Ангел наш добрий – Мати Софія

Ангел наш добрий – Мати Софiя
Любов Михайлiвна Бiлозерська

Той, хто вiзьме до рук оцю книжку, прочитае ii неодмiнно. Тут немае сюжетних хитросплетiнь та особливих претензiй на художнi вiдкриття, але е те, без чого не бувае бiльш-менш значущого прозового твору. Тут е доля людини…

Любов Бiлозерська

Ангел наш добрий – Мати Софiя

Л. М. Бiлозерська

Ангел наш добрий – мати Софiя

Умань

ВПЦ ««Вiзавi»

2016

УДК 821.161.2

ББК 84(4Укр)6

Б61

Бiлозерська Л. М.

Б61       Ангел наш добрий – мати Софiя / Л. М. Бiлозерська. –

Умань : Видавничо-полiграфiчний центр «Вiзавi», 2016. – 112 с.

Той, хто вiзьме до рук оцю книжку, прочитае ii неодмiнно. Тут немае сюжетних хитросплетiнь та особливих претензiй на художнi вiдкриття, але е те, без чого не бувае бiльш-менш значущого прозового твору. Тут е доля людини…

УДК 821.161.2

ББК 84(4Укр)6

© Бiлозерська Л. М., 2016

Євангелiе вiд Любовi

Той, хто вiзьме до рук оцю книжку, прочитае ii неодмiнно. Тут немае сюжетних хитросплетiнь та особливих претензiй на художнi вiдкриття, але е те, без чого не бувае бiльш-менш значущого прозового твору. Тут е доля людини.

Любов Бiлозерська поставила перед собою просту, та вочевидь сокровенну мету – описати iсторiю свого роду на тлi тих драматичних подiй, якi пережила Украiна впродовж останнього сторiччя. Вiйни, голод, розруха, злиднi, постiйна боротьба за iснування, за святе право жити на своiй землi. Жити навiть не в розкошi, не в якомусь особливому достатку, а в тяжкiй щоденнiй працi, вимолюючи у Господа лише «хлiб наш насущний».

В центрi оповiдi – образ Матерi Софii, що уособлюе найсвiтлiшi риси украiнськоi жiнки. І то не лише такi традицiйнi чесноти, як щедрiсть, доброта, щирiсть, а навiть жертовна готовнiсть на злочин (не обумовлений Божими заповiдями) заради дiтей, заради родинного блага. Та чи можна назвати злочином вчинок, який умотивований найкращими намiрами, але не вкладаеться в закони злочинноi влади? Чи можливий злочин ангела супроти диявола? Я не буду тут iнтригувати читача цiею кримiнальною, а в чомусь i веселою iсторiею (вiн оцiнить ii сам), але вiддам належне авторцi в тому, що вона не малюе своiх персонажiв лише свiтлими барвами. Не приховуе того, про що можна було б i змовчати, аби, боронь Боже, не кинути тiнь на людину, яку вона прирiвняла до ангела. Адже людська натура цiкава не лише своiми достоiнствами, але й нелукавими вадами, слабинками, якi урiвноважують ii непросту природу. І тому героi цiеi повiстi живi, правдивi, багато в чому нами впiзнаванi. Вони нагадають нам (iнодi до щему у серцi) i наших матерiв та бабусь, батькiв i дiдiв, усiх отих дядькiв i тiток, що прожили, здавалося б, непримiтне життя, а проте саме вони творили те, що називаеться «буттям украiнського народу».

А iсторiя будь-якого народу – це, окрiм усього, сукупнiсть доль i життеписiв його окремих людей. Тому я й сприймаю цю повiсть як частку нашоi вiтчизняноi iсторii, висповiдану щирим i люблячим серцем. Своерiдне Євангелiе про найдорожче. Вiд Любовi Бiлозерськоi. Василь Шкляр

Ангел наш добрий – мати Софiя

Минули, слава Богу, роки безвiр’я i невiгластва.

Радiють вiряни, що почали вiдкриватися храми, i в сусiднiх селах уже правлять священники служби.

А в Стецiвцi церкву, на той час, ще не побудували.

Отож зi своею ровесницею iде мама Софiя аж через два села у Скаливатку до храму Божого святого. Повертаеться щаслива, помолодiла, усмiхнена; i внучатам, i правнучатам iз вузлика дiстае проскурку.

–

Їжте, дiтки, набирайтеся сили, хто перший з’iсть, той швидше i пiдросте.

–

А вона чомусь не дуже солодка, – котресь iз дiток обiзветься.

–

Такою i повинна бути освячена проскурка, через неi вам Господь пошле здоров’я.

А пiзнiше вiдкрилася церква i в Юркiвцi, стало ближче ходити Софii iз подругою Василиною.

Бувало, хто совiсний, зглянеться на них та й пiдвезе, а нi, то так кiлометри й долають пiшки, не ображаючись, не ремствуючи…

По-справжньому була щасливою, коли звели храм у Стецiвцi. Не минала жодного свята, аби не пiти та не помолитися за здоров’я дiтей, онукiв i правнукiв.

Ставила свiчечки за убитих голодом i вiйною, за померлих рiдних…

Шанувала церковнi свята i синiв, i дочок своiх навчила. Так i снуеться мiцна ниточка вiри вiд матерi до молодого поколiння.

У хатi завжди звучала невмируща колядка, щедрiвка, яку чистими i дзвiнкими голосами виводили iз забуття ii дiти i онуки. А мама така була задоволена, сонячно сяяла своею незабутньою нiжною усмiшкою… «Слава Тобi, Боже, дав людям празник», – говорила радiсно.

А скiльки хлiба спекла за свое життя непосидюча ненька! ЇЇ руки не стомлювалися нiколи учиняти хлiб, бiгати вiд якоiсь турботи до тiста, навiдуючись аби не «бiгало» по хатi.

Потiм приступала топити пiч – це для неi тепер було «за iграшку», як вона любила казати, не соломою ж, як колись давним-давно топили.

Дрова сухi, хорошi; весело танцюе вогонь; чатуючи його, черiнь уже рада прийняти високi розкiшнi хлiбини.

Любила щоразу заглядати до печi: чи добре вже нагорiло, чи готова вона взяти вироблене диво. Перехрестить тричi челюстi печi i з благоговiнням садить хлiб, дбае, аби зарум’янився i аж тодi закривае затулкою. Хай печеться!

Швидко пiде неймовiрно солодкий дух по хатi, якому стае тiсно в нiй, i вiн уже заповнив навiть усе подвiр’я. І всi сусiди чують i знають, що в Софii печеться хлiб i пирiжки.

Витягне потiм iх iз печi ненька i милуеться, кличе внучат, дае по теплому пирiжку з лагiдною усмiшкою.

Бувае, й зiтхне важко, мабуть, пригадаеться той хлiб голодного страшного року й гiркi своi дитячi сльози…

* * *

Софiйка народилася лютоi зими 1919 року в сiм’i Андрiя Васильовича та Олександри Харитонiвни Волосенкiв, була першою i бажаною дитиною, за нею через два роки з’явився на свiт брат Павло. Жили на хуторi недалеко села. Скiльки себе пам’ятае, вона завжди любила спiвучу рiчку Шполку, яка дiлила своею течiею село на двi рiвнi частини, i кожна по-своему була красива: на берегах аж до неба пiдiймалися косатi верби, росло-розкошувало запашне зелене сiно, яке лоскотало босi ноги дiтвори, що влiтку висипала по обидва береги, тодi аж виляски iшли по хвилях, якi здiймали умiлi i не зовсiм умiлi плавцi.