Епоха слави і надії

– Ах так, будь – якi жертви?

– А ти наполягатимеш на своему i продовжиш просити мене змiнити рiшення. І тодi я почну погрожувати, що доки я живий, ти не покинеш цих стiн, i не спробуеш перепливсти озеро, а якщо мене не послухаеш, то я власноручно втоплю тебе в ньому. А сьогоднi я не хочу стати мокрим, менi треба поспiшати до Оракула.

– Пробач мене. Я даю слово, що бiльше не заподiю тобi бiль цiею розмовою.

– Зараз ти можеш цього не розумiти, але постарайся не забути про важливiсть слiв, якi ти дав. Саме ти i нiхто iнший е повноправним спадкоемцем Братства. Пiсля того, як одружишся, ти займеш мое мiсце i станеш Главою. Подумай про весiлля, воно вiдбудеться пiсля свята "Зодiаку", коли з походу повернуться нашi люди. Саме свято не може бути перенесене, тому весiлля вiдбудеться в будь – якому випадку. Вiдправ ченцiв до староi шахти, щоб все було готово.

– Добре. – Покiрно схилив голову син Авраала. – А що зробити з тiлами мертвих iндусiв?

– А iх розпорядися поховати за цвинтарем Бiлокам'яного. Вони звичайнi люди i навiть мертвими вимагають поваги. По своiй волi нiхто не стане битися з ченцями.

Син в замiшаннi почав кивати головою. Зрозумiв, що краще йому помовчати, i повнiстю заплутався в становищi, що створилося. Вiн передав найближчiй вартi новi накази Авраала, а потiм наздогнав батька, i йшов справа, на крок позаду. Питання про врожай винограду i ситуацii, яку спостерiгав у винному льосi таверни, сьогоднi вiн вирiшив не задавати.

Так вони дiйшли до Монастиря i виявилися на центральнiй площi Агарii. Вважалося, що всi шляхи фортецi ведуть в це мiсце.

Із захiдного боку височiв храм, основна частина якого знаходилася в скелях. Першi променi сонця спочатку падали на його стiни та вежi, i лише потiм, освiтлювали Бiлокам'яний. До входу у святилище вели п'ятдесят схiдцiв, з обох бокiв огинаючи скульптурну композицiю з дев'яти фiгур воiнiв зi щитами. Всi вони були виконанi в людський зрiст: вiсiм, що тримали круглi щити над головою i дев'ятий, що вiдвiв щит убiк, завдае удар мечем невидимому вороговi. Щит дев'ятого воiна прикрашали рiзнi символи, але в центрi – герб Агарii: п'ятикутна зiрка i змiя, що кусае себе за хвiст – Левiафан. Левiафан обвивав герб кiльцем i символiзував циклiчний хiд подiй у всесвiтi, а також безмежну мудрiсть, що передаеться iз поколiння в поколiння, як би по колу. Також, змiя вважалася символом перемоги Братства над будь-яким ворогом.

Лише рiдкiснi обранi знали, що причиною втечi Ханоя i засновникiв Братства з Пiдземного Свiту, була жiнка на iм'я Ануш. Ханой в секретних списках Братства, числився пiд номером один.

Як би бажаючи посилити враження, прямо за вiвтарем на центральнiй стiнi Монастиря барвиста фреска зображувала ченця, що перемiг стародавнього змiя. В однiй руцi воiн тримав голову змiя, а в iншiй – меч з рукояттю в формi трьох алмазних голок. Вiн отримав перемогу над Знаннями i принiс Мудрiсть в Агарiю. Коли сонячнi променi падали на лезо меча, можна було побачити напис на стародавнiй мовi ватанаан – знаки переливалися смарагдовим кольором i складалися в слово "Ханой" – "Злiтаючий Дракон" – iм'я найстарiшого, найпершого засновника Братства.

Меч, назва якому "Влада", символiзував атакуючу силу i був, як би продовженням руки ченця.

Ханой зi своiми воiнами – единi люди, що згiдно з переказом, покинули Пiдземний Свiт за власним бажанням. Тому вiн i став Драконом, що вийшов iз землi i пiдкорив небо. Вчинивши втечу, ченцi втратили можливiсть повернутися i приховали свою таемницю за воротами Храму.

Статуi здавалися живими людьми, великими воiнами, що стоять на вартi Монастиря, i готовi завжди захищати його стiни вiд небезпеки, навiть пiсля смертi.

На кожному щитi у всiх воiнiв, у центрi зiрки був вигравiруван напис – iм'я Царя Свiту. Ханой був йому дуже вiдданий, i правив Агарiею за такими ж канонами, як i в Пiдземному Свiтi Агарти. Навiть назву фортецi вибрав спiвзвучну, як би бажаючи вмилостивити свого владику.

Авраал попрощався з сином i в роздумах, поступово пiднiмався по схiдцях в храм. Йому ще нiколи не було так важко в ухваленнi рiшення. Зараз вiн змiг заспокоiти людей але не себе. І ось, тепер мудрець розумiв, що вiд того, що вiн вирiшить i як скоро, залежала подальша доля Братства.

Авраал, у котрий раз зупинився перед дверима i прочитав напис на них: "Храм Злiтаючого Дракона, який створив нас i не покинув". Варта вiдчинила дверi, i чернець увiйшов до середини. Взяв свiчку, що горiла, та наблизився до вiвтаря. Тисячi свiчок можна розпалити вiд единоi i життя ii не стане коротше. Щастя не стае менше, коли iм дiлишся. Вiвтар був нагадуванням про його безтурботне дитинство, коли в храмi стало яскравiше, старий занурився в спогади.

Колись Монастир славився трьома майстрами i iх роботи були вiдомi серед ченцiв. Вони кували зброю i обладунки для всiеi Агарii, що налiчувала тисячi мешканцiв. Перший коваль, славився виготовленням обладункiв, якi не лише здатнi були витримати тисячi ударiв, але i могли мiняти свiй колiр пiд час дня i ночi, вiдбиваючи променi то сонця, то мiсяця. Воiн, одягнений в цi обладунки, був здатний стримати натиск сотнi ворогiв i мiг з легкiстю проникати до ворожого тилу.

Про зброю другого коваля, ходили легенди, подейкували, що воiн з його мечем був приречений на перемогу, адже одним ударом вiн знищував цiлi загони.

А третiй, Мрiадр, був початкуючим ковалем i наймолодшим серед майстрiв. Вiн допомагав своiм вчителям здiйснювати iх задуми, а про те якi вiн кував обладунки або мечi, майже нiчого не вiдомо.

Останньою iх роботою стали три чудовi мечi. Ходила чутка, що вони були важчi за свiт, мiцнiшi за дружбу найвiрнiших друзiв i гострiшi за сонячний промiнь. Майстри гордилися своею роботою i не вважали, що це треба тримати у таемницi. Цим вони й пiдписали собi смертний вирок. За свою необережнiсть вони, i майже половина жителiв Монастиря Агарii, поплатилися життям. Пiдступна зрада одного з ченцiв принесла смерть i спустошення в iх оселi.

Зазiхнувши на роботу майстрiв, чужинцi проникли в Монастир пiзно вночi, i вбили всiх, кого змогли, доки сонце не зiйшло над обрiем. Вони знищили майстрову i велику частину будiвель.

Через кiлька днiв з походу повернулися кiлька загонiв ченцiв i застали лише руiни, колись квiтучого Монастиря Агарii, що нинi потонув у кровi i попелi, страху i болi. З ними був юний Авраал, вiн довго дивився на основу свого спаленого будинку. В ньому загинула вся його сiм'я: батьки i старший брат. Вiн плакав, коли ховав iх обгорiлi тiла. Плакав, звинувачуючи себе у тому, що не змiг iх захистити. Вiн сам зробив собi татуювання на передплiччi лiвоi руки – iм'я свого брата: "Кiан", нiби тепер вiн повинен прожити життя за двох.

Тяжкому лиху тих, що прийшли, не було кiнця, а ненависть до зрадника позбавила iх спокою.

На щастя, ворог не знайшов таемного входу до бiблiотеки Ханоя. Але зникли всi книги, що знаходилися в будинках ченцiв. Через цю зраду i крадiжку книг його охрестили iм'ям "Чорний Книготорговець" або "Чернець, який торгуе книгами". Так, в рiзних частинах свiту спливають згадки про цю людину. Але i досi його не вдалося виявити, впiймати та покарати. Вiн i став iх головним ворогом, помста – одна з головних цiлей.

Живим знайшли лише Мрiадра. Зляканий до смертi i забруднений в чужiй кровi хлопець сидiв посеред згарища, що ранiше було iх майстернею i щось бурмочучи, вколисував тiла посiчених мечами своiх вчителiв. Мрiадр змiг врятувати лише один меч, а iншi два були загубленi назавжди. Казали, що саме вбивцi забрали зброю, а третiй меч, учень Мрiадр тримав у своiй хатi, вiн повинен був нанести на нього майстерне гравiрування.

Цей меч повинен був стати подарунком батьку Панадiю, який на той час правив Братством, а в той страшний день був iз загонами ченцiв у походi. Будинок Мрiадра спалили, як i всi iншi, але хлопець витягнув меч з вогню пожежi, i страшнi опiки свiдчили про те, чого йому це вартувало.

Через кiлька днiв ченцi, поховали жителiв i потягнувши в джунглi на поживу стерв'ятникам трупи ворогiв, почали вiдновлювати Монастир. З важким серцем ченцi носили каменi i будували новi будинки.

Це були важкi часи для Монастиря, адже iх сенсом було змiнити людей, але швидше люди змiнили Братство. В цих землях вони заснували: "Союз Землi, Людини i Неба в iм'я справедливостi". Вони не пiшли з мiсця, просоченого кров'ю близьких, i не змирилися зi своiми втратами. Подii минулого навчили iх жити по – iншому. Один раз на рiк, за стiни Монастиря йшов загiн ченцiв на пошуки зрадника. Цiлий рiк вони шукали i переслiдували його. Коли вони поверталися з порожнiми руками, Авраал посилав наступних. І так iз року в рiк.

А потiм в одному з походiв загинув Панадiй. Його тiло так i не знайшли, а з ним пропав i останнiй меч. В страшному замiшаннi було все Братство, термiново необхiдно було обрати нового Главу. Ось тодi i проголосували всi дванадцять кантрi ченцiв за Авраала. Ясноокий i мудрий чернець, очолив Братство i нiколи не втрачав надii не лише знайти втрачений меч Панадiя, але i вiдшукати зрадника "Книготорговця". З часом iх володiння розширювалися, вдосконалювалися, оновлювалися. Було побудовано два селища: Тигровий i Бiлокам'яний.

Авраал ненавидiв i любив своi спогади. Минуле, як стара хвороба, нагадуе про себе в самий невiдповiдний момент, прекрасно знаючи, яку тугу навiвае своею присутнiстю. Вiн навчився запитувати нi ‘’за що"?, а "для чого"? Старий так i не змiг поховати у собi пам'ять минулого, хоч у нього i був син, якому вiн i передавав всi своi знання, але незабутнiй бiль, все одно ще жив у ньому i iнодi вiднiмав такi потрiбнi сили.

Авраал був Главою найдавнiшого на планетi Братства "Коулунг", що через кiлькiсть його засновникiв – означае "Дев'ять Драконiв". Саме вони розкрили таемницю Агарii. Коли Ханой бiг з Пiдземного Свiту, вiн захопив з собою велику зброю, створену в iм'я помсти всьому свiту за його брехливiсть i жорстокiсть. Тому в умах засновникiв, вибiр для людства став простий: або ченцi беруть розвиток людства у своi руки i зможуть, як контролювати, так i правити, або iснуванню людства треба покласти край.

Потiк думок заповнював розум ченця. Дiтара мучили питання i сумнiви.

– Останнiм часом багато хто намагався проникнути на територii селища. Ранiше вони не могли дiстатися навiть до центру густих джунглiв, а тепер вiльно доходять до ущелини i навiть рухаються далi. Їх настирливiсть явно збiльшилася. Те, що загiн iндусiв пiшов на вiрну смерть, переправившись через озеро, говорило про найвищу цiну, яку вороги готовi були заплатити. За що?

Роздуми супроводжували його. Єдине, що було для Дiтара зрозумiло, що життя мавра цiннiше за iншi життя.

– Можливо, старi полоненi зможуть розповiсти правду. – Говорив сам з собою чернець. – Або сам мавр, якщо виживе.

Дiтар попрямував до таверни "Тiнь Лотоса". Вiн знаком покликав до себе Орхана i той попрямував назустрiч до командира. Крокуючи вперед i не повертаючи голови, Дiтар сказав майже пошепки:

– Вирушай до Тигрового селища, розшукай мого друга, кантрi ченця Агiаса, i повiдом йому, що наша зустрiч опiвднi бiля шахти. А потiм розкажи йому, що сталося вранцi. Далi збери загiн з двадцяти чоловiк, переглянь всi джунглi мiж Бiлокам'яним i Тигровим, i залишся чергувати бiля озера на нiч. Йди.

В тавернi завжди щось вiдбувалось. Заходячи туди, нiколи точно не знаеш, що чекае тебе цього разу. Дiтар вiдкрив дверi i спустився в загальний зал круглоi форми.

– Де господиня? – Прозвучало це навiть занадто голосно, але в словах Дiтара чувся неприкритий бiль.

Не чекаючи вiдповiдi, Дiтар сiв за стiл i поклав перед собою скривавлений одяг iз золотим розписом – бойовий одяг Анрiса. Нечисленнi вiдвiдувачi таверни тихо i непомiтно стали покидати зал.

Вона з'явилася в центрi таверни, в яскраво – червоно – золотистих язиках полум'я червоноi сукнi, розрiз подолу з обох бокiв доходив майже до стегон, щоб не сковувати рухiв дiвчини, темно – коричневi штани, заправленi в червонi чоботи, iз злегка загнутими носами. З посмiшкою, вiдкинув яскраво-червону вiдлогу, вона вiдкрила поглядам рудувато – каштанове волосся, забране в акуратний хвiст. Іраель окинула зал теплим поглядом.

– Я часто вибираю квiти для прикраси будинку. Менi дуже подобаеться синiй колiр, тому i квiти я обираю синi, але, як менi здаеться, нiхто цього не помiчае. – В голосi Іраель чулося здивування, але не суттю питання, а тим, що люди почали поспiшно покидати таверну при ii появi. Такого ще не бувало, швидше навпаки – ii краса служила магнiтом для жителiв селища.

– Іраель, скiльки я тебе знаю,завжди дивлюся на квiти, що прикрашають твiй стiл i кiмнату, я вважаю, що в тебе е чоловiк.

– Любов до кольорiв, це все що вiд нього залишилося.

– Я нiколи тебе не запитував, що з ним сталося. Можливо, настав час?

– Як може чогось не знати сам Дiтар – найсильнiший i мудрiший воiн не лише Бiлокам'яного, але i всього Братства? Того, хто подарував менi любов до квiтiв, давно вже немае. Вiн був простим ченцем, ще одним хранителем таемницi Братства. У моему серцi залишився його погляд – довгий, як лiтнiй день i нiжний, як весняна нiч. Тiльки у зрiлому вiцi починаеш впiзнавати такi погляди з натовпу. Називав мене самою кращою i улюбленiшою. А я i досi шукаю в тавернi або на вулицях, його погляд. – Іраель подивилася Дiтару прямо в очi i продовжила:

– Я знаю, що змогла би полюбити цю спину, або будь – яку iншу, i тi очi надовго, напевно назавжди, але я вiдвертатимуся. А, що чернець Дiтар, тут робить пiсля заходу сонця? – Насторожено запитала господиня таверни.

– Як завжди, оберiгае твiй сон. – З награною посмiшкою, вiдповiв чернець. Вiн дотягнувся рукою до найближчоi склянки з вином i вiдпив, бажаючи змочити горло.

– Може е i iншi причини, по яких ти тут?