Ангел наш добрий – Мати Софія

Змалечку разом iз сусiдськими дiтьми (а iх було аж семеро) хлюпались в нiжному лiтеплi ласкавоi Шполки.

Анi тато, анi мама не заперечували, коли дiвчинка бiгла до рiчки купатися, а за нею навздогiн чулася лише засторога:

–

Не йди, доню, на глибоке, ти ще маленька!

–

Добре, я при березi купатимуся!

Лiтне сонечко, яскраве i гаряче, пестило сiльську дiтвору, i вона зростала в обiймах спокiйноi Шполки, яка завжди несла замрiяно своi води кудись далеко-далеко.

В однiй мiсцинi рiчка геть звужувалася, i дiти з однiеi частини села майже щоднини сходилися з хутiрськими ровесниками. Тодi ставало ще веселiше на берегах сивоi Шполки.

І вона радiла, обгортала хвилечками ще ласкавiше дiтей, бо, власне, для цього i несла своi води через це село, обзивалася своiм тихим гомоном до людей, голубила iхнiх дiток, аби зростали здоровими i щасливими.

А ще дiвчинка завжди дуже чекала великих свят, шанованих у родинi: Великодня, Рiздва Христового, святих Миколая та Андрiя.

Тодi батько Андрiй запрягав коня, садив малу доньку на вiз, вимощений сiном, i вони разом з дружиною Олександрою iхали до церкви, яка стояла на iншiй частинi села, через рiчку.

Отодi для Софiйки була радiсть! Вона iхатиме по довгiй-довгiй дорозi, а тодi ще греблею i по дерев’яному величезному мосту, а потiм iще греблею, майже до самоi церкви.

А храм сяятиме веселими вогнями, а бiля церкви вже стiльки возiв стоiть, а людей-людей, що й не злiчити!

І всi такi веселi i щасливi, вiтають одне одного:

–

Будьте здоровi з Празником!

–

І ви будьте здоровi!

Батюшка пiсля служби в храмi обходив з мирянами навколо церкви, а з ними i мала Софiйка, мiцно тримаючись за мамину святешну спiдницю. А тодi було для дiвчинки та й, мабуть, i для всiх дорослих справжне щастя – освячення цiлющою водою. Усi навколо гомонiли i смiялися, а дiтвора аж плескала у долоньки, ловлячи такi жданi краплини вiд самого доброго Бога. Бо так казали у родинi, та й, справдi, хоч це було i лютого морозу на Рiздво чи на Водохреща, нiхто з дiтей нiколи не захворiв на простуду. А батюшка кропив щедро-прещедро, бажаючи усiм здоров’я.

А яким чудовим був ранок розговiння, коли родина пiсля служби поверталася додому i сiдала за святковий стiл!

І чого на ньому тiльки не було: i рум’янющi калачi, i пирiжки, i печенi домашнi ковбаси, i тушена в печi картопля, i капуста, а ще холодець з хроном!

Софiйка статечно, як i дорослi, всiдалася за стiл, проказувала

Отченаш i пiсля того, як тато брав у ложку кутю з узваром, й сама обiдала, щаслива i радiсна, бо сьогоднi хрещена мати Ївга бiля церкви сказала, що дiвчинка гарно пiдросла з того часу, як вона ii бачила:

–

Мабуть, ростеш слухняною в батька-матерi? – спитала тiтка.

–

Аякже, усе слухаю, що менi наказують i допомагаю iм, – вiдповiла.

–

Павлика заколисую, як мамi нiколи. Або спiваю йому, або казку розказую, аж поки не засне.

–

То ти вже така розумниця i мамина помiчниця, – похвалила ще раз тiтонька.

А в Софiйки наче виросли крила вiд гарних слiв, i вона за празниковим столом сказала тихенько мамi: «Я завжди-завжди вам допомагатиму».

Матуся нiжно пригортала до себе донечку, таку розумницю.

Сама невеличка, а береться Павлика i колисати, i годувати, як десь, бувае, мамi нiколи.

–

Ох, ти ж моя помiчниця дорога. Що б я без тебе робила з малою дитиною: треба ж i коло корiвчини поратись, i на городi лад давати.

–

Я вже школярка. Пiду в перший клас, а вчителька спитае, чи слухаюся вас, чи допомагаю глядiти братика, – вiдповiла донечка.

Та й Павлик любив сестричку: перше слово, яке навчився говорити, було «Ня-ня».

* * *

Зростали щасливi дiтки, купаючись у родиннiй любовi. Завжди ласкава, привiтна i добра ненька Олександра, i хоч гарячкуватий характером, але роботящий i турботливий, тато Андрiй. Вони обое були постiйно в роботi, клопотах про дiтей, щоб iм не гiрше жилося, як iншим. Хоча не мали багатства великого, але завжди велася худоба: i конi, i корiвчина, i поросята.

Було коло чого ходити-поратися, i дiти завжди мали вдосталь хлiба i до хлiба. Лише взимку мама Саша (так на неi звикли казати сусiди) вiдпочивала за вишиванням та за прядкою (Волосенки завжди сiяли коноплi, вимочували в рiчцi, сушили, били на бительнi, пряли i мали виткане на домашньому верстатi полотно i собi, i дiтям на сорочки).

Час летить безупинно – пiдростали на радiсть батькiв дiти: Софiйка вже й школярка, стараеться у школi, вчителька не нахвалиться ученицею. А вона, навчившись читати сама, вже з братиком займаеться, казочки читае, букви показуе.

Наполеглива i вимоглива старша сестра: ще до школи навчила Павлика читати, приносила йому книжечки з бiблiотеки шкiльноi, хоча, правду кажучи, хлопчик не дуже захоплювався цим заняттям.

Вiн бiльше бiля рiчки любив бувати: малою хваточкою при березi мульги наловити, ракiв надерти, якихось комах принести до хати. А одного разу прийшов з повною пазухою i до Софiйки: «А йди подивися, що я тобi принiс! Такi вони хорошенькi!» І висипав жаб i жабенят на долiвку, якi зразу розповзлися повсюди… Сестра з переляку вибiгла надвiр.

Було роботи i матерi, коли прийшла з поля – виловлювала те добро, сварила хлопця.

А йому що, – смiеться собi: «І чого iх боятися? Вони такi гарненькi, м’якенькi, тiльки трохи холоднi. І зовсiм не кусаються».

* * *

Гарнi в селi зимовi вечори! Снiгу намете по колiна, батьковi е робота: прокидати стежки до повiток, навколо хати, до ворiт i за ворiтьми. Це вже для сусiдiв i близьких родичiв, якi мало не щовечора приходять, як тiльки-но впораються по господарству.

Довгi-предовгi цi вечори, а якi жданi i веселi для дiтвори!