Підпори суспільства

Рерлун. Люба Дiно, я добре розумiю, що вам тут тяжко, але…

Дiна. Ах, менi б тiльки вирватися звiдси! Я б зумiла пробити собi дорогу, якби мене не оточували такi… такi…

Рерлун. Якi такi?

Дiна. Такi пристойнi й високоморальнi люди.

Рерлун. Ви це несерйозно, Дiно.

Дiна. Ви прекрасно розумiете, як це серйозно з мого боку. Гiльду й Нетту щодня приводять сюди, щоб вони служили менi за приклад. Але менi нiколи не стати такою зразковою. Та я й не хочу бути такою. О, тiльки б менi вирватися звiдси, – я певна, я стала б справжньою людиною.

Рерлун. Ви й так людина хороша, дорога Дiно.

Дiна. А яка менi з цього користь тут?

Рерлун. Значить, поiхати звiдси… Ви серйозно думаете про це?

Дiна. Я б i одного дня тут не залишилась, якби не було вас.

Рерлун. Скажiть менi, Дiно, чому, власне, ви так охоче буваете зi мною?

Дiна. Тому що ви вчите мене багато чого прекрасного.

Рерлун. Прекрасного? Ви звете прекрасним те, чого я можу навчити вас?

Дiна. Так. Або, вiрнiше, ви не вчите мене, але, коли я слухаю вас, менi вiдкриваеться так багато прекрасного.

Рерлун. Як ви це розумiете – що таке прекрасне?

Дiна. От нiколи про це не думала.

Рерлун. Так подумайте зараз. У чому ж, по-вашому, прекрасне?

Дiна. Прекрасне – це величне… i дуже далеке…

Рерлун. Гм… Дорога Дiно, я так щиро заклопотаний вашою долею.

Дiна. І тiльки?

Рерлун. Ви ж, звичайно, знаете, як безмежно ви менi дорогi…

Дiна. Якби на моему мiсцi була Гiльда чи Нетта, ви не боялися б, щоб це помiтили iншi.

Рерлун. Ах, Дiно, вам важко судити про тисячi обставин, якi… Коли людина поставлена на сторожi моральних пiдвалин суспiльства, в якому вона живе, то… потрiбна особлива обережнiсть. Коли б я тiльки був певний, що моi намiри правильно витлумачать… Ну, та це байдуже… Ви потребуете допомоги, i вам за всяку цiну треба допомогти, Дiно. Чи згоднi ви… коли я прийду… коли обставини дозволять менi прийти i сказати вам: ось вам моя рука, – ви приймете ii i будете моею дружиною? Ви даете менi слово, Дiно?

Дiна. Так.

Рерлун. Дякую, дякую! Адже i для мене… О Дiло, ви для мене така дорога! Цить!.. Іде хтось. Дiло, заради мене, iдiть до них.

Дiна виходить на терасу до кофейного столу.

З лiвого боку, з кабiнету виходять Руммель, Санстад, Вiгелан i, нарештi, Бернiк з купою паперiв у руках.

Бернiк. Ну, значить, справа вирiшена.

Вiгелан. Так, отже, з Богом.

Руммель. Вирiшена, Бернiку. Ти знаеш, слово норвежця мiцне, як скелi Довре!

Бернiк. І нiхто не зрадить, нiхто не вiдстане, незважаючи нi на яку опозицiю?

Руммель. Ми з тобою вкупi. В огонь i в воду!

Гiльмар (входить з тераси). Уводу? Дозвольте запитати, це у вас залiзниця канула у воду?

Бернiк. Нi, навпаки, вона пiде…

Руммель. На всiх парах, пане Теннесен.

Гiльмар (наближаючись). Справдi?

Рерлун. Яким чином?

Беттi (на дверях тераси). Дорогий Карстене! У чому, власне, справа?

Бернiк. Ах, Беттi, любонько, тобi це нецiкаво. (До трьох комерсантiв, що ввiйшли з ним.) Тепер ми повиннi розiслати пiдписнi листи: чим швидше, тим краще. Само собою, ми четверо пiдпишемось першими. Наше становище в суспiльствi зобов'язуе нас не шкодувати сил.

Санстад. Розумiеться, пане консул.

Руммель. Слово дане, i справа мусить пiти якнайкраще.

Бернiк. О, я нiскiльки не турбуюсь про те, якi будуть результати. Треба тiльки, щоб кожний з нас обстоював цю справу в своему колi. Коли ж iй буде забезпечене спiвчуття всiх верств суспiльства, тодi, само собою, доведеться взяти участь i мiському самоврядуванню.

Беттi. Нi, справдi ж бо, Карстене, дай i нам послухати. Іди сюди i розкажи…

Бернiк. О Беттi, люба, це рiшуче не дамська справа.

Гiльмар. Значить, ти все-таки вирiшив узятися за цю залiзницю?

Бернiк. Розумiеться.

Рерлун. Але торiк, пане консул…

Бернiк. То була iнша рiч. Тодi йшлося про приморську лiнiю…

Вiгелан. А вона зовсiм зайва, пане ад'юнкт. Адже в нас е пароплави…

Санстад. І, крiм того, вона обiйшлася б надто дорого…