Ангел наш добрий – Мати Софія

–

А мiй Оксень каже, що треба вступати до того СОЗу, бо не дадуть дихати ще й зашлють туди, звiдки й вороття не буде, – обiзвалася дочка Ївга.

Насилу трохи пiддужчав Харитiн i взявся до роботи: полагодив верх на хатi, укрив ii солом’яними снiпками, щоб бiльше не муляла залiзом очi ласим на чуже добро.

Хiба ж вiн винен, що над усе любив працю i до неi змалечку й дiтей своiх привчив?

Наче пiдмiнили чоловiка пiсля того: став нездужати все частiше, танув на очах, як той вiск на вогнi.

–

Готовся на висилку, куркульська личино, – якось прошипiв п’яниця – сусiд. – У Сибiру хазяйнуватимеш. Там тепер таких, як ти, ого скiльки! А твоя земелька i лiс уже народне добро!

–

І справдi, тату, напишiть заяву до СОЗу, – радила Ївга. – Немае виходу, бо зашлють туди, звiдки не повертаються живими.

Мiй Оксень думав-думав, журився-журився та й написав заяву. Тепер ми старцi в колективi, будь вiн проклятий! Землю, конi, реманент – все забрали, як i у вас. То хоч висилкою не лякають.

–

Нi! – твердо вiдповiв Харитiн i зайшовся кашлем.

Хвороба його мучила пiсля того, як пiд дощем вшивав снiпками хату, щоб стеля не намокла i не впала.

Розсильнi прибiгали до Волосенкiв, викликали у контору.

–

Не пiде вiн, злiг, – казала Марiя. Вона журилася, бо бачила, що життя чоловiка по краплинi стiкае, i днi вже його лiченi. І нiщо йому не допомагае: анi натирання, анi вiдвари з трав, якi знала ще вiд своеi матерi i баби.

Вiн вiдходив з життя, яке так любив, бiльше не згадував анi про худобу, анi про землю, анi про лiс, яким вiддавав свою силу, терпiння, надii.

Поховали дiти його на сiльському цвинтарi, гiрко оплакавши, вiдчуваючи, що на них i на село впало каменем велике нещастя, якого вже не позбутися нiколи.

Тепер iх усiх насильно записали до колгоспу i щодня гонили на роботу.

Не могла пережити лиха i мати Марiя, стала хворiти, а потiм i злягла.

Олександра кожен ранок посилала дочку Софiю навiдати бабусю, вiднести iй щось поiсти.

Одного разу дитина прибiгла налякана:

–

Бабуся менi не вiдчинили. Я гукала i в вiкна стукала.

Полетiла Олександра до неньки, та вже було пiзно.

Стали лаштувати похорон. Приготували бiдненький обiд: борщ, кашу, узвар.

Поховали матiр бiля батька.

–

Недовго й виглядали, тату, нашу матусю, – голосили доньки. – Вибралася вiд нас та й буде тепер уже навiки з вами. А нам же, як тепер жити?

Поверталися на хутiр, ведучи з собою важку журбу.

–

Заходьте, пообiдаемо за померлих, – кликали дочки рiдню.

Прийшли до хати, а там: ой, лишенько, стоiть на порозi нова хазяйка – комнезамiвка:

–

А чого вам тут треба? Що забули? Я тепер тут житиму!

–

То вiддай хоча б нам обiд, пiсля похорону трудящих годиться погодувати, – просили дочки.

–

Забирайтеся геть! Кому сказала?! Я – активiстка, менi положена куркульська хата! – горлала люто, змiнившись до невпiзнання.

А скiльки рокiв прибiгали на позички з чоловiком – п’яницею!

Такого похорону без поминального обiду i молитви не те що село, а мабуть, i свiт не знав.

Й така доля спiткала бiльшiсть господарiв того часу: невелика кiлькiсть комнезамiвцiв за допомогою продзагонiв та червоного вiйська захопили владу над трударями. Експропрiйоване – награбоване майно активiсти без жодного докору хворого сумлiння надягали на себе та на свою рiдню, решта награбованого виставлялося на торги – грошi здебiльшого пропивалися. Мiсцевi нероби, п’яницi, ледацюги та волоцюги, якi отримали револьвери, гвинтiвки та шкiрянки «з самого району», здобули мандат на беззаконня, грабунок, вбивства односельцiв, единою провиною яких було те, що мали трошки кращi статки. Ходили майже завжди п’янi комнезамiвцi в чужому одязi, жили в чужих хатах, iли хлiб пограбованих ними безправних селян-трударiв.

* * *

Софiiн батько Андрiй i його брат працювали на залiзницi, на станцii й жили, бо треба було зустрiчати й проводжати потяги, що зупинялися тут-таки в Стецiвцi. Чоловiк тримав пару коней, часто заробляв додатково тим, що вiдвозив прибулих пасажирiв у Княжу, Чичиркозiвку, Юркiвку та в iншi сусiднi села. Тим часом збудував собi недалеко вiд станцii на хуторi хату.

А коли колективiзацiя була в самому розпалi Андрiя несподiвано заарештували за ухиляння вiд вступу в колгосп та утримували в Звенигородськiй в’язницi.

Священик Петро, який перебрався з Киева до свого брата Оксеня, сестри Ївги чоловiка, порадив Олександрi, як можна врятувати Андрiя вiд заслання, а може й вiд смертi. Склав прохання-листа до Звенигородського тюремного начальства, у якому йшлося про те, що Андрiй Волосенко не ухилявся вiд вступу до колективного господарства, а навпаки хотiв до нього, проте на станцii не було кому працювати i не знаходилося замiни, а пару коней вiн добровiльно здасть у спiльне товариство, як тiльки хтось прийме його обов’язки на станцii. Хуторяни засвiдчили про це своiми пiдписами, якi зiбрала Олександра, заходячи в кожну хату зi слiзьми та проханням.

Пiшки добралася у Звенигородку. Вирушила уночi, щоб до ранку дiйти до тюрми. Добилася до самого начальника, уперто чекала i просила вартових, щоб дозволили вiддати листа особисто йому в руки.

Вiн з’явився десь уже пiсля обiду. Олександра слiзно благала, аби взяв цього листа до уваги. Здивований наполегливiстю жiнки, начальник все ж таки прочитав його, глянув на пiдписи:

–

Ти знаеш, жiнко, що хто сюди потрапляе, тому один шлях – на Соловки.