Епоха слави і надії

– Я сподiваюся вiд тебе отримати таку ж послугу. – Скрипнув зубами Табурал, чудово розумiючи, про що говорить його друг.

Солар тим часом помирав.

Ченцi повiльно, не вiдриваючи погляд вiд лучникiв-iндусiв стали розходитися в сторони. Індуси не знали, що iм робити. Позначалася вiдсутнiсть командира. Нарештi iх нерви не витримали, i вони кинулися вперед.

Бiля самого краю джунглiв, ченцi вирiвнялися, i на останнiх метрах вiдштовхнувшись вiд землi, немов тигри, вилiтаючi з кущiв, скидали своi мантii, нiби шкури. Вони в повiтрi дiставали кинджали, приземлившись на пiсок, рiзкими рухами в рiзнi боки, ухилялися вiд копiй i сокир i завдавали нищiвних ударiв по ладу ворога.

Супротивник був зляканий i усвiдомлював, що iм не врятуватися. А ченцi не дозволяли собi розслаблятися, кожен iх рух був чiтким, обдуманим i витриманим. На розмови часу не було, ченцi довiряли один одному i билися як одне цiле, а замiшання ворога тiльки зiграло iм на руку. Рiшення було одно – зберегти таемницю цiною свого життя.

До кожного з ченцiв бiгло вiдразу по три-чотири пiхотинцi. Табурал вiдразу зрозумiв пастку i закричав:

– Назад, дiти мавпи! Назад! – Але було вже пiзно.

Лучники не мали змоги стрiляти, боячись потрапити в своiх, i лише здивовано озиралися, але луки не опускали. Пiхотинцi в обладунках i з щитами, перевершуючи ченцiв числом, не йшли нi в яке порiвняння, зi спритнiстю чорних воiнiв. Шоломи закривали огляд, заважаючи вловити рухи спритних вартових, ноги в'язли в пiску, щити при рiзких поворотах тiльки заважали, списи не встигали вражати ворога.

Ченцi ж, легко ухиляючись вiд даремних у ближньому бою копiй, танцювали свiй ‘’танець смертi’’. Дiтар повторював захисну мантру:

– "Ом".

Хоровод iх мечiв, копiй i кинджалiв з подвоеною швидкiстю крутився навколо iндусiв, що абсолютно втратили голову. Навiть Табурал i Фарсiс, старi воiни, що побачили все на свiтi, стояли, вiдкривши роти, доки ченцi рiзали iхнiх солдатiв, як новонароджених телят.

Коли кинджали ченцiв застрягали в мертвих тiлах ворогiв, вони дiставали iх, i високо пiднявши над головою, знову кидалися на ворога. Кожен чернець бився з двома iндусами, i лише iх ватажок Дiтар бився з трьома. Вiн був вiдмiнним бiйцем. Будучи циганською сиротою, йому доводилося вiдвойовувати шматок хлiба i мiсце для ночiвлi щодня, а прийшовши в Монастир, його навчили використовувати навички бою з розумом, а злiсть i ненависть пригнiчувати, примушуючи битися розумом, а не емоцiями.

Таким чином, Дiтар завдавав удар за ударом, вiд якого падали наймiцнiшi воiни. Результат битви був передбачуваний, а зброя ченцiв була настiльки мiцною, що вони ламали не лише ворожi мечi, але i iх щити.

Розвiдники, якi прибули з iншого берега озера, i зараз знаходилися на землi ченцiв, мали уявлення про цих воiнiв, але нiколи не бачили iх. Чутки i рiзнi оповiдi про ченцiв з таемного Братства вселяли страх в серця. Особливо, коли цi легенди пiдтвердилися, i iм вдалося вiдшукати Монастир.

Пропав мавр. Дiтару було важливо наздогнати утiкачiв, i для цього вiн встрибнув в джунглi, де побачив, як iндус одною рукою тягнув мавра до корiння дерева, а тим часом другою вдарив Дiтара по спинi. Чернець впустив меч, впав на землю, але не втратив свiдомiсть. В одну мить вiн схопив свiй меч i, вiдштовхнувшись вiд землi, скрутив ворога i приклав вiстря свого меча до його шиi. Той, в свою чергу, пiдняв руки, що означало – вiн здаеться. Чернець викинув iндуса з джунглiв i вийшов останнiм.

Сутичка була закiнчена. Четверо ченцiв стояли навколо п'яти полонених, iншi були мертвi. Індуси зацiпенiли вiд страху. Бiдолахи були далеко не безглуздi, вони розумiли, що це кiнець. Така рiч як надiя, мае звичку повiльно згасати. І деякi з iндусiв, навiть помираючи, сподiвалися на те, що iх побратими розiб'ють ченцiв. Холодний дощ не закiнчувався, краплi стiкали по обличчях та одягу людей. За кiлька хвилин все було закiнчено. Табурал, його старий друг, та ще четверо лучникiв, що так i не прийшли до тями, сидiли пов'язанi на плоту. Дiтар спостерiгав за мавром, а двое ченцiв ходили берегом, добиваючи поранених.

Орхан наблизився до командира.

– Вибач, я не дочекався твого наказу. Дiтар, я готовий понести будь – яке покарання. Мое серце готове зупинитися по твоему наказу, на знак пiдкорення.

Дiтар, не обертаючись, сказав:

– Життя кожного ченця надто дороге для Братства. Тим бiльше зараз. Але повторення не буде, ти сказав свое слово – я прийняв його. Тепер твое серце – в моiх руках – вiйна в нас або мир.

Орхан лише схилив голову.

– Треба врятувати життя цьому чужинцю, принаймнi, доки його не допитае Глава Братства. Скажи Анрiсу, щоб принiс потрiбноi трави для його лiкування.

Орхан, притримуючи рукою меч у стегна, побiг до краю лiсу, де один з ченцiв збирав метальнi ножi, витягуючи iх з ворожих трупiв.

Дiтар турбувався за життя мавра. Гiрше було те, що вiн був практично виснажений i втратив багато кровi. Отрута, навiть у малiй кiлькостi, проникнувши в кров, могла у будь-яку мить зупинити серце. Тому Дiтар вiдразу став обережно заливати в рот розвiдника воду. Той ледве ворушив язиком, але пив.

Дiтар дав знак ченцям пiдвести до нього полонених.

В цей момент з лiсу пролунав крик. Всi обернулися на рiзкий звук: вздовж берега хитаючись, бiг один з iндусiв. Схоже, вiн не загинув у сутичцi, а лише втратив свiдомiсть. Тепер же вiдчайдушно намагався врятуватися втечею. Не це стурбувало Дiтара, адже втекти вiд вартових Бiлокам'яного в джунглях, не змiг би i здоровий, не те, що поранений. Дiтар побачив, що Орхан стоiть над Анрiсом, одже – сталося непоправне!

Дiяти треба було швидко.

– Стережiть мавра i полонених. Якщо спробують втекти – вбийте. – Наказав чернець своiм воiнам i кинувся до лiсу. Тим часом, залишивши свого друга, Орхан наздоганяв втiкача. Втеча вiд ченця завжди закiнчуеться однаково. Про це можна було не турбуватися. Дiтар бiг лiсом i лише наблизившись, зрозумiв, що справа зовсiм погана. Анрiс лежав на землi, мiцно притиская руками величезну рану на животi. Звiдти стирчав уламок ворожого списа. Вiд таких поранень навiть Глава Братства, будь вiн тут, не змiг би врятувати нiкого! Дiтар сiв поряд з вмираючим другом. Поранений розплющив очi. Легка судома пройшла по його юному обличчю.

– Що? Як? – Промайнув потiк думок в головi командира. – Смерть воiна пiсля бою i ще вiд руки напiвживого ворога. Я не можу в це повiрити. Дiтар обмiрковував те, що сталося, час неначе зупинився. Вiн зiтхнув i подивився, вмираючому прямо в очi. Анрiс також розумiв, що його рана смертельна, але в його поглядi читалося величезне бажання жити. Ченцi мовчали. Дiтар знав, що його чекае, знав, що це його борг перед пораненим другом, занадто довго вони з Анрiсом були завжди поруч, щоб ось так просто можна було порушити iх традицiю. І тут знову сильна судома спотворила обличчя вмираючого воiна. З його очей раптом хлинули сльози, а з рота – пiнистий потiк кровi. Цього Дiтар витримати вже не мiг!

– Мiй друг. – Задихаючись, промовив поранений. – Прошу, позбав мене вiд мук, не дай агарiйским грифам, виклювати моi ще зрячi очi i видряпати ще гаряче серце. Нехай твоя рука даруе менi свiт i спокiй.

Вiн захлинався власною кров'ю, але говорив чiтко, немов вiд цих слiв залежало його життя. І Дiтар знав, вiд нього зараз залежало,тiльки не життя, а смерть друга. Анрiс був гарним воiном i заслужив на останне прохання.

Ченцi рiдко дають клятви, а якщо все ж присягаються, то Сонцем, i зобов'язуються iх виконати. Вартовий бився проти небажаних гостей i проявив всi своi навички та вмiння. Вiн показав свою героiчну вiдвагу в нерiвному бою та дотримав клятву:"Оберiгати таемницю Братства цiною свого життя".

Дiтар трохи коливався. Вiн знову оглянув рану ченця. Ситуацiя була безнадiйна. Уламок такого розмiру не вдасться витягнути, не зачепивши артерii. Анрiс втратив вже багато кровi i його кончина – це питання часу. Дiтар витягнув свiй клинок.

– Та буде свiт в твоему серцi, брат мiй. – Нахилившись, прошепотiв чернець своему вмираючому другу.

Анрiс бився в конвульсiях. Тiло вiн бiльше не контролював. Сили покидали його. Дiтар притиснув свого друга до себе i встромив кинджал в його серце, чим припинив страждання бiдолахи. Чернець стримав всi почуття в серединi. Нiхто не повинен бачити слабкiсть командира варти Бiлокам'яного, i нiхто не побачив. Орхан, що наближався, лише помiтив, як Дiтар опустив тiло ченця на землю i закрив очi померлого, провiв долонею по його обличчю.

– Знiми з нього зброю i обладунки. Нехай полоненi несуть Анрiса в селище. – Скомандував Дiтар Орхану.

– А що робити з чорношкiрим розвiдником? – Поцiкавився той.

– Вiн занадто цiнний для них. Вони швидще вб'ють його, чим вiддадуть у нашi руки. Його не можна довiряти полоненим. Особливо стеж за тими двома, з першого загону, що залишилися живими. Йдiть вперед, а я подивлюся, що вони там сховали.

Монастир Агарiя був для ченцiв, як будинком, так i тренувальним табором. Тут вони вивчали не лише рiзнi науки, але i технiку, i прийоми бою. Вони стали кращими майстрами бойового мистецтва, постiйно, навiть вночi удосконалювали своi навички. Жiнки та люди похилого вiку обробляли невеликi дiлянки землi, займалися господарством, а ченцi тiльки полювали i билися. Джунглi та вчителi бойових мистецтв, зробили з них воiнiв, готових вступати в бiй з ким завгодно i з чим завгодно, безстрашно входити у вогонь i в воду.

Загiн пiдходив до ворiт, Дiтар йшов першим i тримав в руках пожовклий листок , на якому була зображена карта, намальована мавром.

Карта

Глава 2

"Ченцям не личить виражати своi почуття, щоб вони не переросли в iх слабкостi – не показуй куди завдаеш удар".

Заповiдь Друга. Кодекс Братства тибетських ченцiв

Кожен житель селища чув про Дiтара, воiна з непохитним духом i нестримною вiдвагою. Розмови про його мудрiсть i здiбностi вести бiй, були не рiдкiстю серед мешканцiв i особливо мiсцевих хлоп’ят, якi мрiяли бути схожими на свого героя. Це допомагало iм переносити неймовiрнi, як для простоi людини, важкi пiдготовки. Адже кожен, абсолютно кожен чоловiк в селищi повинен володiти зброею краще, нiж будь – який воiн – чужинець.

Пiсля обов'язковоi бойовоi пiдготовки, чоловiки могли повернутися до сiмейного ремесла, стати писарями в храмах, мисливцями, гончарами або землеробами. А кращi з кращих вiдбиралися в ряди вартових. І лише одиницi удостоювалися честi прикрасити свiй одяг девiзом, вишитим золотом. У Дiтара на грудях красувався герб селища i напис на латинi "CREDENDO VIDAS" – "Хто вiрить – той бачить".

Будь – який вартовий храму або селища, засинаючи мрiяв, щоб Дiтар пiдiйшов, зазирнув у вiчi, поклав руку йому на плече та сказав: "В моему будинку для тебе е плащ i меч". Це означало б, що командир вiрить в нього, бере його у свiй особистий загiн, i буде готовий прийти на допомогу навiть цiною власного життя.

Вся ущелина i джунглi мiж селищами, кишили небезпечними агарiйскими тиграми, грифами, отруйними змiями i комахами. Така дика природа не давала можливостi самотнiм шукачам пригод наблизитися або пiдiбратися непомiтно, а великий загiн було нескладало виявити i знищити, ще на далеких пiдступах до селищ ченцiв-вiдлюдникiв. Вже багато рокiв, чужинцi бажали розбагатiти за чужий рахунок, i тому вживали рiзнi спроби проникнути в таемницю Братства.

Бiлокам'яне селище височiло на невеликiй кручi, оточене кам'яною стiною i глибоким ровом перед нею. Ченцi пройшли через ворота, i полоненi помiтили, з якою повагою поселенцi вiдносяться до Дiтара i його групи. Всi були здивованi, що поряд з воiнами вели пов'язаних iндусiв, але нiхто не вимовив, анi слова. Зазвичай всiх, що наближалися до селища, чекала неминуча швидка смерть. Дiтар привiв iх у селище, i тепер Глава Братства повинен прийняти рiшення, що робити далi.

Весь шлях вiд ворiт до центральноi площi селища загiн пройшов мовчки. Звiстка про смерть Анрiса долетiла до мешканцiв селища, ще до приходу ченцiв. Для Братства навiть рана, отримана ченцем у бою, була тривожним сигналом: або воiн був не досить навчений, або командир загону обрав невiрну тактику бою. Загибель же одного з кращих бiйцiв могла стати незмивною плямою ганьби для всього загону! Те, що сталося, тривожило серця ченцiв i жителiв Бiлокам'яного. Полонених вели по вулицях поселення, пiд пильним наглядом стражникiв.