Ангел наш добрий – Мати Софія

В Олександри по щоках покотилися сльози: жалко хлопця.

Забрали Сергiя в лiкарню, добре там пiдлiкували, тепер уже ходить, купив мопеда i першi огiрочки з городу повiз своiй рятiвницi, як потiм iй хвалилася внучка. А згодом йому й пара знайшлася, слава Богу, iз сусiднього села.

Баба Саша нiколи не говорила внукам про те, що хата, у якiй живе Сергiй, ii батькiв i город, на якому вiн любить працювати, також.

–

Навiщо iм знати. Нащо згадувати при хатi його грiшницю – бабу, колишню активiстку. Вона й так покарана Богом i ще каратиметься не в одному колiнi.

А внуки нехай не вiдають зла нiколи, – розхвилюеться бабуся. – Не приведи, Господи, пережити те, що пережили ми i нашi дiти. Сохрани i помилуй нас, грiшних!

І спогади, непроханi i страшнi, насiдають чорним гайворонням на

душу…

*

* *

Софiйчинi та Павликовi батьки працювали в колгоспi, на трудоднi iм давали дуже мало i тому родина, як могла, вибивалася iз злиднiв i нестаткiв: обробляли город бiля хати, держали корiвчину, яка iх годувала усiх. Хоч бiдно, але якось жили, батьки дбали про освiту дiтей, продавали городину та трошки молока, щоб взути – вдягнути дiтей до школи.

Гiрко працюючи, сiм’я, так як i решта односельчан, не змогла виконати план хлiбозаготiвлi. У селян почалися обшуки, не проминули вони i хати Волосенкiв. Одного дня прийшли до них «уповноваженi» разом iз «штурхачами», так називали тих, що гострими прутами тицяли усюди шукаючи сховане. Завзято вишукали в них всi схованки зерна та продовольства: i в лежанцi, i пiд кагелкою на печi, викинувши навiть малого Павла, що грiвся, тремтячи з голоду i холоду. Забрали все, що знайшли.

Залишилися Волосенки без зернини хлiба, швидко з’iли картоплю, закопану в садку, i навiть лушпайки доiдали з неi, вишкребли – замели засiки вiд зерна. І все частiше погляди iх зустрiчалися на грубi, де сховали дороге, ще дiвоцьке материне намисто.

–

А що, Андрiю, прийдеться мiняти? – наважилася першою Олександра

–

Так шкода, нехай би дiвчина його носила, – обiзвався батько Андрiй. – Може, обiйдемося?

–

Доварюю останнi лушпайки. А що будемо робити потi

м? Люди iдуть у Росiю, мiняють одежу на хлiб. Їдь i ти, може, встигнеш вернутися та порятуемо дiтей наших.

…Провела з дiтьми чоловiка до залiзничноi станцii i побачила, що не лише вiн один сьогоднi вирушив у невiдому далеку дорогу. Кожен, вхопившись за мiшок зi скарбом (що найдорожче було в хатi), у якому лежала надiя, якнайшвидше хотiв добитися до тiеi Росii, що приманювала хлiбом – порятунком, i повернутися до голодних дiтей.

Коли батька iз iншими чоловiками проковтнув товарний вагон, поверталися пригнiченi, заплаканi, до хати:

–

Чи дiждемося? Чи не вб’ють його бiйцi загороджувального загону , чи не пограбують, не обкрадуть по дорозi? Чи доб’еться до хлiба? Чи повернеться живим?

Матiр щодня гонили на роботу, вона через силу iшла, щоб одержати пайку i принести дiтям. Сама ж ледь пересувала ногами.

–

Софiйко, завтра пiдеш на поле зi мною. Боюся, що не донесу вам хлiба, бо можу додому не дiйти.

До обiду ледве доробили: кожен буряк, навiть i найменший, здавався непосильним тягарем. Аж ось ударили в рейку: «Обiд» Знесиленi, голоднi, ледве тримаючись на ногах, рушили до пiдводи iз бiдоном, у якому була аж прозора якась юшка. Софiйка посадила маму на купi бур’яну, а сама стала в чергу за «обiдом» Люди позаду сердилися: «Чого береш на двох, а ми – жди!». Та вона стерпiла образи, взяла пайку i принесла матерi: «Їжте, мамо, нам же до вечора треба доробити». Мати крiзь сльози давилася юшкою, аби лише не хвилювати доньку. Щоб маму хоч якось потiшити, пiсля обiду дiстала з-пiд рукава скибочку хлiба:

–

Це Павликовi, мамо, вiн зрадiе.

–

А ти ж, доню, що, сама хлiба не iла? – кволо обiзвалася Олександра.

–

Я юшку виiла всю, з мене досить, я вже немаленька, потерплю, – вiдповiла дочка. І як мрiю, що носила останнi тижнi, повiла неньцi: «А там i тато скоро приiде з хлiбом. К

ажуть, з Росii нашi привозять отакеннi-о хлiбини!». І показала руками, який той хлiб, що привезе батько… Мати лише гiрко усмiхнулася:

–

Якщо живим вернеться i привезе яку хлiбину, то на скiльки ii вистачить?

Щодня, iдучи на поле i повертаючись iз нього, мати з донькою наштовхувалися на мертвих. Вони лежали на вулицях, на греблi, на Великому шляху, у березi над ставком… Грабарi з похоронноi команди не встигали iх збирати i вiдвозити на цвинтар, не встигали всiх вкидати у виритi могили.

Часом поряд iз мертвими опинялися на грабарцi ледь живi односельчани, якi просили не забирати iх, бо вони ще живi!!! Та дядькиграбарi не слухали: «Нам однаково за тобою взавтра iхати. То чого крутитися даром, заберемо тебе сьогоднi, хiба тобi не однаково вже? Мертвий ти, опухлий, i есть уже мертвий!» А баба Миниха так уже благала, опинившись на возi, що грабарi не видержали та зняли ii з воза: «Дурна, що ти просишся, валяйся, завтра заберемо!». Прожила вона до глибокоi старостi i любила зi слiзьми розказувати, як вiдпросилася вiд видимоi смертi.

Дощ, як найнявся, щодень перiщив i перiщив по голодних людях i в полi, i в селi. Скрiзь було холодно: i в балаганах, куди сходилися на обiд, i надворi. Холод, сирiсть i безнадiя дошкуляли змученим селянам. Вони падали: старi, молодi i зовсiм юнi.

Софiйка дуже любила сусiдську дiвчину, старшу вiд неi на два роки, ходила до неi гуляти, любила слухати, як вона спiвае. І як же ii вразила смерть подруги!

Вони поверталися з мамою з роботи i прямо на польовiй стежцi наштовхнулися на Галинку.

Дiвчина лежала юна, красива, з широко вiдкритими очима. Здивування, страх, бiль захололи в ii зiницях.

Тiеi ночi в хатi нiхто не заснув, бо Софiйка горiла у гарячцi, як у вогнi, кликала мертву подругу, схоплювалася, бiгла iй на допомогу, дiлилася пайкою хлiба з нею: «Вiзьми мiй хлiб, лише не помирай! Чуеш? Вiзьми!»

Тиждень прослабувала дiвчина, а коли пiдвелася, то сказала матерi, що бiльше в колгосп на поле не пiде, бо не хоче померти, як подруга: «Пiду на радгосп, на висадки. Менi тiтка Кобчиха пообiцяла, що влаштуе мене, бо там куховарить. І ще наказувала взяти й Павла з собою, вона його прилаштуе до якоiсь роботи. А там годують краще i бiльшу пайку дають».

* * *

Вибiгли в густий молодий ранок, щоб удосвiта бути на мiсцi. Добре, що вчасно встигли i бригадир поставив Софiю на рядок висадкiв разом з усiма. « А ти будеш за водовоза», – наказав хлопцевi.

Невеликий на зрiст Павлик уже зранку вiв худесеньку, як драбина, конячину з малим вiзком, на якому була прилаштована бочечка з водою.

–

Води, кому води? – гукало хлоп’я до людей, якi поралися на грядках iз висадками.