Підпори суспільства

Рерлун. Ну, про такi покидьки людства я й говорити не буду. Але навiть у вищих колах – що там дiеться? Скрiзь сумнiв, смута, душевний розбрат, розхитанiсть усiх основ. А як там пiдiрване сiмейне життя! Яке зухвале прагнення пiдкопатися пiд найсвятiшi iстини!

Дiна (не пiдводячи очей вiд роботи). Але хiба ж там не здiйснюються i величнi дiла?

Рерлун. Величнi дiла? Я не розумiю…

Фру Голт (здивовано). Що це ти, Дiно, бог з тобою!

Фру Руммель (одночасно). Та як же це можна, Дiно?…

Рерлун. Не думаю, щоб це було добре, якби в нас завелися подiбнi дiла! Нi, вознесемо хвалу Господу, що в нас усе е, як воно е. Звичайно, i в нас, на жаль, помiж пшеницi зростають плевели, але ми, у всякому разi, намагаемось виполювати iх в мiру наших сил. Треба пiдтримувати чистоту суспiльства, шановнi моi добродiйки; треба оберiгати суспiльство вiд усього того, не перевiреного досвiдом, що хоче нам нав'язати нетерпляча доба.

Фру Голт. А скiльки в ньому цього всього, на превеликий жаль!

Фру Руммель. Та ось минулого року – за малим не провели до нас залiзницю.

Беттi. Але, само собою, Карстен цього не допустив.

Рерлун. Провидiння, добродiйко. Можете не сумнiватися, що ваш чоловiк був знаряддям вищоi волi, коли вiдмовився пiдтримувати цю вигадку.

Беттi. А проте, як газети його лаяли! Але ми зовсiм забули подякувати вам, пане ад'юнкт. Це, справдi, бiльш нiж люб'язно з вашого боку, що ви жертвуете нам так багато часу.

Рерлун. Та що там! Зараз канiкули…

Беттi. Безперечно, але все ж це жертва з вашого боку.

Рерлун (присуваючи свiй стiлець ближче). Не варто говорити, добродiйко. А ви всi хiба не приносите жертву заради доброго дiла? І хiба ж не робите цього з цiлковитою готовнiстю i з радiстю? Цi морально зiпсованi iстоти, про виправлення яких ми турбуемось, хiба ж це не те саме, що солдати, пораненi на полi бою? Ви, шановнi добродiйки, дияконiси, сестри-жалiбницi, котрi скубуть корпiю для цих нещасних потерпiлих, нiжною рукою перев'язують iхнi рани, ходять коло них, вилiковують…

Беттi. Великий дар Божий – умiти все бачити в такому гарному свiтлi!

Рерлун. У цьому вiдношеннi багато е вродженого, але багато чого можна досягти самому. Уся справа в тому, щоб дивитись на речi з точки зору серйозного життевого завдання. (Звертаючись до Марти.) А що ви, наприклад, скажете на це, добродiйко? Чи не почуваете ви пiд собою мiцнiший грунт з того часу, як присвятили себе шкiльнiй справi?

Mарта. Хто його знае… Часто, коли я сиджу там, у школi, мене так i тягне далеко-далеко, в бурхливе море.

Рерлун. Це спокуса, добродiйко. Але перед такими неспокiйними гiстьми треба мiцно, дуже мiцно замикати дверi. Бурхливе море – це ви, звичайно, говорите не буквально; ви розумiете пiд цим неозоре вируюче людське суспiльство, де так багато хто гине. І невже ви справдi так високо цiнуете оце життя, гамiр i галас якого долинае до вас iззовнi? Досить кинути погляд туди, на вулицю, де людцi в потi лиця сновигають пiд пекучим сонцем у своiх дрiб'язкових справах. Нi, далебi, нам куди краще сидiти тут, у холодку, спиною до того, звiдки йде спокуса!..

Марта. Так, справдi, ви, мабуть, маете цiлковиту рацiю.

Рерлун. Їв такому домi, як цей, бiля прекрасного i чистого сiмейного вогнища, де сiмейне життя знайшло свiй найкращий вияв… де пануе мир i злагода… (Звертаючись до господинi.) До чого це ви прислухаетесь, добродiйко?

Беттi (повернувшись до дверей кабiнету). Як вони там голосно розмовляють.

Рерлун. Хiба трапилося щось особливе?

Беттi. Не знаю. Я тiльки чую, що в чоловiка хтось е…

Гiльмар Теннесен з сигарою в зубах входить з правого боку, але спиняеться, побачивши дамське товариство.

Гiльмар. Ах, пробачте, будь ласка. (Хоче йти.)

Беттi. Заходь, заходь, Гiльмаре, ти нам не заважаеш. Тобi щось потрiбно?

Гiльмар. Та нiчого, я так, тiльки хотiв заглянути. (До дам.) Мое вшанування. (Звертаючись до Беттi.) Ну як, на чому скiнчили?

Беттi. Вiдносно чого?

Гiльмар. Але ж Бернiк скликав у себе нараду.

Беттi. Хiба? В чому ж рiч?

Гiльмар. Знову ця нiсенiтниця з залiзницею.

Фру Руммель. Та невже?

Беттi. Бiдний Карстен! Знов для нього неприемностi…

Рерлун. Як же це так, пане Теннесен? Адже торiк консул ясно дав зрозумiти, що вiн не хоче нiякоi залiзницi.

Гiльмар. Менi теж так здавалось, але я зустрiв управителя Крапа i вiн сказав, що питання про залiзницю порушене знов i що Бернiк радиться з трьома мiсцевими тузами.

Фру Руммель. Недарма менi почувся голос чоловiка.

Гiльмар. Так, пан Руммель, звичайно, тут. Також i Санстад та Мiккель Вiгелан – «святенник Мiккель», як його прозвали.

Рерлун. Гм…

Гiльмар. Ах, пробачте, пане ад'юнкт.

Беттi. Так у нас було добре, мирно…

Гiльмар. Як на мене, то я не вiд того, щоб вони знов погризлися. Все-таки розвага.

Рерлун. О, на мою думку, без таких розваг можна обiйтися.

Гiльмар. Хто як дивиться. Деякi натури просто потребують час вiд часу такоi бiйки, це iх пiдбадьорюе. Але в маленькому мiстечку, на жаль, не часто трапляеться подiбна нагода, та й не кожному дано… (Перегортае книгу ад'юнкта.) «Жiнка на службi суспiльства». Це що за дурниця?

Беттi. Боже мiй! Не можна ж так говорити, Гiльмаре! Ти, звичайно, не читав цiеi книги?

Гiльмар. Нi, i не збираюсь.

Беттi. Ти, мабуть, знов себе недобре почуваеш сьогоднi?

Гiльмар. Так, недобре.

Беттi. Погано спав уночi?

Гiльмар. Ще й дуже погано. Я вчора ввечерi пiшов прогулятися заради своеi недуги; потiм завернув у клуб i почитав опис однiеi полярноi експедицii. Загартовуеш свiй дух, стежачи за боротьбою людини з стихiями!

Фру Руммель. Але вам це, мабуть, шкодить, пане Теннесен?