Кандід: Філософські повісті (збірник)

– Я вiзьму за чоловiка того з двох, – сказала вона, – хто дав менi можливiсть подарувати iмперii громадянина.

– Це я зробив цей прекрасний вчинок, – сказав один.

– Це я маю таку заслугу, – сказав другий.

– Гаразд, – вiдповiла вона, – я визнаю за батька дитини того, хто зможе дати iй краще виховання.

Вона народила сина. Кожен iз магiв хотiв його виховувати. Із справою подалися до Задiга. Вiн звелiв прийти обом магам.

– Чого навчатимеш ти свого вихованця? – опитав вiн першого.

– Я навчу його, – сказав учений, – восьми частин красномовства,[74 - Йдеться про вiсiм частин мови, якi розрiзняються у теоретичнiй граматицi.] дiалектики, астрологii, демономанii;[75 - Демономанiя – тут богословська наука про злих духiв] поясню, що таке субстанцiя й випадок,[76 - Субстанцiя й випадок – термiни середньовiчноi схоластики, субстанцiя – незмiнна сутнiсть речей, випадок (акциденцiя) – змiнне, те, що переходить.] абстрактне й конкретне, монади й неперевизначена гармонiя.[77 - Монади й неперевизначена гармонiя – поняття фiлософи Готфрiда Вiльгельма Лейбнiца (1646–1716), над якими кепкуе Вольтер, переглянувши свое ставлення до поглядiв нiмецького фiлософа.]

– А я, – сказав другий, – дбатиму, щоб вiн був справедливий i гiдний мати друзiв.

Задiг виголосив:

– Чи ти батько дитинi, чи нi, – але ти одружишся з матiр'ю.

Весь час до королiвського двору надходили скарги на правителя Мiдii[78 - Мiдiя – iсторична область у пiвденно-захiднiй частинi Іранського нагiр'я. В серединi 70-х рокiв VII ст. – серединi VI ст. до Р. X. тут iснувало однойменне царство, кордони якого в перiод розквiту сягали далеко за межi iсторичноi областi.] на iм'я Іракс. То був великий пан, по сутi непоганий, але зiпсований вiд пихи.

Вiн рiдко терпiв, щоб йому радили, i нiколи – щоб перечили. Павичi не такi чваньковитi, голуби не такi сласнi, черепахи не такi ледачi; вiн живився тiльки брехливою славою та облудними розвагами. Задiг постановив його виправити. Вiн надiслав до нього вiд iменi царя одного майстра з музики з двадцятьма спiваками й двадцятьма чотирма скрипалями, одного майстра зi страв з шiстьма кухарями й чотирьох камергерiв, що мусили не вiдходити вiд нього. Царський наказ велiв непорушно дотримуватись одного розпорядку дня, i от як усе сталося.

Першого дня, щойно прокинувся сласний Іракс, увiйшов музичний майстер iз спiваками й скрипалями, проспiвали кантату, яка тривала двi години i в якiй що три хвилини iшов приспiв:

До чого видатнi його заслуги!
Скiльки милосердя! Скiльки величi!
Ах, до чого повинен пан
Бути задоволений iз самого себе!

Пiсля того як виконали кантату, один iз камергерiв привiтав його промовою на три чвертi години, в якiй вихваляв його саме за тi добрi якостi, що ж тому бракувало. Щойно скiнчилося привiтання, його повели до столу пiд звуки iнструментiв. Обiд тривав три години; тiльки-но розтуляв вiн рота, щоб говорити, перший камергер виголошував: «Вiн матиме рацiю». А ледве промовляв вiн якихось чотири слова, як другий камергер вигукував: «Вiн мае рацiю». Два iншi камергери вибухали голосним смiхом на кожен Іраксiв дотеп, що його той говорив чи мав сказати. По обiдi кантату повторили.

Цей перший день видався йому чудесним; вiн думав, що цар над царями шануе його згiдно з його заслугами; другий день видався йому не таким приемним; третiй пригнiтив його, четвертий важко було знести, четвертий був за кару. Нарештi, роздратований тим, що тiльки й чуе, як спiвають: «Ах, до чого повинен пан бути задоволений iз самого себе!», що завжди чуе, нiби вiн мае рацiю, i що його вiтають щоранку о тiй самiй годинi, вiн написав до двору, прохаючи царя зласкавитись i вiдкликати своiх камергерiв, своiх музикантiв i кухарiв. Вiн обiцявся надалi бути не таким чваньковитим i значно дбайливiшим; вiн не давав себе так облещувати, влаштовував менше свят i був куди щасливiший, бо, як говорить Саддер,[79 - …як говорить Саддер – виклад змiсту «Авести».] повсякчасна розвага не е вже розвагою.

Роздiл сьомий

Суперечки й аудiенцii

Отак Задiг увесь час виявляв витонченiсть свого генiя i добру душу. Його обожнювали i, проте, його любили. Про нього говорили, як про найбагатшого з людей. По всiй iмперii лунало його iм'я, всi жiнки наводили на нього своi лорнети, всi громадяни вихваляли його правосуддя; вченi дивилися на нього як на свого оракула; навiть жерцi визнавали, що вiн знаеться в iхнiх справах навiть бiльше за старого архiмага Іебора. Вже нiкому не спадало на думку сперечатися з ним з приводу грифонiв. Вiрили тiльки в те, що йому здавалося ймовiрним.

У Вавилонi була велика суперечка, що точилася вже п'ятнадцять сотень рокiв i подiлила iмперiю на двi завзятi секти: однi запевняли, що до храму Мiтри завжди треба входити лiвою ногою, iншi вважали цей звичай за мерзенний i входили тiльки правою. Всi чекали урочистого свята божественного вогню, щоб дiзнатися, якiй сектi вiддае перевагу Задiг. Народ утупив очi в обидвi його ноги, i все мiсто хвилювалось i вагалося. Задiг увiйшов у храм, стрибаючи разом обома ногами, i потiм у красномовнiй промовi довiв, що бог неба i землi не вiддае нiкому переваги й не бiльше цiнить лiву ногу, нiж праву. Заздрiсник з жiнкою запевняли, що в його промовi було мало образiв i що вiн не примусив танцювати в нiй гори й пагорбки.

– Промова його суха i позбавлена генiя, – говорили вони, – в нiй не чути було нi про море, що вiдступае[80 - …море, що вiдступае – тут i далi маемо ремiнiсценцii iз Старого Заповiту («Псалми», CXIV, 3)] вiд берегiв, нi про зiрки, що падають,[81 - «Ісайя», XIV, 12] нi про розтоплене, як вiск, сонце:[82 - «Книга Юдити», XVI, 15] словом, не було доброго схiдного стилю.

Задiг був задоволений, що мае розумний стиль. Усi були на його боцi не тому, що вiн мав рацiю, i не тому, що вiн був чемний, але тому, що вiн був першим вiзиром.

Так само щасливо закiнчив вiн великий процес мiж бiлими й чорними магами. Бiлi дотримувалися думки, що беззаконно, молячись Боговi, ставати взимку обличчям на пiвденний схiд; чорнi запевняли, що Бог жахаеться молитов людей, якi стають улiтку обличчям на пiвденний захiд. Задiг наказав, щоб кожен ставав обличчям на ту сторону, яку схоче.

Тодi вiн вiдкрив спосiб вiддавати ранок для справ приватних i державних, а решту дня присвячував окрасi Вавилона: вiн наказав ставити трагедii, на яких люди плакали, й комедii, на яких смiялися, – що вже давно вийшло з моди й що вiн вiдродив, бо мав добрий смак. Вiн не претендував на те, що знае бiльше, нiж артист, вiн винагороджував iх подарунками й пошаною i не заздрив потай iхнiм талантам. Увечерi вiн дуже звеселяв царя й особливо царицю. Цар говорив:

– Великий мiнiстр!

Цариця говорила:

– Чемний мiнiстр!

І обое додавали:

– Було б дуже прикро, коли б його скарали на горло.

Нiколи урядовiй людинi не доводилося давати так багато аудiенцiй дамам, як йому. Бiльшiсть приходили говорити з ним про справи, яких не мали, аби мати справу з ним. Першою з'явилася жiнка Заздрiсника: вона присягалася йому Мiтрою,[83 - Мiтра – бог сонця i священного вогню у стародавнiх персiв] Зенд-Авестою[84 - Зенд-Авеста – помилкова орфографiя Вольтера, який порахував назву книги за iм'я божества.] й святим вогнем,[85 - Святий вогонь – Мiтра е також богом продовження роду.] що вона засуджуе поведiнку свого чоловiка; потiм вона зiзналася йому, що ii чоловiк ревнивець, грубiян; вона розповiла, що боги покарали ii, вiдмовивши йому в тому дорогоцiнному знаку святого вогню, що тiльки через нього людина стае подiбною до безсмертних; вона завершила тим, що впустила свою пiдв'язку. Задiг пiдняв ii зi своею звичайною чемнiстю, але не зав'язав ii знову пiд колiном дамi, i ця незначна помилка (коли то була помилка) спричинилася до страшних нещасть. Задiг про це й не думав, але жiнка Заздрiсника думала над цим багато.

Щодня з'являлися iншi дами. Таемнi вавилонськi лiтописи запевняють, що вiн пiддався тiльки раз спокусi, але зi здивуванням вiдзначив, що не отримав насолоди i коханку обiймав досить неуважно. Та, кому вiн подарував, сам цього майже не помiтивши, докази своеi прихильностi, була покоiвкою царицi Астарти. Щоб утiшити себе, ця нiжна вавилонянка говорила: «Очевидно, ця людина надмiрно захоплена справами, бо мiркуе над ними навiть кохаючись». У ту хвилину, коли багато хто не промовляе й слова, а iншi вимовляють тiльки святi слова, Задiг прохопився раптовим вигуком: «Царице!» Вавилонянка подумала, що у хвилину просвiтку вiн нарештi згадав про неi i сказав: «Моя царице!» Але Задiг, усе ще неуважний, вимовив iм'я Астарти. Дама, що за цих щасливих обставин усе пояснювала собi на користь, уявляла, нiби вiн хотiв сказати: «Ви кращi за царицю Астарту». Вона вийшла iз Задiгового палацу з чудовими подарунками i пiшла розповiсти про свою пригоду Заздрiсницi, що була ii близькою приятелькою. Ту страшенно образила така перевага.

– Вiн не зволив навiть зав'язати менi ось цю пiдв'язку, – сказала вона, – i я не хочу бiльше ii носити.

– О! – сказала щаслива суперниця: – У вас пiдв'язки, як у царицi. То ви замовляете iх у тiеi самоi майстринi?

Заздрiсниця глибоко замислилася, нiчого не вiдповiла й пiшла на пораду до свого чоловiка Заздрiсника. Тим часом Задiг помiтив, що пiд час аудiенцiй та в судi вiн постiйно неуважний. Вiн не знав, про що це свiдчить, i це було единим, що його турбувало.

Якось вiн побачив сон: йому ввижалося, що спочатку вiн спав на сухих травах i з них деякi колючi докучали йому, а потiм одпочивав на м'якому лiжку з троянд, звiдки вилiзла гадюка, що поранила його в серце своiм гострим i отруйним язиком.

«Леле! – подумав вiн. – Я довго спав на сухих i колючих травах; тепер я на лiжку з троянд, але хто виявиться гадюкою?»

Роздiл восьмий

Ревнощi

Нещастя Задiга зародилося вiд самого його щастя, передовсiм вiд його посади. Повсякчас мав вiн розмови з царем i з Астартою, його найяснiшою дружиною. Чари його розмов iще подвоювалися вiд його бажання подобатися, яке для розуму е тим самим, що для красунi окраса; його молодiсть i шляхетнiсть непомiтно справили на Астарту враження, якого вона спочатку й не помiтила. Їi пристрасть зростала в лонi невинностi. Астарта без коливань i без остраху вiддавалася насолодi бачити й чути людину, милу ii чоловiковi й державi. Вона говорила про нього зi своею челяддю, яка тiльки збiльшувала його вартiсть своiми похвалами: усе спричинялося до того, щоб глибше встромити iй у серце стрiлу, якоi вона ще не вiдчувала. Вона робила Задiговi подарунки, в яких вiн вбачав бiльше вишуканостi, нiж вона сама думала; вона гадала, що розмовляе з ним тiльки як цариця, задоволена своiм слугою, а тим часом вислови ii були висловами закоханоi жiнки.

Астарта була значно краща за оту Семиру, що так ненавидiла однооких, i за ту другу жiнку, що збиралась вiдтяти своему чоловiковi носа. Дружне ставлення Астарти, ii нiжнi розмови, пiд час яких вона починала червонiти, ii погляди, що iх хотiла одвернути, та проте спиняла на його очах, запалили в серцi Задiга вогонь, який здивував його самого. Вiн змагався, вiн покликав собi на допомогу фiлософiю, що завжди йому допомагала, та видобув звiдти тiльки знання i не мав жодноi полегкостi. Обов'язок, вдячнiсть, могутнiсть розгнiваного державця являлися його очам, немов мстивi боги. Вiн змагався i перемiг; але ця перемога, яку повсякчас треба було починати знову, коштувала йому зiтхань i слiз. Вiн бiльше не зважувався говорити з царицею з тiею милою невимушенiстю, в якiй було так багато чарiв для обох, очi йому вкривалися хмаринками; розмови його були стриманi й уривчастi; вiн опускав свiй погляд, а коли мимохiть погляди його падали на Астарту, вони зустрiчали вогкi вiд слiз погляди царицi, з яких вихоплювалися вогнянi стрiли. Здавалося, вони говорили одне одному: «Ми ревно кохаемося, i ми боiмося любити; ми обое спалимо себе у вогнi, який вважаемо злочинним».

Задiг виходив вiд царицi нестямний, розгублений, з серцем, обтяженим незносною вагою. Не стерпiвши душевноi муки, вiн вiдкрив свою таемницю друговi Кадору, як людина, що довго стримуе жорстокi страждання i нарештi видае себе гострим зойком, а з чола котиться пiт, викриваючи силу болю. Кадор сказав йому:

– Я вже вiдгадав почуття, якi ви хотiли сховати вiд себе самого: пристрастi мають своi ознаки, щодо яких не можна помилитися. Подумайте, любий Задiгу, чи не викрив цар, – адже я змiг читати у вашому серцi, – почуття, яке образить його. Поза тим що вiн найревнивiший зi всiх людей, у нього нема iншоi вади. Ви опираетеся своiй пристрастi дужче, нiж цариця змагаеться зi своею, бо ви – фiлософ, бо ви – Задiг. Астарта – жiнка, вона нерозважливо дае промовляти своiм поглядам, бо ще не вважае себе за винну. Переконана, на нещастя, в своiй невинностi, вона нехтуе потребою пристойностi. Я тремчу за неi, бо iй не можна нiчого закинути. Коли б ви з'едналися одне з одним, ви зумiли б обдурити всiх; пристрасть, яка щойно зародилася i яку перемагають, вибухае; задоволене кохання вмiе приховати себе.

Задiг вжахнувся вiд пропозицii зрадити царя, свого добродiйника; i нiколи вiн не був вiрнiший своему державцевi, нiж коли став винуватий у мимовiльному злочинi проти нього. Тим часом цариця так часто вимовляла iм'я Задiга i лице iй тодi так червонiло, вона була така жвава й така засмучена, коли розмовляла з Задiгом у присутностi царя, i так глибоко замислювалася, коли вiн виходив, що цар стривожився: вiн думав над усiм, що бачив, i уявляв усе, чого не бачив. Передовсiм вiн помiтив, що в його жiнки блакитнi пантофлi i в Задiга блакитнi пантофлi, що на його жiнцi жовтi стрiчки, а на Задiговi жовта шапка: то були жахливi ознаки для нiжного монарха. Пiдозри обернулися в певнiсть у його розпаленому розумi.

Усi раби царiв i цариць е разом i шпигунами iхнiх сердець. Швидко стало вiдомо, що Астарта закохана, а Моабдар ревнуе. Заздрiсник одiслав Заздрiсницю вiднести до царя свою пiдв'язку, подiбну до пiдв'язки царицi, i на додаток до всього лиха ця пiдв'язка була блакитна. Монарх думав тiльки про те, як йому помститися. Вiн вирiшив отруiти царицю вночi, а Задiга задушити на свiтанку. Вiн оддав наказа одному невблаганному евнуховi, виконавцевi його помст. Тодi в царських покоях був маленький карлик, нiмий, але не глухий. На нього нiколи не зважали: вiн був за свiдка найтаемнiших подiй, немов хатня тварина. Цей маленький нiмий був дуже прихильний до царицi й Задiга. Вiн почув, однаково здивований, як i охоплений жахом, як вiддавали наказа про iхню смерть. Але що зробити, щоб попередити про цей страшний наказ, який невдовзi мають виконати? Вiн не знався на письмi, але вчився малювати й умiв витримувати подiбнiсть. Частину ночi вiн витратив, малюючи те, про що хотiв розповiсти царицi: на його малюнку було зображено схвильованого вiд гнiву царя, що в одному кутку картини давав наказа евнуховi; блакитний шнур i чару на столi поруч iз блакитною пiдв'язкою i жовтою стрiчкою, царицю, що вмирае на руках у челядi, посерединi картини, й задушеного Задiга бiля ii нiг. Обрiй являв собою схiд сонця, аби вiдзначити, що ця жахлива картина мае статися на свiтанку. Скiнчивши цю працю, вiн побiг до однiеi з Астартиних служниць, розбудив ii i дав зрозумiти, що тiеi ж хвилини треба однести цей малюнок до королеви.

Опiвночi постукано до Задiгових дверей, розбуджено й подано записку вiд царицi. Вiн думав, що це сон, i тремтячою рукою розкрив листа. Якими ж були його здивування, спантеличення й вiдчай, коли вiн прочитав такi слова: «Тiкайте цiеi ж хвилини, або у вас вiдберуть життя. Тiкайте, Задiгу, я наказую вам це iм'ям нашого кохання й моiх жовтих стрiчок. Я не винна, але вiдчуваю, що помру як злочинниця».

Задiг насилу змiг заговорити. Вiн наказав покликати Кадора й, нiчого не кажучи, подав йому цю записку. Кадор примусив його скоритися й вiдразу ж вирушити в Мемфiс.

– Якщо ви пiдете до царицi, то прискорите ii смерть; якщо говоритимете з царем, знову-таки втратите ii. Я подбаю про ii долю, ви вiддайтеся своiй. Я зчиню галас, що ви виiхали шляхом на Індiю, потiм швидко вiдшукаю вас i розповiм усе, що станеться у Вавилонi.

Тiеi ж хвилини Кадор звелiв привести двох найлегших на ходi верблюдiв до потайних дверей палацу i посадити на них Задiга, якого доводилося нести, бо вiн був у нестямi. З ним поiхав единий слуга, i швидко, охоплений здивуванням i сумом, Кадор утратив з очей свого друга.