Кандід: Філософські повісті (збірник)

Виiхавши на верх пагорбка, звiдки видно було Вавилон, цей славетний утiкач кинув погляд на палац царицi i знепритомнiв; вiн приходив до пам'ятi тiльки для того, щоб лити сльози й бажати смертi. Нарештi, помисливши над гiркою долею найчарiвнiшоi з жiнок i першоi в свiтi царицi, вiн на хвилину звернувся до себе самого й вигукнув: «Та що ж таке людське життя? О, чесното! До чого прислужилася ти менi? Двi жiнки негiдно одурили мене, третя, зовсiм невинна й краща за тих, мае вмерти. Усе, що я робив доброго, стае для мене прокляттям, i я пiдношуся на верхiв'я величi тiльки для того, щоб упасти в жахливу безодню нещасть. Коли б я був жорстокий, як iншi, я був би щасливий, як вони».

Охоплений цими важкими мiркуваннями, з очима, засланими серпанком суму, зi смертельно-блiдим обличчям i душею, що поринула в глибiнь темного розпачу, вiн продовжував свою подорож до Єгипту.

Роздiл дев'ятий

Побита жiнка

Задiг скерував свiй шлях за зiрками: сузiр'я Орiона й блискучий Сiрiус вели його до брами Канопи.[86 - Канопа – один iз культурних центрiв Стародавнього Єгипту] Його захоплювало це широке склепiння свiтил, що нашим очам видавалися хiба за маленькi iскри, тим часом як земля, що справдi е непомiтною пилинкою, загубленою у всесвiтi, видаеться нашiй зажерливостi такою великою й значною. Тодi вiн уявляв собi людей такими, якi вони е: комахами, що пожирають одна одну на малому шматку бруду. Цей правдивий образ, здавалося, нищив його нещастя, являючи йому нiкчемнiсть його iснування, нiкчемнiсть Вавилона. Душа його пiдносилась у безконечне i, визволена вiд почуттiв, споглядала незмiнний лад усесвiту.

Та коли потiм, до себе самого звернувшися й у свое серце заглиблюючися, вiн думав, що Астарта, може, померла заради нього, всесвiт зникав з його очей, i в цiлiй природi вiн бачив тiльки знеможену Астарту й знедоленого Задiга. Вiддавшися цим припливам i вiдпливам фiлософii й гнiтючого суму, вiн наблизився до кордонiв Єгипту; вiрний слуга його вже був у першому поселеннi, де й шукав iм житло. Тим часом Задiг прогулювався бiля садiв, що оточували це село; вiн побачив недалеко вiд битого шляху заплакану жiнку, що закликала собi на допомогу небо й землю, i розгнiваного чоловiка, що гнався за нею. Вiн уже наздогнав ii, вона обняла його за колiна; цей чоловiк обсипав ii ударами й докорами. З того, який лютий був египтянин i як знову й знову благала пробачення дама, Задiг вирiшив, що перший – ревнивець, а друга – зрадниця, але коли вiн придивився до жiнки, що була зворушливоi вроди i навiть скидалася трохи на нещасну Астарту, вiн вiдчув, як охопило його спiвчуття до неi й обурення проти египтянина.

– Допоможiть менi! – гукнула вона Задiговi з риданням. – Визволiть мене з рук найбiльшого варвара мiж людьми, врятуйте мое життя!..

На цi вигуки Задiг кинувся мiж нею й варваром. Вiн трохи знав египетську мову й сказав тому цiею мовою:

– Коли у вас е хоч трохи людяностi, закликаю вас пошанувати вроду й безсилля. Як можете ви так ображати довершене створiння природи, що на захист свiй мае тiльки сльози?

– Ага! – сказав йому цей запальний, – то ти теж ii кохаеш! Це тобi повинен я помститися!

Кажучи це, вiн покинув даму, яку тримав однiею рукою за волосся, й, схопивши свого списа, хотiв пробити ним чужинця. Задiг, залишаючись спокiйним, легко уникнув ударiв нестямного: вiн ухопився за спис бiля наконечника. Єгиптянин хотiв видерти зброю, Задiг утримував: вона зламалася в iхнiх руках. Єгиптянин вихопив шаблю, Задiг озброiвся своею, вони напали один на одного. Цей наносив сотню швидких ударiв, той влучно вiдбивав iх; дама, сiвши на травi, чепурила свою зачiску й дивилася на них. Єгиптянин був мiцнiший за свого супротивника, Задiг був моторнiший; цей бився, як людина, у якоi голова керуе руками, а той, як шалений, що через слiпу лють б'е навмання. Задiг напосiв на нього, обеззброiв, i в той час, як египтянин, розлютившись, хотiв кинутися на нього, вiн схопив його, стиснув i повалив. Тримаючи шаблю проти грудей египтянина, вiн сказав, що даруе йому життя. У нестямi египтянин вихопив кинджал i поранив Задiга в ту саму мить, коли переможець прощав його. Задiг, обурившись, устромив шаблю йому в груди. Єгиптянин страшенно закричав i помер, здригнувшись. Тодi Задiг пiдiйшов до дами й сказав засмучено:

– Менi довелося його вбити. Я помстився за вас; ви вiльнi вiд найлютiшого чоловiка, якого я тiльки бачив: чого хочете тепер вiд мене, панi?

– Щоб ти помер, розбишако! – вiдповiла вона йому. – Щоб ти помер! Ти убив мого коханця! Хотiла б я мати змогу роздерти твое серце!

– По правдi, панi, ви мали дивного коханця, – вiдмовив iй Задiг, – вiн бив вас з усiеi сили i хотiв убити мене тiльки за те, що ви покликали мене на допомогу.

– Я хотiла б, щоб вiн знову бив мене! – заперечила, плачучи, жiнка. – Я заслужила це, бо призвела його до ревнощiв. Дав би Бог, щоб вiн мене бив, а ти щоб був мертвий!

Задiг, здивований i лютий, як нiколи ще за свое життя, сказав iй:

– Панi, хоч ви i гарна, а заслуговуете, щоб я теж побив вас за вашi примхи! Але не варто.

Тут вiн сiв знову на свого верблюда й поiхав далi. Ледве зробив вiн кiлька крокiв, як обернувся на шум, що його зчинили четверо гiнцiв з Вавилона. Вони мчали як несамовитi. Перший з них, побачивши жiнку, закричав:

– Це вона! Вона схожа на той портрет, що нам дали!

Вони не турбувалися про мертвого i миттю схопили жiнку, що не вгаваючи кричала тепер Задiговi:

– Допоможiть менi ще раз, великодушний чужинцю! Прошу вибачити менi, що я скаржилася на вас; допоможiть менi, i я буду ваша до смертi!

Та цього разу Задiг втратив бажання битися за неi.

– Шукайте iншого! – вiдповiв вiн. – Мене ви вже не спiймаете.

До того ж вiн був поранений, кров з рани лилася, й вiн сам потребував допомоги, а вигляд чотирьох вавилонцiв, можливо посланих вiд царя Моабдара, сповнив його неспокоем. Вiн чвалом поiхав до поселення, не турбуючись про те, чого це четверо вавилонських кур'ерiв приiхали по цю прекрасну египтянку, i дивуючись iз вдачi цiеi жiнки.

Роздiл десятий

Рабство

Коли вiн в'iхав у египетське поселення, його оточили люди. Кожен кричав:

– Ось той, хто викрав вродливу Мiссуф i вбив Клетофiса.

– Панове, – сказав iм Задiг, – боронь мене боже будь-коли викрадати вашу вродливу Мiссуф, – вона надто примхлива. А щодо Клетофiса, я не убивав його, а тiльки оборонявся. Вiн хотiв мене вбити за те, що я чемно попросив у нього милосердя до вродливоi Мiссуф, яку вiн нещадно бив. Я чужинець, що шукае притулку в Єгиптi. Тож хiба ймовiрна рiч, щоб, прийшовши шукати вашого захисту, я почав би з того, що викрав жiнку й убив чоловiка?

Єгиптяни були тодi людянi й справедливi. Народ одвiв Задiга до мiськоi управи: там йому перев'язали рани, а потiм допитали його й слугу, кожного окремо, щоб дiзнатися правду. Визнали, що Задiг не був убивцею, але вiн винен був у людськiй кровi; закон присудив йому стати рабом. На користь поселення було продано двох його верблюдiв, мешканцям роздано все золото, що вiн привiз, його особу виставлено в людному мiсцi на продаж, як i його товариша по мандрiвцi. Один арабський торговець на iм'я Сеток купив iх; за витривалого в працi слугу вiн заплатив дорожче, нiж за господаря. Не можна було й порiвняти цих двох людей. Отже, Задiг став рабом, пiдвладним своему слузi; iм зв'язали докупи ноги ланцюгом, i так вони пiшли за арабським купцем до його дому. Дорогою Задiг заспокоював свого слугу й закликав його терпiти, але, за своею звичкою, вiн мiркував про людське життя.

– Я бачу, – говорив вiн слузi, – що лихо моеi долi падае i на твою. Досi все на свiтi дивно оберталося для мене; мене було присуджено до штрафу за те, що я бачив, як бiгав собака; я гадав, що мене спалять за грифона; мене вели на страту за те, що я склав вiрша на честь царя; я на волосинку був вiд того, що мене задушать за те, що в королеви була жовта пiдв'язка; i ось ми з тобою раби за те, що один грубiян побив свою коханку. Нумо, не втрачаймо мужностi; усе це може скiнчитися. Треба ж, щоб арабськi купцi мали рабiв, i чому я не можу бути рабом, як iншi, раз я людина? Цей купець не буде немилосердний: йому треба добре ставитися до своiх рабiв, коли вiн хоче, щоб вони гарно працювали.

Вiн говорив так, а в глибинi свого серця непокоiвся про долю царицi у Вавилонi.

Сеток, купець, через два днi поiхав зi своiми рабами й верблюдами в Пустельну Аравiю. Плем'я його селилося поблизу Хоривськоi пустелi. Шлях був довгий i тяжкий. Дорогою Сеток вiддавав бiльше переваги слузi, нiж господаревi, бо перший куди краще вантажив верблюдiв i мав за те маленькi полегкостi.

За два днi перед Хоривом[87 - Хорив – пустеля, розташована поблизу гори Хорив в Аравii.] здох один верблюд: його ношу переклали на спини рабiв; Задiг отримав свою частку. Побачивши, що всi раби йдуть зiгнувшись, Сеток почав смiятися; Задiг дозволив собi пояснити йому, чому це вiдбуваеться, й розказав про закон рiвноваги. Здивований купець почав дивитися на нього iншими очима. Задiг, бачачи, що збудив його цiкавiсть, подвоiв ii, пояснивши йому чимало речей, що не чужi були його торгiвлi: рiзну вагу металiв i краму рiвноi мiсткостi, властивостi багатьох корисних тварин i способи зробити корисних з некорисних – словом, вiн видався Сетоку справжнiм мудрецем. Сеток вiддав йому перевагу перед товаришем, якого так шанував. Вiн добре з ним поводився, про що згодом не пожалкував.

Приiхавши до свого племенi, Сеток почав з того, що став вимагати п'ятсот унцiй срiбла з одного еврея, якому дав iх при двох свiдках; але обидва свiдки померли, i еврей, якого не могли викрити, привласнив купцеве срiбло, дякуючи Боговi за те, що вiн дав йому змогу ошукати араба. Сеток подiлився своiм лихом iз Задiгом, що став йому за порадника.

– У якому мiсцi, – спитав Задiг, – передали ви вашi п'ятсот унцiй цьому невiрному?

– На широкому каменi, – вiдповiв купець, – що бiля гори Хорив.

– Яка вдача у вашого боржника? – спитав Задiг.

– Шахрайська вдача, – вiдповiв Сеток.

– Нi, я питаю вас, чи вiн людина жвава, чи флегматична, обережна чи нерозсудлива.

– З усiх поганих платникiв, яких я знаю, – сказав Сеток, – це найжвавiший.

– Гаразд! – сказав Задiг. – Дозвольте, щоб я оскаржив вашу справу перед судом.

Справдi вiн викликав еврея до трибуналу й так сказав суддi:

– Подушко на тронi справедливостi! Я маю iм'ям мого господаря позивати з цього чоловiка п'ятсот унцiй срiбла, яких вiн не хоче повернути.

– Є у вас свiдки? – спитав суддя.

– Нi, вони померли, але лишився широкий камiнь, на якому вiдраховано срiбло, i коли б ваша величнiсть дозволили послати по цей камiнь, я сподiваюся, що вiн буде свiдчити про це; ми, я i еврей, лишимося тут, чекаючи, поки принесуть камiнь; по камiнь я пошлю коштом Сетока, мого господаря.

– Охоче, – вiдповiв суддя.

І почав розглядати iншi справи.

Наприкiнцi аудiенцii суддя спитав у Задiга:

– Ну що ж, вашого каменя ще нема?