Кандід: Філософські повісті (збірник)

Цей грек говорив довго, але його нарештi перебив кельт, що, багато пивши, поки iншi сперечалися, вважав себе тепер за найученiшого з усiх. Лаючись, вiн сказав, що тiльки Тотат[98 - Тотат (Дейтат) – бог торгiвлi, мистецтва та вiйни у давнiх галлiв.] та омела, що росте на дубi,[99 - …омела, що росте на дубi – ця рослина вважалася у кельтiв священною.] вартi пошани, про яку говорилося; щодо нього, то вiн завжди мае омелу в кишенi; скифи, його предки,[100 - …скифи, його предки – Так помилково вважалося в часи Вольтера.] були найкращi на свiтi люди; щоправда, вони iнодi iли людей, але це не заважае тому, що всi повиннi шанувати його нацiю, i, нарештi, коли хто говоритиме погано про Дейтата, вiн того добре провчить. Пiсля цього сварка розгорiлася по-новому, i Сеток передбачав уже хвилину, коли на вечерi проллеться кров.

Нарештi Задiг, що мовчав пiд час усього диспуту, пiдвiвся. Вiн звернувся до кельта, бо той був найлютiший, сказав йому, що той мае рацiю, i попрохав у нього омели; вiн похвалив грека за його красномовнiсть i остудив усi розпаленi голови. Вiн дуже небагато сказав про китайця, бо той був найрозсудливiший з усiх. Потiм вiн сказав iм:

– Друзi моi, ви даремно сваритеся, тому що ви всi дотримуетеся однiеi думки.

Цi слова всi бурхливо заперечили.

– Хiба не правда, – сказав вiн кельтовi, – що ви обожнюете не омелу, а того, хто створив омелу й дуба?

– Безумовно, – вiдповiв кельт.

– А ви, пане египтянине, ви ж, очевидно, в одному якомусь биковi вiддаете пошану тому, хто вам дае бикiв?

– Так, – сказав египтянин.

– Риба Оаннес, – вiв Задiг далi, – мусить коритися тому, хто створив море й риб.

– Згода, – сказав халдеець.

– Індус i китаець, – провадив вiн далi, – визнають, як i ви, первiсну причину. Я не дуже зрозумiв чудеснi речi, про якi говорив грек, але я певен, що вiн теж визнае вищу iстоту, якiй пiдлягають форма й матерiя.

Грек, зачарований, сказав, що вiн добре зрозумiв його думку.

– Отже, всi ви однiеi думки, – обiзвався Задiг, – i нема про що сперечатися.

Усi обiймали його. Сеток, продавши дуже дорого свiй крам, повiз Задiга назад до свого племенi. Приiхавши, Задiг дiзнався, що поки його не було, над ним вiдбувся суд i його мають спалити на повiльному вогнi.

Роздiл тринадцятий

Побачення

Поки вiн мандрував до Бассори, жерцi зiрок[101 - Жерцi зiрок – тобто арабськi священнослужителi] постановили покарати його. За правом iм належали дорогоцiнностi й окраси молодих удiв, яких вони вiдводили на спалення; найменше, що вони могли зробити Задiговi за погану послугу, яку вiн утяв iм, – це спалити його. Отже, вони звинуватили Задiга в тому, що вiн мае еретичнi уявлення про небеснi свiтила; вони свiдчили проти нього й присягалися, що чули, як вiн говорив, нiби зiрки не заходять у море. Суддi тремтiли вiд такого жахливого блюзнiрства, а почувши такi нечестивi слова, вони трохи не пошматували на собi одежi. Вони безумовно зробили б це, якби Задiг мав чим iм заплатити; i вiд надмiрного свого горя засудили спалити його на повiльному вогнi. Сеток у розпачi марно використовував свiй вплив на те, щоб урятувати свого друга: швидко вiн змушений був замовкнути. Молода вдова Альмона, добре зрозумiвши смак життя, була вдячна за це Задiговi й постановила видерти Задiга з вогнища, огиду до якого вiн iй навiяв. Нiкому не кажучи, вона обмiркувала свiй намiр. Задiга мали покарати другого дня. Тiльки нiч мала вона на те, щоб його врятувати. І ось що зробила ця добра й чеснотна жiнка. Вона напарфумилася, одягла свое найбагатше i найшляхетнiше убрання i пiшла просити таемноi аудiенцii в головного жерця зiрок. Опинившися перед цим шановним старим, вона сказала йому:

– Старший сину великого Ведмедя, брате Бика, двоюрiдний брате великого Собаки (це були титули цього первосвященика), я прийшла викласти вам своi сумнiви. Я дуже боюся, що вчинила великий грiх, не спаливши себе на одному вогнищi з моiм любим чоловiком: справдi, що маю я зберiгати? Тлiнне, вже зовсiм змарнiле тiло? – Кажучи це, вона витягла з довгих рукавiв слiпучо-бiлi й прегарноi форми голi руки. – Бачите, – сказала вона, – як мало воно варте!

Первосвященик визнав у серцi своему, що варте воно багато чого: очi його говорили це, а вуста пiдтверджували. Вiн присягався, що за свое життя вiн не бачив таких гарних рук.

– Леле! – сказала йому вдова. – Може, руки й не такi поганi, як iнше, але ви погодитеся зi мною, що груди не вартi мого пiклування.

Тут вона показала йому найкращi груди, якi тiльки створила природа: трояндовий пуп'янок на яблуцi зi слоновоi кiстки поруч iз ними скидався б хiба на марену серед самшиту, а бiле ягнятко щойно пiсля обмивання здавалося б жовто-брунатним. Ця шия, цi великi чорнi очi, що млосно сяяли нiжним i м'яким вогнем, цi щоки, на яких найкращий пурпур мiшався з бiлiстю найчистiшого молока, нiс, що не скидався на башту з гори Лiвану,[102 - Тут Вольтер iмiтуе стиль однiеi з книг Бiблii – «Пiснi пiсень» (VII, 5)] губи, як двi кораловi оправи, що ховали найкращi перли Арабського моря, – усе це вкупi призвело старого до того, що вiн гадав, нiби йому двадцять рокiв. Вiн пробелькотав iй нiжне признання. Альмона, бачачи, що вiн палае, попросила в нього помилування Задiга.

– На жаль, люба моя дамо, – сказав вiн iй, – навiть якщо я погоджуся помилувати його, мое прощення нiчого не дасть; треба, щоб його пiдписали три iншi моi товаришi.

– Пiдпишiть усе-таки, – сказала Альмона.

– Та залюбки, – сказав жрець, – з умовою, що ваша прихильнiсть становитиме цiну моеi поблажливостi.

– Ви робите менi багато честi, – сказала Альмона. – Тiльки будьте такi любi, прийдiть до мене в кiмнату пiсля заходу сонця, коли над обрiем зiйде блискуча зiрка Шет; ви застанете мене на трояндового кольору софi й скористаетеся, як зможете, з вашоi служницi.

Тут вона вийшла, забравши iз собою пiдпис, i залишила старого, повного кохання й зневiри щодо своiх сил. Решту дня вiн купався, пив настоянки на цейлонськiй корицi й дорогоцiнних прянощах Тiдору й Тернату[103 - Тiдор i Тернат – острови iз групи Молуккських островiв у Тихому океанi] й нетерпляче чекав, коли з'явиться зiрка Шет.

Тим часом прегарна Альмона пiшла до другого первосвященика. Той запевнив ii, що сонце, мiсяць i всi вогнi небеснi е тiльки облудними вогниками в порiвняннi з ii вродою. Вона попросила в нього тiеi самоi ласки й запропонувала сплатити ii вартiсть. Вона перемогла й призначила побачення другому первосвящениковi, коли зiйде зiрка Альдженiб. Звiдти вона пiшла до третього й четвертого жерця, скрiзь отримувала пiдписи i вiд зiрки й до зiрки призначала побачення. Потiм вона повiдомила суддiв, щоб прийшли до неi в дуже важливiй справi. Вони прийшли, вона показала iм чотири пiдписи й розказала, якою цiною жерцi продали помилування Задiговi. Кожен iз тих прийшов у призначений час, кожен дуже здивувався, що застав там товаришiв, а ще дужче, що застав суддiв, перед якими виявилося iхне безчестя. Задiг був урятований. Сетока так зачарувала спритнiсть Альмони, що вiн узяв ii собi за жiнку.

Роздiл чотирнадцятий

Танок

У справах своеi торгiвлi Сеток мав iхати на острiв Серендiб,[104 - Серендiб – Можливо, Цейлон або Суматра, чи Мадагаскар] але перший мiсяць його одруження, що, як вiдомо, е медовим мiсяцем, не дозволив йому нi покинути свою дружину, нi думати, що колись вiн покине ii. Вiн попросив Задiга вiдправитися замiсть нього в цю подорож.

– Леле! – сказав Задiг. – Невже треба ще збiльшити вiддаль мiж вродливою Астартою i мною! Але треба служити своiм благодiйникам! – Сказав, заплакав i поiхав.

Вiн недовго був на островi Серендiбi, але вже всi там дивилися на нього як на надзвичайну людину. Вiн був за посередника в усiх суперечках торговцiв, за друга мудрецям, за порадника невеличкому числу людей, що приймають поради. Цар хотiв побачити й поговорити з ним; вiн швидко дiзнався, чого вартий Задiг, переконався в його мудростi й зробив його своiм другом. Пошана царя i його панiбратство лякали Задiга: день i нiч пам'ятав вiн нещастя, що почалися з ласки царя Моабдара. «Я подобаюся царевi, – говорив вiн, – хiба не загинув я?» Проте вiн не мiг ухилитися вiд ласки його величностi, бо треба погодитися, що цар Серендiба, Набуссан, син Нуссанаба, сина Набуссана, сина Санабуссуна, був одним iз найкращих державцiв в Азii i що, поговоривши з ним, важко було не полюбити його.

Цього доброго монарха водночас вихваляли, дурили й обкрадали: було-бо кому грабувати його скарби. Головний збирач податкiв острова Серендiб[105 - Головний податкiвець, збирач податкiв, викупивши у короля це право, ставав державним банкiром.] повсякчас подавав цей приклад, який наслiдували iншi. Цар знав про це, вiн багато разiв мiняв скарбника, але не мiг змiнити встановленого звичаю подiляти всi царськi прибутки на двi нерiвнi половини, з яких менша завжди йшла його величностi, а бiльша управителям.

Цар Набуссан розповiв про свое горе мудрому Задiговi.

– Ви знаете так багато прекрасних речей, – сказав Набуссан Задiговi, – чи не знаете ви способу вiдшукати менi такого скарбника, який би не обкрадав мене?

– Безумовно, – вiдповiв Задiг, – я знаю непомильний спосiб знайти чисту на руку людину.

Захоплений цар, обiймаючи його, питав, що треба зробити.

– Треба тiльки, – сказав Задiг, – звелiти танцювати всiм тим, хто виявить бажання стати за скарбника, i той, хто найлегше танцюватиме, неодмiнно буде й найчеснiшою людиною.

– Ви жартуете, – вiдповiв цар. – От чудернацький спосiб вибирати скарбника моiх прибуткiв! Чому ви серйозно стверджуете, що той, хто краще робить антраша, буде найнепiдкупнiший i найспритнiший фiнансист?

– Я не казав вам, що вiн буде найспритнiший, – обiзвався Задiг, – але запевняю вас, що це буде безперечно найчеснiша людина.

Задiг говорив з таким переконанням, що цар подумав, чи не знае той якогось надприродного секрету розпiзнавати фiнансистiв.

– Я не люблю нiчого надприродного, – сказав Задiг, – менi не до смаку нi люди, якi творять чудеса, нi книги, що iх розписують. Якщо ви, ваша величносте, дозволите менi провести той iспит, який я пропоную, то погодитеся, що моя таемниця е найпростiшим i найлегшим способом.

Набуссан, цар Серендiбу, почувши, що ця таемниця така проста штука, здивувався ще дужче, нiж коли б йому показали це як диво.

– Ну, добре, – сказав, – робiть, як самi знаете.

– Покладiться на мене, – сказав Задiг, – цим iспитом ви досягнете бiльшого, нiж гадаете.

Того самого дня вiн звелiв оголосити вiд iменi царя, що всi, хто претендуе на посаду верховного збирача податкiв його ласкавоi величностi Набуссана, сина Нуссанабового, мусять зiбратися в легких шовкових одежах першого дня мiсяця крокодила[106 - …мiсяць крокодила – назва мiсяця у китайсько-маньчжурському календарi] в королiвських покоях, iх зiбралося там шiстдесят чотири. У сусiдню кiмнату привели скрипалiв; усе для балу було готове, але дверi до кiмнати були зачиненi, й, щоб увiйти туди, треба було пройти досить темну невеличку галерею. По кожного кандидата приходив служка i проводив iх поодинцi цим переходом, де на кiлька хвилин залишав самого. Цар, за умовою, порозкладав у цiй галереi всi своi скарби. Коли всiх претендентiв привели до салону, його величнiсть звелiла, щоб вони танцювали. Нiколи ще нiхто не танцював так важко й з меншою спритнiстю; голови iм були схиленi, стан зiгнутий, руки притисненi до бокiв. «От негiдники!» – сказав тихо Задiг. Тiльки один з-помiж них легко виробляв па, голову тримав високо, дивився впевнено, руки мав витягненi, тiло випростане, й жижки йому не трусилися.

– От чоловiк чесний i добрий! – сказав Задiг.

Цар обiйняв цього доброго танцюриста, оголосив його за скарбника, а всiх iнших звелiв покарати й оподаткувати з найбiльшою законною суворiстю. Бо за час, поки проходили галерею, кожен iз них напхав кишенi й насилу мiг iти. Цар гнiвався на людську природу, що з цих шiстдесяти чотирьох танцюристiв шiстдесят три були злодii. Темну галерею назвали Коридором Спокуси. У Персii цих шiстдесятьох трьох добродiiв посадили б на палю, в iнших краiнах зробили були б кiмнату правосуддя,[107 - Судова палата, яка накладала штраф на податкiвця, повертаючи таким чином украденi ним грошi скарбницi.] на яку витратили б утрое проти вкрадених грошей i яка нiчого не повернула б до володаревоi скринi. А в якомусь королiвствi вони цiлком були б виправданi й накликали б неласку на того легкого танцюриста. У Серендiбi iм присудили тiльки збiльшити громадськi скарби, бо Набуссан був дуже поблажливий.

Сповнений вдячностi, вiн дав Задiговi суму грошей, значнiшу за ту, яку будь-який скарбник крав у свого монарха. Задiг скористався з цих грошей, щоб вирядити до Вавилона посланцiв, що мали отримати вiдомостi про долю Астрати. Коли вiн вiддавав цей наказ, голос у нього тремтiв, кров прилинула до серця, на очi насiла темрява, душа трохи не покинула його. Посланець виiхав, Задiг бачив, як вiн зник. Вiн пiшов до царя, нiкого не бачачи, гадаючи, що вiн у своiй кiмнатi, i вимовляючи слова кохання.

– Ах, кохання, – сказав цар, – це достеменно те, про що я думаю повсякчас: ви вiдгадали те, що становить мое лихо. Яка ви велика людина! Я сподiваюся, що ви навчите мене розпiзнати непохитну жiнку, як вiдшукали менi некорисливого скарбника.