Епоха слави і надії

Чернець дивився в середину келиха. Червона рiдина грала вiд свiтла вогнiв. Вiн перевiв погляд на спiврозмовницю i продовжив:

– Я шукаю кантрi ченця ОльханКарина.

– Вiн тут.

– Треба обговорити похорони ченця. – Нарештi Дiтар змiг заговорити у справi.

Тут тiльки дiвчина звернула увагу на згорток, що лежав на столi, i зрозумiла, що перед нею – символ смертi.

– Хто? Хто загинув? – По тихому, тремтячому голосу, все стало ясно про iм'я загиблого, Іраель вже сама здогадалася.

– Анрiс. Твiй брат. – Не вiдводячи очей вiд неi, повiдомив Дiтар.

Дiвчина не могла повiрити. Ім'я загиблого прозвучало в цих стiнах, i луною вiдбивалося в ii думцi, i знову, i знову доносило до неi страшну звiстку.

– Як?! – Вирвалося з вуст дiвчини. – Як це могло статися?

– Я його вбив. – Серйозним i холоднокровним тоном продовжував говорити Дiтар. – Вiн помирав вiд рани ворога. Менi довелося його звiльнити, припинити муки. Я завдав йому смертельного удару, який зупинив його серце. Зараз Анрiса готують до зустрiчi з Ануш.

Іраель не слухала його. На ii обличчi з'явилися першi краплi слiз. Стан шоку не давав iй в це повiрити. Все, що говорив Дiтар, вже було не важливо. Їi брат був мертвий, i це не можна було змiнити.

Дiтар пiднявся, i не обертаючись, нестримно вийшов з примiщення, яке в одну мить стало для нього задушливою темницею. Ледве дверi закрилися за ченцем, вiн тут же почув несамовите ридання Іраель.

Глава 3

"Один чернець може багато, а двое зможуть все".

Заповiдь Третя. Кодекс Братства тибетських ченцiв.

Вузька стежка в Тигрове селище була найбезпечнiшим мiсцем в навколишнiх джунглях, навiть змii не наближалися до неi, а тигри вже давно пiшли в глибоку гущавину, даючи про себе знати лише ревом та нявканням в шлюбний перiод. Єдиною небезпекою могли стати грифи, i те для дитини, яка заблукала. Тiльки з цiеi причини дiтям не дозволяли покидати територiю поселення без дорослих.

Проте для командира вартових Бiлокам'яного, тропа була лише мiсцем, де можна помiркувати в тишi. Зараз вiн виконував нове завдання, i йому була потрiбна порада i пiдтримка старого вiрного друга. Вiн завжди мiг пiдтримати хлопця в скрутнi хвилини життя, запропонувати свою допомогу у вирiшеннi будь – яких проблем.

Насичене вологою повiтря нагадувало про недавнiй дощ. Дiтар не надiвав капюшон, дозволяючи великим краплям с дерев, падати на волосся, вони текли вниз, вiльно потрапляючи за комiр одягу. По тiлу ченця пробiгало освiжаюче тремтiння вiд прохолодноi вологи. Це немов повертало його в дитинство, коли вiн, циганське хлопченя, йшов працювати на шахту, на здобич золота. Важку роботу йому тодi не доручали, але вода i стебла солодкого очерету були поряд з кожним шахтарем. Спека робила дорогу важкою, а прохолода i дощ дарували спокiй i насолоду.

Дiтар йшов по стежцi, а думки повертали його дитинство. Спогади проносилися перед очима, i вiн згадав той день, коли вперше зустрiвся з кантрi ченцями. Того дня дорослi хлопцi зовсiм вже зацькували Дiтара жартами, запотиличниками i ляпасами. Таке часто трапляеться в циганських селищах. Особливо старався Лекса – хлопчина, рокiв на п'ять-шiсть дорослiше Дiтара. Вже тодi, вiн вважав себе дорослим i дозволяв собi багато чого, але тiльки у бiк тих, хто молодший.

Дiтар, намагаючись завоювати довiру i повагу серед пiдлiткiв селища, вирiшив, що вiн вже готовий, i вiдправився вночi на озеро за солодким очеретом. Вночi покидати будинок було небезпечно, а тим бiльше ходити на старе кладовище, про яке багато разiв ходили жахливi чутки i оповiдання. Подейкували навiть, що там можна зустрiти iстот, якi п'ють людську кров i використовують мертвi тiла для своiх ритуалiв.

Пiдбадьорюючи один одного, хлоп’ята тихо йшли, огинаючи навислi над стежкою гiлки. Нiч була безмiсячна i темрява ще густiше закутувала стежку, не даючи розгледiти нiчого. На кожному деревi – змiя в засiдцi, що бажае поласувати дрiбним нiчним гризуном або птахом. Так само можна було наштовхнутися на шакала, або що гiрше на гепарда, який крадькома мiг вистежувати свою жертву. Рятувала дiтей лише iх природжена здатнiсть добре бачити в темрявi i те, що вони знали дорогу.

Пiвгодини шляху привели iх до вiдкритоi мiсцевостi на старий цвинтар. Десяток слабеньких вогникiв притягнули увагу шукачiв пригод, але не всi з компанii наважилися туди пiти. Дiтар i ще кiлька хлопченят стали беззвучно наближатися до мiсця, де вiдбувалося щось таемниче. Вони йшли навшпиньках, намагаючись бути непомiтними. Крок за кроком дiтвора проходила повз могильнi плити, все бiльше i чiткiше бачила те, що там вiдбувалося.

Дванадцять фiгур в чорних балахонах, з опущеними капюшонами, стояли навколiшки навколо могили i читали тиху молитву. Перед кожним стояла засвiчена свiчка, вiдкидаючи свое полум'я на кам'яний надгробок. Нi подиху вiтру, нi шурхоту листя, здавалося, природа завмерла в страху перед цiею дiею. Завмерли i п'ять маленьких циганчат. Нiхто з них не почув, як ззаду з'явилися двi фiгури, чий чорний одяг зливався з мороком нiчних джунглiв.

– Забирайтеся. – Прозвучав сталевий, як кинджал голос, непослух якому, загрожував смертю.

Хлопчики навiть не встигли обернутися. Страх швидко гнав iх назад додому, змусивши вiдмовитися вiд походу до озера.

Зараз же юнак йшов до свого друга, йому вiн довiряв i свое життя, i свою душу. Агiас був одним з кантрi ченцiв Братства i дресирувальником тигрiв. Вiн дуже любив Дiтара i був йому, як рiдний брат. Їх зв'язок був мiцнiший за залiзо, яке кувалося в Монастирi, ченцi завжди могли розраховувати на пiдтримку один одного.

– Чому мене не допустили на допит iндусiв? – Роздумував чернець, наближаючись до Тигрового селища. – А що, якщо ворогiв на березi, було б у раза два бiльше? Скiльки ще таких нападiв нам доведеться вiдбити? І ця карта, яку мавр сховав в корiннi дерева…

Досi Дiтар знав лише одне – тренуватися i знищувати ворога, що наближаеться до селища. Знав, що Авраал зберiгае таемницю, цiна якоi – iх життя. Адже життя навiть одного ченця – цiнувалося неймовiрно дорого!

Бували випадки, коли люди припливали на цей берег озера для переговорiв з батьками-настоятелями Братства, але вперше сюди переправився цiлий загiн солдатiв, та ще й з розвiдниками.

Що ж, нехай на допитi вiн i не був присутнiм, але батько Авраал дав недвозначний наказ: знайти всi слiди перебування чужакiв в радiусi двох – трьох днiв шляху.

Щомитi йому на думку спадала нова думка, витiсняючи попередню. Але найбiльше його виводила з себе суперечнiсть. І вiн прикладав масу зусиль, щоб розiбратися з ними.

– Що, якби я не побачив агарiйських грифiв, або проiгнорував iх? А якби на березi, було бiльше, нiж шiстдесят iндусiв?

Йому треба було дiзнатися нову iнформацiю, не наражаючи на небезпеку нi себе, нi братiв. Емоцii переповнювали хлопця. Індуси стали тими, хто вперше змiг перепливсти озеро без дозволу ченцiв. Ця подiя могла означати тiльки одне – вони повернуться знову.