Підпори суспільства

Руммель. І йшла б просто врозрiз з насущними iнтересами мiста.

Бернiк. А найголовнiше – не принесла б користi широким верствам населення. От чому я тодi й не погодився, i було прийнято проект внутрiшньоi лiнii.

Гiльмар. Так, але ця лiнiя не зачепить сусiднi мiста.

Бернiк. Вона зачепить наше мiсто, любий Гiльмаре, тому що ми проведемо до себе вiтку.

Гiльмар. Ах, так! Значить, новий задум.

Руммель. І задум чудовий – еге ж?

Рерлун. Гм!..

Вiгелан. Не можна заперечувати, що саме провидiння нiби призначило цю мiсцевiсть для такоi вiтки.

Рерлун. Ви це серйозно говорите, пане Вiгелан?

Бернiк. Так, признаюся, я теж вбачаю нiби перст долi в тому, що я пiд час своеi весняноi дiловоi поiздки випадково потрапив у долину, де менi ранiше не доводилось бувати. І тут, наче блискавка, промайнула в мене думка: от де зручно провести до нас вiтку. Я вирядив iнженера на розвiдку. І ось у мене вже всi попереднi плани й кошториси, – все в порядку.

Беттi (все ще стоячи з iншими дамами в дверях тераси). Але як же це, любий Карстене, ти все приховував вiд нас?

Бернiк. Дорога Беттi, вам би все-таки не зрозумiти справжню суть дiла. А втiм, я до сьогоднiшнього дня нiкому i словом про це не згадував. Але тепер настала рiшуча хвилина; тепер час дiяти вiдверто i енергiйно. Нехай би менi навiть довелося ризикнути всiм своiм майном, я все ж дiйду до кiнця.

Руммель. І ми з тобою, Бернiку. Можеш розраховувати на нас.

Рерлун. Ви справдi покладаете такi великi надii на цю справу, панове?

Бернiк. Ще б пак! Яким могутнiм важелем це стане для пiднесення всього нашого суспiльства! Подумайте тiльки, якi лiсовi угiддя стануть доступнi, якi багатi рудники вiдкриються для розробки! А гiрськi рiчки з незлiченними водоспадами? Яке широке поле для фабричноi дiяльностi!

Рерлун. І вас не турбуе, що жвавi стосунки з зiпсованим зовнiшнiм свiтом…

Бернiк. Будьте спокiйнi, пане ад'юнкт. Наше роботяще мiстечко, хвалити Бога, утвердилося тепер на митних моральних пiдвалинах. Ми всi докладали зусиль до оздоровлення грунту, якщо можна так висловитись, i так будемо продовжувати, кожний у своiй сферi. Ви, пане ад'юнкт, продовжуйте вашу плiдну дiяльнiсть у школi й сiм'i, ми, люди практичного життя, змiцнюватимемо суспiльство, пiдносячи в мiру можливостi добробут широких верств населення, а наше жiноцтво, – прошу вас сюди, ближче, добродiйки, вам слiд це послухати, – наше жiноцтво, скажу я, нашi дружини й дочки нехай продовжують невтомно служити справi добродiйностi i бути взагалi пiдтримкою i втiхою для своiх близьких, як моя дорога Беттi i Марта для мене з Улафом. (Оглядаючись.) А де ж Улаф?

Беттi. Ах, зараз канiкули, його й не втримаеш дома.

Бернiк. Ну, значить, знов утiк на пристань! Побачиш, вiн не вгамуеться, поки не скоiться якесь лихо.

Гiльмар. Ото!.. Трохи погратися зi стихiями…

Фру Руммель. Як це мило з вашого боку, пане Бернiк, що ви такi вiдданi своiй сiм'i!

Бернiк. Так, адже сiм'я – це ядро суспiльства. Хороша сiм'я, чеснi, вiрнi друзi, маленьке, тiсне коло, куди не можуть вторгнутись нiякi шкiдливi елементи…

Управитель Крап входить з правого боку з листами й газетами.

Крап. Іноземна пошта, пане консул, i телеграма з Нью-Йорка.

Бернiк (взявши телеграму). А! Вiд судновласникiв «Індiанки».

Руммель. Що, пошта прибула? Ну, я мушу вiдкланятися.

Вiгелан. І я теж.

Сан стад. До побачення, пане консул.

Бернiк. До побачення, до побачення, панове. Не забудьте, сьогоднi о п'ятiй годинi засiдання.

Руммель, Вiгелан, Санстад. Так, так, гаразд, будемо. (Виходять праворуч.)

Бернiк (прочитавши телеграму). Нi, це зовсiм по-американськи. Просто обурливо!

Беттi. Господи, Карстене, що таке?

Бернiк. Ось, пане Крап, прочитайте.

Крап (читае). «Якомога менший ремонт; спустити «Індiанку», як тiльки буде на плаву; час сприятливий; в крайньому разi пiде з вантажем»… Справдi, що й казати!

Бернiк. Пiде з вантажем! Цi панове чудово знають, що з таким вантажем судно пiде на дно, як камiнь, коли б щось трапилося.

Рерлун. Ось вони – цi хваленi умови життя у «великому свiтi».

Бернiк. Ви маете рацiю – анi найменшоi турботи про людське життя, коли справа зв'язана з баришами. (Крапу.) Можна спустити «Індiанку» днiв через чотири-п'ять?

Крап. Так, якщо пан Вiгелан погодиться, щоб ми поки припинили роботи на «Пальмi».

Бернiк. Гм… не погодиться вiн. Ну, ви займiться, будь ласка, кореспонденцiею… Заждiть, ви не бачили на пристанi Улафа?

Крап. Нi, пане консул. (Виходить до кабiнету.)

Бернiк (знову кинувши погляд на телеграму). Ризикувати життям вiсiмнадцяти чоловiк – для цих панiв нiчого не значить.

Гiльмар. Що ж, покликання моряка – боротися зi стихiями. Як це мусить лоскотати нерви, коли мiж тобою й пучиною тiльки тонка дошка…

Бернiк. Чи знайдеться у нас хоч один судновласник, який пiшов би на таке? Нi одного, нi одного!.. (Побачивши Улафа.) Ну, хвалити Бога, цiлий…

У садок вбiгае з вулицi Улаф з вудкою в руцi.

Улаф (ще з саду). Дядю Гiльмаре, я був унизу i бачив пароплав.

Бернiк. Ти знову був на пристанi?

Улаф. Нi, тiльки на човнi. Уяви, дядечку, висадився цiлий цирк з кiньми й звiрятами. І страх скiльки пасажирiв!

Фру Руммель. Нарештi ми дочекались цирку!

Рерлун. Ми?… Я принаймнi…

Фру Руммель. Ну, звичайно, не ми, а…