенцiю у помiчника мiнiстра Сен-Пуанжа, пiд час якоi просить звiльнити з тюрми свого коханого. Спочатку вiдкидаючи усi нескромнi пропозицii, якi iй роблять, вона врештi-решт все-таки поступаеться. У той час як святкують звiльнення гурона, мадемуазель де Сент-Ів занедужуе вiд страждання i ганьби; лiкарi (iронiчно змальованi автором) клопочуться бiля хвороi, але вона помирае. Пан де Сен-Пуанж (взагалi-то непогана людина) мучиться докорами сумлiння i добиваеться для Геркулеса де Керкабона, збагаченого досвiдом справжнього фiлософа, посади чиновника: «Час зм'якшуе все».

Ця фiлософська повiсть написана з великим дотепом. Рушiйною силою активностi змальовуваних подiй е кохання; а самi тi подii спонукають до роздумiв. Ця фантазiя, яку Вольтер подае у формi короткого роману, дозволяе письменниковi поширити деякi зi своiх фiлософських iдей. «У "Простаковi" постае проблема першопричини зла. Але тепер письменник дав цiй проблемi нове трактування, вiдмiнне вiд загальнофiлософськоi постановки питання у бiльш раннiх його повiстях. Зло перестае бути чимось позачасовим i абстрактним. Воно наповнюеться конкретним соцiальним змiстом».[17 - Михайлов А. Вольтер до 1749 г. // История всемирной литературы. В 9 т. Т. 5. Французская литература – M., 1988 – С. 128.] Письменник критикуе зловживання у суспiльствi, почергово спрямовуючи свою критику на езуiтiв, янсенiстiв, високопоставлених чиновникiв та лiкарiв. Вiн захищае «просту природу», «доброго дикуна» вiд звичаiв, нав'язаних цивiлiзацiею, якi важко сприйняти розумом. Правда, яку бачимо у цих легких рядках, постiйно виступае у карикатурному виглядi. Тон розповiдi веселий, жвавий, саркастичний. Фiлософська повiсть «Простак» носить у собi всi тi найкращi й найяскравiшi властивостi, якi спричинили Вольтеровi успiх у лiтературi XVIII столiття.

З-помiж усiх запропонованих в украiнському виданнi повiстей особливо вирiзняеться своею наiвною простотою «Вавилонська царiвна» (1768), в якiй наявнi атрибути схiдноi казки. Це повiсть про свiтле i сильне почуття, про вiрнiсть та щирiсть, пошук закоханими одне одного, яка «дае Вольтеровi змогу до своерiдного огляду полiтичного життя континенту, побаченого знову-таки очима простакуватого азiата, який зауважуе там смiшнi нiсенiтницi та забавнi дивакуватостi».[18 - Михайлов А. Вольтер до 1749 г. // История всемирной литературы. В 9 т. Т. 5. Французская литература – M., 1988 – С. 128.]

Оглядаючи окремi прозовi твори Вольтера, згаданий вже нами Микола Стороженко зазначав: «До романiв i оповiдань Вольтера не можна прикладати тих вимог, якi ставляться до сучасних романiв, у них годi шукати картин суспiльного життя, анi психологiчноi правди. Та проте, при браку артистичности оповiдання Вольтера досi читаються з приемнiстю, дякуючи надзвичайному iх дотеповi i умiлости автора оповiдати».[19 - Стороженко M.Нарис iсторii захiдноевропейськоi лiтератури до кiнця XVIII вiку / Пер. з рос. С. Петлюра i H. Романович – Львiв, 1905. – С. 278–279.]

Вольтер в украiнському лiтературознавствi. В украiнське лiтературознавство Вольтер прийшов ще в 40-х роках XIX столiття. Із творчiстю видатного французького просвiтника був обiзнаний Тарас Шевченко. У повiстi «Прогулка с удовольствием и не без морали» Кобзар iронiчно згадував двотомне видання «Переписка Екатерины Великой с господином Вольтером» (М, 1803), яке нерозважно придбав його слуга. Трохим, поласившись на привабливу полiграфiю Т. Шевченко називав Вольтера «фернейським мудрецем»[20 - Шевченко Т. Твори у 5 т. Т. 4 – К, 1971 – С 248 – 249]

Постiйно в колi своiх лiтературних зацiкавлень тримав Вольтера i Іван Франко. У 41-му сонетi «А за що ж ми терпiли муки й мерли?» з циклу «Тюремнi сонети» поет виводить образ Дамiяна (Дамiена), чоловiка, який поранив короля Людовiка XV i був за це жорстоко покараний. Сонет закiнчувався словами:

Цiлу годину вмирав, тирани!
Посивiв з болю! І було це вчора,
В Парижi славнiм, в вiк Руссо й Вольтера.

Про неабиякий вплив Вольтерових драм «Магомет» i «Танкред» на Гете «новоi доби», коли в нього встановилися тiснi контакти з Шiллером, писав І Франко у «Передмовi» до перекладу поеми Гете «Геракл i Доротея» (1913).

Іван Франко у своiх статтях торкався i рiзних документальних подробиць iз життя Вольтера, використовуючи iх для iлюстрування тiеi чи iншоi своеi думки. Так, зокрема, у статтi «Іван Сергiйович Тургенев» (1883), говорячи про двоiстiсть росiян у iхнiх звичках, Іван Франко писав: «…(ту дивну двоiстiсть) можемо прослiдкувати вiд часiв Катерини, що то переписувалась з Вольтером i енциклопедистами о всiх найновiших течiях захiдноевропейського лiбералiзму, а рiвночасно писала грамоти, роздаровуючи тисячi вольних козакiв i величезнi простори украiнськоi землi своiм пiдхлiбникам та любовникам, або слала на тортури тих немногих вольнодумних людей, якi посмiли зародитись у ii окруженнi (писателя Радiщева). Мов чорна нитка, тягнеться те внутрiшне роздвоення в характерах росiйських iнтелiгентних людей аж до нинiшнiх днiв».[21 - Франко І. Твори у 50 т. Т. 6. – К., 1980. – С. 293–294.] Постать французького просвiтника, його фiлософськi погляди та лiтературна дiяльнiсть були доброю нагодою Франковi для висвiтлення певних тенденцiй у розвитку тiеi чи iншоi лiтератури чи навiть дослiдження порiвняльних явищ у рiзних нацiональних лiтературах. Судження, якi Франко висловлюе про Вольтера, свiдчать про добру обiзнанiсть украiнського письменника iз творчiстю французького письменника. Цiкаво тут нагадати ремiнiсценцiю Франка зi статтi «Нове видання Шекспiра» (1894), нагадування про вiдому думку Вольтера стосовно Шекспiра: «…це генiй могутнiй, але дикий, варварський, до якого майже не можна застосувати естетичних критерiiв» (Т. 29, С. 171); або ще двi реплiки: «Тут 1818 р. написаний був «Мазепа» почасти на пiдставi Вольтеровоi «Історii Карла XII» (Т. 29, С. 289) [стаття «Лорд Байрон», 1894 р. ]; «Дивне враження роблять тi вiршi. Вони поперед усього для читача труднi, а деякi поеми, особливо давнi, належать до того роду лiтератури, котрий не любив Вольтер, до скучного» (Т. 31, С. 403) [стаття «Сучаснi польськi поети», 1899 p.].

Маемо ще декiлька епiзодичних Франкових згадок стосовно Вольтера: про його французький переклад апокрифiв, виконаний пiд псевдонiмом «абат Бiжi», що з'явився в Лондонi 1779 року (Вольтер здiйснив цей переклад у 1769 роцi); про Гетевi переклади з Вольтера, що «дають змогу глибоко заглянути в особливостi стилю нiмецьких i французьких лiтераторiв»; та iншi реплiки, якi висвiтлюють тi чи iншi суспiльно-полiтичнi питання, в яких опосередковано згаданий Вольтер.

Читати Вольтера радила i Леся Украiнка. У своему листi до М. П. Косача вiд 8 – 10 грудня 1889 року з Колодяжного вона дiлилася мiркуваннями, пов'язаними з перекладанням вартiсних творiв свiтовоi лiтератури украiнською мовою. Схвалюючи список тих авторiв, яких запропонував Михайло Косач, поетеса пропонувала долучити до бiблiотеки перекладноi лiтератури для «iнтелiгенцii» цiлу низку письменникiв, серед яких були i Вольтер та Руссо. Ще раз повертаючись до цього питання в кiнцi листа, зокрема стосовно «проекту, що вам перекладати», Леся Украiнка закiнчувала лист такими словами «Вольтер i Руссо, i Сталь, що самi схочете».[22 - Леся Украiнка. Твори у 12 т. Т. 1 – К – 1978 – С. 43.]

Вартим уваги е роздiл «Французька лiтература XVIII в Вольтер» iз працi Миколи Стороженка «Нарис iсторii захiдноевропейськоi лiтератури до кiнця XVIII вiку», що з'явилася 1905 року у Львовi пiд редакцiею Івана Франка. У роздiлi, присвяченому Вольтеровi, професор свiтовоi лiтератури Московського унiверситету, який робив короткий, але вельми насичений огляд творчого шляху Вольтера та XVIII столiття, зокрема писав: «В початку XVIII в у Францii появилася вперше нова сила, з якою доводилось рахуватись церквi, урядовi, а власне сила суспiльноi думки, сею силою кермували фiлософи, люди абстрактноi думки, якi глибоко були переконанi, що все розумне i справедливе в теорii цiлком може бути переведене з гарними наслiдками i на практицi».[23 - Стороженко M. Нарис iсторii захiдноевропейськоi лiтератури до кiнця XVIII вiку / Пер. з рос. С. Петлюра i H. Романович – Львiв, 1905 – С. 274–275.]

Короткий огляд украiнськоi Вольтерiани не був би повний без згадки про украiнського iсторика i публiциста Ілька Борщака (1892–1957) та його дослiдження працi Вольтера «Історiя Карла XII» (1731), в якiй французький просвiтник написав вiдомi слова – «Украiна завжди прагнула свободи». Праця французького письменника-фiлософа постiйно перебувала в центрi наукових зацiкавлень І. Борщака. Опрацьовуючи проблему украiнсько-французьких взаемин рiзних епох та перiодiв, І. Борщак надрукував у 1926 роцi на сторiнках наукового журналу украiнознавства «Украiна» (№ 1) свою розвiдку «Вольтер i Украiна». Статтю «Вольтер», написану до 170-i рiчницi з дня смертi просвiтника, знаходимо i на сторiнках паризького украiнознавчого збiрника «Украiна» (зб. 2, 1949, С. 113–114), що виходив за редакцiею І Борщака з 1949-го до 1953 року.

* * *

Вольтер i досi залишаеться майже зовсiм незбагненним в украiнськiй лiтературнiй науцi, презентований упродовж багатьох десятилiть радянським лiтературознавством лише злiсним ворогом релiгii, церкви, а надто католицизму Звiсно, заперечувати певнi антикатолицькi настроi Вольтера та iнших просвiтникiв означало б iти проти науковоi правди. Згадаймо тут реплiку молодого Івана Франка iз працi «Католицький панславiзм» (1881): «Науки французьких «просвiтителiв та енциклопедистiв» (в значнiй частi вiдгомiн наук англiйських натуралiстiв та скептикiв Локка i Юма), а особливо Вольтера i Руссо, в значнiй мiрi вiдвернули французьку i европейську iнтелiгенцiю вiд католицизму, а Велика французька революцiя обвалила й послiдню його опору – самодержавне королiвство, а в радикальнiм розгонi на часок скасувала навiть була християнство».[24 - Франко І. Твори у 50 т. Т. 45 – К., 1986 – С. 70] А трохи далi знов Іван Франко та його стаття 1898 року «Радикали i релiгiя»: «…найзавзятiший рацiоналiст перед 100 лiтами, Вольтер, таки будував церкву Богу».[25 - Там само – С. 271.]

Цiкаво щодо цього звернутися тут до роздiлу «Французька фiлософiя XVII–XVIII ст.» iз навчального посiбника «Лекцii з iсторii фiлософи» (Львiв, 1977) авторства І Захари. «Інша характерна для просвiтницькоi позицii риса – детеологiзацiя свiтоглядних основ суспiльноi свiдомостi. Така позицiя Вольтера не мала пiд собою атеiстичноi основи, це була скорiше критика клерикалiзму та релiгiйного фанатизму» (видiлення мое – Я.К.). І трохи нижче «Антиклерикальна орiентацiя Вольтера не е запереченням релiгii як такоi Вiн не приходить до iдеi про необхiднiсть лiквiдацii релiгii, а вимагае лише релiгiйноi свободи».[26 - Захара І. Лекцii з iсторii фiлософii – Львiв, 1997 – С. 321 – 322]

У своему «Фiлософському словнику» Вольтер писав: «Фiлософ, що визнае Бога, володiе безлiччю можливостей, тотожних упевненостi, в той час як в атеiста залишаються самi лише сумнiви. Можна розвинути цiлий ряд доказiв, що руйнують атеiзм у фiлософи. Зрозумiло, що в моралi набагато бiльше сенсу у визнаннi Бога, нiж у недопущеннi Його iснування. В iнтересах усього людства, щоб iснував Бог, який карав би те, чого не в змозi придушити людське правосуддя».[27 - Там само – С. 322]

У своiй працi «Переступи порiг надii» Іван-Павло II давав таку характеристику Просвiтництва: «Просвiтництво – дефiнiтивне ствердження чистого рацiоналiзму <…> На грунтi цього культу декларовано волю, рiвнiсть i братерство. А вiдтак духовна i, зокрема, моральна християнська спадщина була вирвана iз його евангелiзацiйного грунту <…>. Однак процес вiдходу наших отцiв вiд Бога – Бога Ісуса Христа, Євангелii i Євхаристii – не означав порвання з Богом, iснуючим поза свiтом Авжеж, Бог дiйсно був постiйно присутнiй, був хiба теж присутнiй у французьких енциклопедистiв, у творах Вольтера i Жана Жака Руссо <…>. Просвiтницький рацiоналiзм усунув на другий план справжнього Бога, зокрема Бога Вiдкупителя».[28 - Захара І. Лекцii з iсторii фiлософii – Львiв, 1997 – С. 322 – 323]

Отже, Вольтер – iсторик, письменник, драматург, есеiст, – як i все французьке Просвiтництво, потребуе нового глибокого i сумлiнного прочитання, звiльненого вiд сумнiвних методологiчних тлумачень, насаджених колишньою класовою iдеологiею, звiльненого вiд надмiрноi соцiологiзацii та акцентування на неодмiнно негативнiй ролi Церкви, зокрема католицькоi, папства i релiгii взагалi. Слiд уважнiше приглянутися до французького Просвiтництва, зрозумiвши його своерiднiсть в епоху протистояння рiзних iдеологiчних течiй та рухiв, бiльш науково, на сучасному рiвнi висвiтлити цi питання. Варто тут нагадати, що, починаючи ще з II Ватиканського Собору 1961 року, особливо в роки понтифiкату Папи Івана-Павла II, Вселенська Церква стала вiдвертiше говорити про рiзнi складнi перiоди у своему життi. І взяти собi за керiвництво для дiй слова Івана-Павла II iз його «Листа до мистцiв» про те, що «плодотворний дiалог Церкви з мистцями нiколи не переривався упродовж двотисячолiтньоi iсторii». Навiть коли «поступово розвивалася така форма гуманiзму, що характеризувалася вiдсутнiстю Бога, часто протиставленням Його iснуванню».[29 - Лист Папи Івана-Павла II до мистцiв (пер з фр.) – Львiв, 2005 – С. 5, 18]

м. Львiв.

Ярема Кравець.

Фiлософськi повiстi

Задiг, або Талан

Схiдна iсторiя[30 - Перша фiлософська повiсть Вольтера з'явилася окремим виданням 1717 р. пiд назвою «Мемнон. Схiдна iсторiя». Уже наступного року вийшло друком друге видання повiстi з остаточною назвою «Задiг, або Талан. Схiдна iсторiя», до якоi автор додав три новi роздiли – «Вечеря», «Побачення», «Рибалка». В подальшому, опрацьовуючи женевське зiбрання своiх творiв, Вольтер вносив у текст повiстi деякi змiни та уточнення; в кельському виданнi творiв Вольтера, що з'являлося упродовж 1784–1787 pp., текст «Задiга» збiльшився ще двома роздiлами – «Танок» i «Блакитнi очi», знайденими серед паперiв Вольтера.«Задiг» був одним з найпопулярнiших творiв письменника, а його мотиви i розгортання сюжету свiдчили про неабияку обiзнанiсть Вольтера iз схiдним фольклором, мiфологiею та лiтературою.]

УХВАЛА[31 - Ухвала – така жартiвлива ухвала, яка пародiювала схвалення книг докторами теологii, вперше з'явилася у виданнi «Задiга» 1748 р. i далi повторювалася в усiх прижиттевих виданнях повiстi, окрiм видання 1775 p., в якому Вольтер зняв «Ухвалу».]

Я, нижчепiдписаний, досягши того, що вславився за людину вчену й навiть розумну, прочитав цей манускрипт i визнав проти своеi волi, що вiн цiкавий, веселий, моральний, фiлософiчний, може сподобатися навiть тим, хто ненавидить романи. Отже я наклав на нього заборону i запевнив пана кадi-лешкер,[32 - …кадi-лешкер… – Кадi-ель-аскер – суддя в мусульманських краiнах, який охороняе закони релiгii i держави.] що це мерзенний твiр.

ПОСЛАННЯ – ЛИСТ-ПРИСВЯТА СААДІ[33 - Саадi Муслiхiддин (1184–1291) – перський поет, дуже популярний в Європi у часи Вольтера. Перший французький переклад Саадi з'явився 1634 р.] СУЛТАНШІ ШЕРАА[34 - Султанша Шераа – сучасники Вольтера вважали, що пiд iменем Шераа письменник вивiв маркiзу де Помпадур (1721–1764), фаворитку Людовiка XV.]

18 числа, мiсяця коня[35 - Мiсяць коня – мiсяць схiдного календаря, що вiдповiдае нашому травневi.]837 року гиджри.[36 - Рiк гиджри – рiк переселення, або втечi Магомета з Мекки до Медiни (622), який став першим роком нового мусульманського лiточислення.]

Принадо очей, муко сердець, свiте розуму, я не цiлую пороху вiд нiг ваших, бо ви не багато ходите або ступаете на iранськi килими чи троянди. Я приношу вам переклад книжки одного давнього мудреця, що, мавши щастя нiчого не робити, мав щастя втiшати себе, пишучи iсторiю Задiга, твiр, у якому сказано бiльше, нiж здаеться на перший погляд. Прошу вас прочитати його i судити про нього, бо хоч ви ледве досягай весни вашого життя, хоч усi розваги чекають на вас, хоч ви вродливi й таланти вашi збiльшують вашу вроду, хоч вас вихваляють з вечора й до ранку i хоч з усiх цих причин ви маете право не мати звичайного розуму, проте розум ваш гострий, а смак тонкий, i я чував, як ви мiркували краще, нiж старi довгобородi дервiшi в гостроверхих шапках. Ви скромнi, та анiтрохи не пiдозрiлi, ви нiжнi, а з тим i не кволi, ви робите добро, але свiдомо, ви любите своiх друзiв i не набули собi ворогiв. Ваш розум нiколи не позичае собi розваги в стрiлах обмови; ви анi говорите лихого, анi робите його, хоч вам надзвичайно легко це робити. Словом, душа ваша завжди здавалася менi чистою, як i ваша врода. У вас е навiть певна частка фiлософii, через що я й думаю, що вам бiльше, анiж кому iншому, смакуватиме цей твiр мудреця.

Був вiн спочатку писаний стародавнiм халдейським письмом,[37 - … стародавнiм халдейським письмом – старохалдейська мова Древнього Вавилона.] що його не знаемо нi я, нi ви. Далi його переклали арабською, щоб звеселити славетного султана Улуг-бека.[38 - Улуг-бек (1394–1449) – узбецький астроном i математик, правитель Самарканда; у творi «Досвiд про звичаi» Вольтер змальовуе його освiченим монархом.] То була пора, коли араби й перси саме почали писати «Тисячу й одну нiч»,[39 - «Тисяча й одна нiч» – добiрка арабських казок, почала виходити французькою мовою 1704 р.] «Тисячу й один день»[40 - «Тисяча й один день» – добiрка дуже популярних у Францii казок, яку французький орiенталiст Петi де ля Круа видавав у 1710–1712 рр. як переклад iз перськоi. Насправдi це була стилiзацiя, в якiй де ля Круа лише використав мотиви i сюжети рiзних схiдних казок – перських, арабських i турецьких.]тощо. Улуг бiльше любив читати «Задiга», але султаншi любили бiльше «Тисячу й одну нiч». «Як можете ви вiддавати перевагу казкам, – говорив iм мудрий Улуг, – що не мають змiсту й нiчого не означають?» – «Саме за це ми й любимо iх», – вiдповiдали султаншi.

Я тiшу себе надiею, що ви не скидатиметеся на них i що ви будете справжнiм Улугом. Я сподiваюся навiть, що коли вам набриднуть звичайнi розмови, що дуже скидаються на «Тисячу й Одне», хiба що не такi цiкавi, я зможу знайти хвилину, щоб мати честь говорити з вами розумно.

Коли б ви були Талестридою[41 - Талестрида – мiфiчна цариця амазонок, яка, за переказами, бажала народити сина вiд Александра Македонського] за часiв Іскандера,[42 - Іскандер (Скандер) – так на Сходi називали Александра Македонського] сина Фiлiпа, коли б ви були царицею Савською[43 - Цариця Савська – легендарна правителька арабського племенi, яке населяло територiю сучасного Йемену Згадуеться в багатьох стародавнiх джерелах, зокрема i в Старому Заповiтi.] за часiв Соломонових, то цi царi прийшли б уклонитися вам.

Я прошу небеснi чесноти, щоб вашим розвагам не було краю, врода ваша була довгочасна й щастя ваше безконечне.

Саадi.

Роздiл перший

Одноокий

За часiв короля Моабдара жив у Вавилонi молодик, Задiг на ймення, що зроду мав великi здiбностi, якi вiд виховання тiльки збiльшилися. Незважаючи на багатство i молодiсть, умiв вiн стримувати своi пристрастi; вiн не удавав нiчого, вiн не хотiв завжди бути правим i вмiв поважати людськi вади. Дивувалися, дивлячись, як при такому розумi не ображався вiн на отi розмови, такi невиразнi, такi безладнi, на отi зухвалi пересуди, на отi невiгласнi мiркування, на недоумкувате блазенство, на той порожнiй словесний шум, що зветься у Вавилонi розмовою. Вiн засвоiв з першоi книги Зороастра,[44 - Зороастр (або Заратустра) – легендарний засновник релiгiй древнiх персiв, автор серн книг «Авеста». Перша з тих книг, «Вендидат», е зводом релiгiйних настанов.] що самолюбство – це надутий вiтром пухир, i коли його вколоти, зчиняються бурi. До всього Задiг не вихвалявся, що зневажае жiнок i легко перемагае iх. Вiн був великодушний i не боявся робити послуги невдячним, виконуючи цим великий заповiт Зороастра: «Коли iси, то давай iсти й собакам, хоч вони й мають кусати тебе». До того ж вiн був мудрий так, як тiльки й можна бути, бо волiв жити з мудрецями. Обiзнаний iз знаннями стародавнiх халдейцiв, вiн не нехтував фiзичними законами природи настiльки, скiльки про них тодi знали, i знав з метафiзики те, що з неi знають в усi вiки, тобто дуже мало. Вiн був твердо переконаний, що рiк мае триста шiстдесят п'ять днiв iз чвертю, незважаючи на нову фiлософiю його часу, i що сонце мiститься в центрi всесвiту, i коли головнi маги з образливою пихою говорили, що в нього ницi почуття i що думати, нiби сонце обертаеться навколо себе самого, а рiк мае дванадцять мiсяцiв, значить бути ворогом державi, – вiн мовчав без гнiву й без зневаги.

Маючи велике багатство i, як наслiдок того, друзiв, маючи здоров'я, приемне обличчя, розум справедливий i стриманий, серце щире й благородне, Задiг думав, що може бути щасливим. Вiн мав одружитися iз Семирою, що за свою вроду, походження й майно вважалася першою партiею у Вавилонi. У нього до неi була мiцна й чиста прихильнiсть, Семира ж любила його пристрасно. Вже наближалася щаслива мить, що мала iх з'еднати, коли, прогулюючись удвох бiля Вавилонськоi брами, пiд пальмами, що облямовували рiчку Євфрат, вони побачили, що до них надходять озброенi шаблями й луками люди. То була варта молодого Оркана,[45 - …варта молодого Оркана – правдоподiбно анаграма iменi кавалера де Рогана, аристократа, який переслiдував Вольтера i спричинив його арешт та вимушений вiд'iзд 1726 р до Англii.] племiнника мiнiстра, якого дядьковi улюбленцi запевнили, що йому все дозволено. Вiн не мав жодноi iз Задiгових чеснот, але, гадаючи, що вартий значно кращого, був у розпачi, що не йому вiддала Семира перевагу. Вiд ревнощiв, якi походили тiльки з його чванi, вiн думав, що без пам'ятi кохае Семиру; вiн вирiшив ii викрасти. Грабiжники схопили ii i в запалi своеi лютi поранили ii i пролляли кров особи, вигляд якоi зм'якшив би й тигрiв з Іммаусовоi гори.[46 - Гора Іммаус – давня назва Гiмалаiв.] Вона посилала до неба своi скарги. Вона кричала:

– Моя люба дружино! Мене вiдривають вiд того, кого я ревне кохаю!

Вона не думала про небезпеку, вона думала тiльки про свого любого Задiга. А вiн тим часом захищав ii з усiею силою, що ii надають одвага й кохання. За допомогою тiльки двох рабiв вiн прогнав грабiжникiв i привiв до пам'ятi непритомну й скривавлену Семиру, що, розплющивши очi, побачила свого визволителя. Вона сказала:

– О Задiгу! Я люблю вас, як майбутнього чоловiка, я кохаю вас, як того, кому завдячую своею честю i життям.

Нiколи не було серця розчуленiшого, нiж серце Семирине, нiколи чарiвнiшi вуста не вимовляли нiжнiших почувань цими вогненними словами, на якi надихнули найвеличнiшi почуття добродiяння й найнiжнiше захоплення цiлком законного кохання.

Рана була легка: Семира незабаром видужала. Задiг був поранений небезпечнiше. Влучивши бiля ока, стрiла завдала глибокоi рани. Семира тiльки й благала богiв про те, щоб ii коханий видужав. День i нiч очi ii були залитi сльозами: вона чекала моменту, коли Задiговi очi зможуть тiшитися з ii поглядiв, але на пораненому оцi розвинулася болячка, отже, почали побоюватися серйозно лиха. Послали до Мемфiса[47 - Мемфiс – давня столиця Єгипту, розмiщена досить далеко вiд Вавилона] по великого лiкаря Гермеса, i той приiхав з численним почтом. Вiн одвiдав хворого й оголосив, що той утратить око; вiн прорiк навiть день i час, коли мае статися ця сумна подiя.

– Коли б це було праве око, – говорив вiн, – я вилiкував би його, але рану на лiвому оцi не можна зцiлити.

Ввесь Вавилон, жалiючи Задiга, захоплювався глибиною Гермесового знання. Два днi по цьому болячка прорвала сама собою, Задiг видужав цiлком. Гермес написав книжку, де доводив, що той не повинен був видужувати. Задiг ii не читав, а як тiльки змiг виходити з дому, зiбрався вiдвiдати ту, що становила надiю й щастя його життя i заради якоi хотiв вiн мати очi. Але Семира три днi тому поiхала за мiсто. Дорогою вiн дiзнався, що ця прегарна дама, оголосивши згорда, що мае непереможну огиду до однооких, цiеi самоi ночi одружилася з Орканом. Вiд цiеi новини Задiг упав непритомний; його туга ледве не звела його в домовину; вiн довго був хворий, але нарештi розум переважив журбу i жорстокiсть того, що вiн зазнав, прислужилася навiть для того, щоб заспокоiти його.