Ангел наш добрий – Мати Софія

Шурхотять прядки сусiдки, дядини, двоюрiдноi сестри, лiтае, розкрилившись на всю хату, пiсня, а за нею друга, а потiм i ще й ще.

Пiдтягують дужi чоловiчi голоси: дядьки, впоравшись, як i батько, несуть до хати мороз, обтрушуються вiд снiгу, всiдаються бiля печi на оберемки пахучоi соломи, якi з раннього вечора принiс Андрiй (щоб нагрiлася i не була такою зимною)

Як же радiсно i гарно чути, як дзвенить i переливаеться над усiма голосами срiблом високий чистий голос мами Олександри!

Софiйка з Павлом, вмостившись на печi, i собi тихенько пiдтягують, бо вже всi пiснi добре знають i колядки теж.

І хоч у школi вчителi кажуть, що Бога немае i учням не можна колядувати, дiти Волосенкiв дуже ждуть Рiздва, щоб побiгати по хутору, поколядувати, а потiм i попосипати.

–

Яка ж шкода вiд того, що вони занесуть калача хрещеним батькам? Або заколядують? – не розумiють дiти. – Рiздвянi пiснi ж такi гарнi, що як на крилах пiдносять, коли iх чуеш або спiваеш.

–

Бога, дiти, немае, – сказала якось знову учням учителька. – І щоб нiхто iз вас бiльше не бiгав щедрувати i колядувати, бо поведу до директора. Релiгiя – опiум для народу.

–

Бога немае!? Як таке може бути, адже i тато, i мама, i дiдусь, i бабуся та й всi

рiднi моляться та надiються на нього. Не тiльки Софiйку але й бiльшiсть однокласникiв вразили такi слова вчительки. Вона ж для них найбiльший авторитет. Їхнi маленькi серця не хотiли змиритися з тим, що у них вiдбирають наймилосерднiшого Бога та наймилi

ше свято – Колядку. Мудра матуся увечерi розповiла дитинi про те, що не завжди треба говорити те, що думаеш. Може, вчителька й сама вiрить у Бога, але мусить забороняти дiтям ходити колядувати, бо так потрiбно керiвництву району, держави. І не все, що гов

ориться вдома, можна переказувати чужим людям та друзям: «Своя хата – покришка». Надалi вже нiхто з дiток у школi не торкався теми Бога, розкуркулення та деяких iнших, щоб не нашкодити родинi.

* * *

Бiлан Харитiн, Софiiн дiдусь, побудувався на хуторi неподалiк вiд дочок Ївги i Олександри, а дочка Настя вийшла замiж у сусiдне село – Чичиркозiвку, за вдiвця з п’ятьма дiтьми. – «І рiдна мати не побиваеться, бувае, так за дiтьми, як ця мачуха», – говорили люди.

Син Гнат збудував гарну хату на центральнiй вулицi села. Жили усi дiти заможно, бо не цуралися важкоi працi, бiля землi ходили, як i належить хлiборобам.

Із ним та з дочками й зятями трудилися на своему – таки полi, а його було не багато – не мало: на Галечому 15 десятин та ще 5 лiсу вiд Калниболот.

Мав завжди 2-3 пари коней, за якими iздив аж у сусiднi губернii. Вибирав найкращi породи, i коли з’являвся в селi, то iншi господарi iз захватом, а хто iз заздрiстю дивились на Харитонових коней.

Ще був вправним пасiчником i захопив цим заняттям родину, часто й управителi панського маетку запрошували подивитись до бджолиних сiмей.

І в селi майже всi шанували Харитона за те, що мiцним був господарем i дiтей своiх навчив любити землю i працювати на нiй.

Тiшився внучатами, якi пiдростали у великiй родинi.

–

А що, Марiе, давай поставлю нову хату: он скiльки в нас уже внукiв, як поприходять – поз’iжджаються усi, то й мiсця в хатi малувато, – якось подiлився думками з дружиною.

–

Чому ж i нi? Рiд наш розпросторюеться, слава Богу. Гарно зiбратися усiм разом за одним столом, – пiдтримала. – Не все ж тiльки працювати, не покладаючи рук.

–

А ще покриемо ми хату не солом’яними снiпками, а залiзом. Я вже й придивився i прицiнився, i трохи сторгувався з одним продавцем iз Звенигородки.

Марiя усмiхнулася: питае поради, а сам уже все вирiшив. Отакий у неi Харитiн: до роботи завзятющий i такими ж е i iхнi дiти, хвалити Бога!

За лiто й осiнь уже стояла iхня гарна, висока i велика хата, виблискуючи пiд сонцем залiзним дахом.

А тут, як грiм з неба, вдарила революцiя. І пани та iх управителi виiхали з села, нашвидкуруч розпродавши свое майно.

Частина селян кинулась грабувати та розбирати маеток i все з нього тягнути по своiх хатах.

Тепер мало не щодня в селi гули бджолиним вуликом сходки.

–

Забрати в хазяiв землю! – лунало. – Досить уже, нажилися!

–

Поздирати блискучi покрiвлi, щоб в очi не рiзало нам, бiднотi! – гуло на сходцi.

–

Зараз же i ходiмо!

І розлючений, пiдбурений ненавистю, жадаючий наживи, натовп кинувся робити самосуд.

Дзвенiло на Харитоновiй хатi сполохане залiзо, падаючи з покрiвлi на землю. Його зразу ж розтягували, хто куди мiг, на своi дворища.

Заливалася слiзьми злякана Марiя з настраханими дочками Олександрою та Ївгою, якi, почувши про те, що роблять активiсти, прибiгли з малими дiтьми на руках.

А Харитiн? На що був твердохарактерний чоловiк, знепритомнiв i так лежав, не в змозi пiдвестися на ноги, тiльки тяжко стогнав.

–

А може, тебе зразу в труну покласти? Бачите, живе, як вареник у маслi, а труни он якi приготував собi i жiнцi!

–

Ой, води бiдному дайте, – глумилися весело над ним тi, що зовсiм ще недавно бiгали до нього за всiм на свiтi: i за пшеницею, i за кiньми, i по грошi, i за iншими найдрiбнiшими позичками: по сiль, по вогонь iз печi.

Розтягли, розiрвали покрiвлю своi ж таки люди, що раптом перекинулися у хижих i лютих звiрiв. Добре хоч труни не порозбивали, бо й справдi, як чоловiковi тепер стягнутися на них?

–

Не побивайтеся так, тату, не в одного вас вчинили такий розбiй. У людей на Зарiчнiй забрали i всю худобу, яка була в дворi, – умовляла Олександра.