Кандід: Філософські повісті (збірник)

Задiг хотiв у фiлософii й приятелюваннi знайти розраду вiд нещасть, якi послала йому доля. В одному вавилонському передмiстi в нього був зi смаком опоряджений будинок, де вiн збирав усi мистецькi речi й розваги, гiднi порядноi людини. Вранцi його книгозбiрня була вiдкрита для всiх учених, увечерi стiл – для всякого доброго товариства. Та невдовзi вiн дiзнався, до чого небезпечнi вченi: зчинилася велика суперечка з приводу одного Зороастрового закону, який забороняв iсти грифонiв.[62 - Грифони – химернi iстоти з тiлом лева i з орлиною головою та крилами.] «Як можна забороняти грифонiв, – говорили однi, – коли цiеi тварини не iснуе?» – «Треба, щоб вони iснували, – говорили iншi, – раз Зороастр не хоче, щоб iх iли!»

Задiг хотiв помирити iх, сказавши:

– Коли е грифони, не iжмо iх; коли iх не iснуе, то ще менше можемо ми iх iсти, – i таким чином ми цiлком скоримося Зороастровi.

Один учений, який написав тринадцять томiв про властивостi грифонiв i був найбiльший з усiх теургiв,[63 - Теург – теолог, богослов.] похопився пiти й обвинуватити Задiга перед одним архiмагом, на ймення Іебор,[64 - Іебор (Yebor) – анаграма-натяк на епископа Морепу Жана Франсуа Буайе (Boyer, 1675–1755), ученого богослова i Вольтерового ворога.] найдурнiшим iз халдеiв, отже, й найфанатичнiшим. Цей учений хотiв посадити Задiга на палю для бiльшоi слави сонця i тут же задоволено виголосив напам'ять требник Зороастра. Друг Кадор (один друг вартий бiльше, нiж сотня панотцiв) пiшов до старого Іебора i сказав йому:

– Нехай живе сонце й грифони. Стережiться карати Задiга: це святий, у нього на пташарнi е грифони, i вiн не iсть iх. А його звинуватив еретик, що насмiлюеться твердити, нiби в кролiв роздiльнi лапи[65 - Натяк на «П'ятикнижжя», яке забороняе iсти м'ясо кроликiв («Второзаконня», XIV, 7)] й вони не е нечистi.

– Гаразд, – сказав Іебор, трясучи своею лисою головою, – треба посадити на палю Задiга за те, що нечестиво думав про грифонiв, i другого за те, що нечестиво говорив про кролiв.

Кадор залагодив справу за допомогою однiеi фрейлiни, якiй вiн зробив дитину i яка мала великий вплив у колегii магiв. Нiкого не посадили на палю; з приводу цього багато докторiв бурчали й вiщували занепад Вавилону.

Задiг вигукнув:

– Де ж те щастя? Усе переслiдуе мене на цьому свiтi, аж до тварин, яких не iснуе зовсiм!

Вiн прокляв учених i вирiшив жити тiльки у вишуканому товариствi.

Вiн збирав у себе найпоряднiших чоловiкiв Вавилона i найприемнiших дам; вiн улаштовував вишуканi вечерi, перед якими часто вiдбувалися концерти; вечерi тi оживлялися чарiвними бесiдами. Вiн умiв переживати слабкi спроби бути дотепним, бо вони якраз i вбивають дотепнiсть зовсiм i псують найблискучiше товариство.

Нi друзiв, анi страв не вибирав вiн заради пихи, бо завжди вище ставив реальне над вимрiяним, i тому здобувся на пошану, на яку не претендував.

Навпроти його дому мешкав Арiмаз, людина, чия лиха вдача вимальовувалася на грубезнiй фiзiономii. Його гризла жовч i роздирала пиха, i до всього то був нудний дотепник. Не мавши нiколи успiхiв у свiтi, вiн мстився тим, що обмовляв його.[66 - Думка, яка перегукуеться iз висловом французького письменника-моралiста Мiшеля де Монтеня (1533–1592): «Не маючи змоги ii досягнути, помстимося iй обмовою» (кн. III, р. VII «Про тягар величi»).] Хоч який був багатий, а на превелику силу змiг зiбрати бiля себе облесникiв. Шум вiд колiсниць, що пiд'iздили вечорами до Задiга, набридав йому, шум вiд вихвалянь Задiга дратував його ще бiльше. Кiлька разiв вiн заходив до Задiга й сiдав до столу, не бувши запрошений: вiн розбивав усю веселiсть товариства, нiби гарпii,[67 - Гарпii (гр. мiф.) – птахи з жiночими обличчями.] про яких говорять, що вiд iхнього дотику страва починае смердiти. Якось йому заманулося влаштувати свято для однiеi дами, але та замiсть згодитися на його запрошення, пiшла вечеряти до Задiга. Другого разу, розмовляючи з ним у палацi, вони зустрiлися з мiнiстром, який запросив на вечерю Задiга й не запросив Арiмаза. Найневблаганнiша ненависть часто бувае викликана не бiльш важливими пiдставами. Цей чоловiк, якого у Вавилонi прозвали «Заздрiсником», вирiшив занапастити Задiга тiльки тому, що того прозвали «Щасливим».

«Нагода зробити лихо трапляеться сто разiв на день, а зробити добро – один раз на рiк», – говорив Зороастр.

Заздрiсник пiшов до Задiга, що прогулювався в садку з двома друзями й дамою, якiй вiн часто говорив приемнi речi без будь-якого особливого намiру. Розмова точилася про вiйну, яку цар щасливо закiнчив проти князя Гiрканського,[68 - Гiрканiя – область Стародавньоi Перси, що знаходилася на пiвдень вiд Каспiйського моря.] свого васала. Задiг, що в цiй короткiй вiйнi виявив свою вiдвагу, дуже хвалив царя, а ще бiльше свою даму. Вiн узяв аркушик i написав чотири вiршi, якi скомпонував вiдразу, i дав прочитати iх цiй вродливiй особi. Друзi просили, щоб вiн дав i iм прочитати, та вiн утримався через скромнiсть чи швидше через самолюбство. Вiн знав, що iмпровiзованi вiршi вважатиме за гарнi тiльки той, на чию честь iх написано. Вiн розламав навпiл дощечку, на якiй написав вiрш, i викинув обидвi половинки мiж трояндовi кущi, де друзi iх марно розшукували. Пiшов невеличкий дощ, i всi повернулися до хати. Заздрiсник, залишившися сам у садку, шукав доти, поки нарештi не знайшов один шматочок. Дощечка була так розмазана, що кожна половинка вiрша, яка заповнювала рядки, мала свiй змiст i навiть утворювала вiрш короткого розмiру. Але через iще дивнiший випадок цi маленькi вiршi утворили змiст, що становив найжахливiшi лайки проти царя. Читався цей вiршик так:

Величезним злочинством
Змiцнившись на тронi,
В загальнiм спокоi
Це – ворог единий.

Заздрiсник був щасливий уперше за все свое життя: вiн тримав у руках те, чим мiг згубити людину чесну й приемну. Повний цiеi жахливоi радостi, вiн зробив так, що до царя дiйшла ця сатира, писана Задiговою рукою. Задiга, двох друзiв i даму кинули до в'язницi. Справу негайно розглянули в судi, причому Задiга навiть не стали слухати. Коли вiн iшов вислухати вирок, Арiмаз став йому на дорозi й голосно гукнув, що його вiршi нiчого не вартi. Задiг не клопотався про те, щоб бути добрим поетом, але був у розпачi, що його засуджено, як злочинця, за образу величностi i що кинуто до в'язницi вродливу даму й двох друзiв за злочин, якого вiн не робив. Йому не дозволили говорити, бо проти нього промовляли його вiршi. Такий був закон у Вавилонi. І от Задiга повели на страту крiзь натовп цiкавих, з яких жоден не зважився пожалкувати за ним, а всi поспiшали, щоб роздивитися його обличчя й побачити, чи охоче вiн помре.

Тiльки батьки його сумували, вони-бо не мали права спадщини: три чвертi iхнього добра конфiскували на користь царя, а чверть – на користь Арiмаза.

У той час, як вiн готувався до смертi, царський папуга вилетiв з палацового балкону та й сiв у Задiговому садку на трояндовий кущик. Вiтер докинув туди з сусiднього дерева персик, вiн упав на половину дощечки для письма й прилип до неi. Птах пiдхопив персик разом з дощечкою i вiднiс ж на колiна монарховi. Його високiсть прочитав слова, що не мали нiякого змiсту й скидалися на кiнець якихось вiршiв. Вiн кохався в поезii, а вiд монархiв, що кохаються у вiршах, завжди можна багато чого сподiватися:[69 - Можливо, натяк на Фрiдрiха II, з яким у той час Вольтер зав'язував стосунки.] вiн почав мiркувати над знахiдкою свого папуги. Цариця, пригадавши те, що було написано на одному шматку дощечки Задiга, звелiла принести ?. Порiвняли обидвi частини: вони цiлком злилися докупи; тодi прочитали вiршi так, як ж i написав Задiг:

Величезним злочинством збурену бачив я землю.
Змiцнившись на тронi, приборкав усе те володар.
В загальнiм спокоi воюе саме лиш кохання.
Це – ворог единий, боятися треба його.

Цар вiдразу ж звелiв привести Задiга перед його очi i звiльнити з в'язницi двох його друзiв i вродливу даму. Задiг упав на землю до нiг царя i царицi, вiн покiрно просив у них пробачення за те, що написав поганi вiршi. Вiн говорив так мило, жваво й розумно, що цар з царицею бажали побачити його ще раз. Вiн прийшов знову i сподобався ще бiльше. Йому вiддали все добро Заздрiсника, що неправдиво обвинуватив його, але Задiг повернув усе власниковi, i Заздрiсника зворушило тiльки те, що вiн нiчого не втратив. З кожним днем зростала пошана царя до Задiга. Вiн залучав його до всiх своiх розваг, радився з ним у всiх своiх справах. Цариця вiдтодi дивилася на нього прихильно, що могло стати небезпечним для неi, для царя, ii високовладного чоловiка, для Задiга й для держави. Задiг починав вiрити, що не так уже важко бути щасливим.

Роздiл п'ятий

Великодушний

Час минав, i наближалося велике свято, яке вiдбувалося кожнi п'ять рокiв. У Вавилонi був звичай урочисто оголошувати наприкiнцi п'яти рокiв iм'я громадянина, який зробив найвеликодушнiший вчинок. Перший сатрап,[70 - Сатрап – управитель провiнцii або мiста у Стародавнiй Персii.] на якого покладено було турботи про мiсто, доповiдав про найкращi вчинки, що сталися пiд час його порядкування. Люди голосували, цар ухвалював постанову. На це свято сходилися з усiх кiнцiв землi. Переможець одержував вiд монарха золоту чару, прикрашену дорогоцiнним камiнням, i цар говорив йому такi слова: «Вiзьмiть цей приз за великодушнiсть, i нехай Боги пошлють менi багато пiдданих, що скидалися б на вас!»

Цей пам'ятний день настав. Цар зiйшов на свiй трон; його оточували вельможi, маги й представники вiд усiх племен, що прийшли на цi iгрища, де славу здобували не за легкiсть коней, не за силу тiла, а за чесноту. Перший сатрап перелiчив голосно вчинки, якi могли принести тим, хто iх зробив, цей неоцiненний приз. Вiн не говорив нiчого про великодушнiсть, з якою Задiг повернув Заздрiсниковi все його майно, це не був вчинок, що мiг би змагатися за приз.

Вiн висунув спочатку суддю, який, змусивши одного громадянина програти процес через помилку, за яку не був навiть сам вiдповiдальний, оддав тому все свое майно, яке коштувало стiльки, скiльки той утратив.

Потiм вiн вiдзначив одного молодика, що, бувши до нестями закоханий у дiвчину, з якою мав одружитися, поступився нею заради друга, що майже помирав вiд кохання до неi, i, поступаючися дiвчиною, навiть сплатив посаг.

Потiм вiн звелiв показатись одному воiновi, що пiд час вiйни з Гiрканiею виявив ще бiльший приклад великодушностi. Ворожi солдати хотiли викрасти його кохану, i вiн захищав ii вiд них. Враз йому сказали, що iншi гiрканцi викрадають його матiр за кiлька крокiв вiд нього; плачучи, вiн покинув кохану й побiг визволяти матiр; потiм повернувся до тiеi, яку кохав, i побачив, що вона помирае. Вiн хотiв заподiяти собi смерть, але мати наказала йому, що, крiм нього, вона не мае нiякоi допомоги, i йому вистачило мужностi примиритися з необхiднiстю жити.

Суддi схилялися на бiк цього воiна. Цар узяв слово й сказав:

– Вчинки його й iнших дуже добрi, але вони мене не дивують. Недавно Задiг зробив вчинок, справдi дивний. Кiлька днiв тому я звiльнив з посади свого мiнiстра й улюбленця Кореба. Я люто нарiкав на нього, а всi моi улюбленцi запевняли мене, що я ще надто добрий, i наввипередки виспiвували менi все найгiрше про Кореба. Я спитав у Задiга, що вiн про нього думае, i вiн одважився добре висловитися про нього. Зiзнаюся, що зустрiчав у нашiй iсторii приклади, коли платили своiм майном за помилку, коли поступалися коханою, коли вiддавали перевагу матерi перед об'ектом кохання, але я нiколи не читав, щоб якийсь придворний висловився добре про мiнiстра, що опинився в неласцi й на якого гнiвався його державець. Я даю по двадцять тисяч золотих монет кожному з тих, що про iхнi великодушнi вчинки оце розповiдали, але чару я вiддаю Задiговi.

– Володарю мiй, – сказав Задiг царевi, – це ваша величнiсть заслуговуе отримати чару, бо ви сьогоднi здiйснили нечувану рiч: бувши царем, ви не розгнiвалися на вашого раба, коли той перечив вашому роздратуванню.

Усi дивувалися на царя й Задiга. Суддя, що вiддав свое добро, коханець, що одружив свою коханку з другом, воiн, що волiв урятувати свою матiр, а не кохану, одержали подарунок вiд монарха й побачили, як iхнi iмена записано в книгу великодушних, Задiг же одержав чару. Цар зажив слави доброго монарха, яка недовго за ним зберiгалася. Цей день вiдзначили святами, довшими, нiж звичайно. Спогади про них ще збереглися в Азii. Задiг говорив: «Я нарештi щасливий!» Але вiн помилявся.

Роздiл шостий

Мiнiстр

Цар утратив свого першого мiнiстра. Вiн обрав Задiга, щоб той обiйняв цю посаду. Всi вродливi вавилонськi дами плескали в долонi вiд цього вибору, бо, вiдколи iснувала iмперiя, ще не бувало такого молодого мiнiстра. Всi улюбленцi розсердилися, Заздрiсник почав харкати кров'ю, i нiс у нього надмiру розпух. Задiг, подякувавши царевi з царицею, пiшов подякувати ще й Папузi.

– Прекрасна птахо, – сказав вiн йому, – це ви врятували менi життя й зробили мене першим мiнiстром; сука й кiнь iх величностей заподiяли менi багато лиха, але ви зробили добро. То ось вiд чого залежить людська доля! Але, – додав вiн, – таке дивне щастя, може, швидко й зникне.

Папуга вiдповiв:

– Так.

Це слово вразило Задiга, та бувши, проте, добрим фiзиком[71 - …добрим фiзиком – тут: натуралiст, природознавець на вiдмiну вiд фiлософа-метафiзика.] i не вважаючи, що з папуг бувають пророки, вiн швидко заспокоiвся; вiн узявся ретельно керувати своiм мiнiстерством. Вiн змусив вiдчути святу мiць законiв i нiкого не силував вiдчувати вагу свого високого титулу. Вiн не обмежував волi голосiв у диванi,[72 - Диван – вища султанова рада.] i кожен вiзир[73 - Вiзир – мiнiстр або вищий сановник у краiнах мусульманського Сходу.] мiг мати свою думку, не викликаючи його гнiву. Коли вiн розв'язував якусь справу, то не вiн ii вирiшував, а закон, але коли закон був надто суворий, вiн його пом'якшував. Коли ж бракувало законiв, його правосуддя вимагало, щоб корилися законам Зороастровим.

Це вiд нього успадкували народи велике правило, що краще зважитися звiльнити одного винуватця, нiж засудити одного невинного. Вiн думав, що закон зроблено на допомогу громадянам тiею самою мiрою, що й на острах. Його головний талан полягав у тому, що вiн умiв з'ясовувати iстину, тодi як переважно всi люди намагаються ii затьмарити. З перших же днiв свого порядкування вiн почав користуватися з цього талану.

Один визначний вавилонський купець помер в Індii; своiми спадкоемцями вiн зробив двох синiв з тим, що вони одержать рiвнi частки по тому, як вiддадуть замiж свою сестру. Та вiн полишив ще подарунок у тридцять тисяч золотих монет тому з двох синiв, про якого вирiшать, що той бiльше його любить. Старший збудував йому гробницю, другий додав частину своеi спадщини до сестриного посагу. Всi говорили: «Старший бiльше любить свого батька, а менший – любить свою сестру, отже, це старшому належать тридцять тисяч золотих». Задiг звелiв привести iх обох по черзi. Старшому вiн сказав:

– Ваш батько не помер, вiн одужав i повертаеться до Вавилона.

– Хвала Боговi! – вiдповiв молодик. – Тiльки ця гробниця коштувала менi дорогенько.

Потiм Задiг сказав те саме меншому.

– Хвала Боговi, – вiдповiв той. – Я поверну батьковi все, що маю, але хотiв би, щоб вiн лишив сестрi те, що я iй дав.

– Нiчого ви не повернете, – сказав Задiг, – а ще одержите тридцять тисяч золотих, бо ви дужче любите свого батька.

Одна дуже багата дiвчина дала двом магам обiцянку одружитися i по тому, як кiлька мiсяцiв брала уроки в одного й другого, вона побачила, що вагiтна. Тi обидва хотiли з нею одружитися.