Підпори суспільства

Гiльмар. Дуже шкодить. Цiлу нiч я прокрутився в якомусь пiвснi, марячи огидним моржем, що ганявся за мною.

Улаф (пiднявшися з саду на терасу). За тобою морж ганявся, дядечку?

Гiльмар. У снi, дурню!.. А ти все ще гаеш час з отим жалюгiдним луком? Чом не заведеш справжньоi рушницi?

Улаф. Менi б дуже хотiлося, та…

Гiльмар. Рушниця – це я все-таки розумiю: якось лоскоче нерви, коли спускаеш курок…

У л а ф. Тодi б я ведмедiв стрiляв! Та що ж, тато не дае.

Беттi. Як можна вбивати йому в голову такi речi, Гiльмаре!

Гiльмар. Гм… ну й поколiння у нас тепер виховують! Галасують про подвиги, – мiй Боже! – а до дiла дiйде, – так, пустування. Нi крихти серйозного прагнення себе загартувати, смiливо дивитись в очi небезпецi! Та що це ти лiзеш на мене зi своiм луком, йолопе! Ще вiзьме й вистрiлить!

Улаф. Та стрiли ж немае, дядечку!

Гiльмар. Цього ти не можеш знати; ану ж вона все-таки е. Забери, кажу!.. І чом ти нiколи не прокатаешся в Америку на одному з батькових кораблiв? Побачив би там полювання на буйволiв або сутичку з червоношкiрими.

Беттi. Але, Гiльмаре…

Улаф. Ах, як би я хотiв, дядечку! І раптом я б там зустрiв дядька Йогана i тьотю Лону…

Гiльмар. Гм… Почав!

Беттi. Ну, iди знов у садок, Улафе.

Улаф. А на вулицю можна?

Беттi. Можна, тiльки, гляди, недалеко.

Улаф вибiгае крiзь хвiртку на вулицю.

Рерлун. Воно б не слiд баламутити дитину такими фантазiями, пане Теннесен.

Гiльмар. Розумiеться, як можна! Нехай краще все життя просидить за пiчкою, як багато iнших.

Рерлун. Чого ж це ви самi туди не прокатаетесь?

Гiльмар. Я? З моею недугою! А втiм, кому тут е дiло до цього! Крiм того, людина мае все-таки певнi обов'язки перед суспiльством, у якому вона живе… Треба ж хоч кому-небудь тут високо тримати прапор iдеi. Ух, знову вiн розкричався!

Дами. Хто, хто?

Гiльмар. Не знаю. Всi вони там трохи громогласнi… Це дiе менi на нерви.

Фру Руммель. Мабуть, це мiй чоловiк, пане Теннесен. Вiн, знаете, звик промовляти у великих зiбраннях.

Рерлун. Та й iншi, здаеться, не пасуть заднiх.

Гiльмар. Аякже! Та що ви хочете, – коли справа торкнеться кишенi, то… У нас завжди на першому планi меркантильнi мiркування. Ух!

Беттi. У всякому разi, це краще, нiж ранiше, коли на першому планi були тiльки розваги.

Фру Люнге. Невже ж тут ранiше було так жахливо?

Фру Руммель. Так, вiрте менi, фру Люнге. Щастя ваше, що вас тут не було тодi.

Фру Голт. Так, у нас тут сталися великi змiни. Як згадаю своi дiвочi роки…

Фру Руммель. Та ви вiзьмiть якихось чотирнадцять-п'ятнадцять рокiв назад. Господи милостивий, що тут було! Тодi ще процвiтали i танцювальний гурток, i музичний…

Mарта. І драматичний. Це я добре пам'ятаю.

Фру Руммель. Так, це там ставили вашу п'есу, пане Теннесен!

Гiльмар (вiдходячи в глиб сцени). Ах, е про що згадувати.

Рерлун. П'есу студента Теннесена?

Фру Руммель. Це було задовго до вас, пане ад'юнкт; а втiм, ii тiльки раз i поставили.

Фру Люнге (до фру Руммель). Чи не в цiй п'есi ви грали коханку, фру Руммель? Пригадуете, ви менi розповiдали?

Фру Руммель (скоса кидаючи погляд на ад'юнкта). Я?… Щось не пригадую, фру Люнге. Але я добре пам'ятаю, як вiдкрито й шумно тут жили тодi.

Фру Голт. Я навiть знаю сiм'i, де давали по два званих обiди на тиждень.

Фру Люнге. І ще тут грала заiжджа трупа, я чула.

Фру Руммель. Ах, це було найгiрше.

Фру Голт (щулячись). Гм… Гм…

Фру Руммель. Трупа? Нi, зрештою, цього я зовсiм не пригадую.

Фру Люнге. Та як же! Розповiдають, нiби цi панове бог зна що тут виробляли!.. А що, власне кажучи, було?

Фру Руммель. Власне кажучи, нiчогiсiнько, фру Люнге.

Фру Голт. Дiнусю, передай менi оту бiлизну.

Беттi (в той же час). Дiнусю, пiди скажи Катринi, щоб подавала кофе.

Mарта. Я з тобою, Дiно.

Дiна й Марта виходять крiзь другi дверi лiворуч.

Беттi (пiдводячись). І мене, mesdames, прошу пробачити на хвилинку. Я думаю, краще пити кофе на терасi.