Ангел наш добрий – Мати Софія

–

Що ти, доню, робиш? У печi затопила, то молодець. Ось перепочину, замiшу коржа та спечемо на вечерю.

–

Мамо, я вже печу, якраз поставила на деко, – обiзвалася Софiйка, соваючи коцюбою у печi i раптом скрикнула: «Ой!» Кинулися обидвi до печi: на черiнь вилився з дека такий жданий хлiб, розтiкся i шипiв на вуглинах сердито.

Софiйка залилася слiзьми: «Що я наробила, хотiла як краще, вас порадувати i батька нагодувати, i братика.

–

Не плач, доню. – обiзвався батько. –

Зiшкребемо, як спечеться, та й поiмо, який удасться. Ти ж старалася.

Спiкся пляцик на черенi, мама дiставала з печi по шматочку, дiлила дiтям i Андрiевi. Софiйка слiзьми поливала чорний вiд попелу матержаник i не знала, куди очi подiти вiд сорому.

*

* *

Голод повiльно-повiльно вiдходив iз села, клацаючи своiми страшними зубами. Хто залишився живий, виходив-виповзав на ряст: дiти накидалися на калачики на подвiр’i, облiплювали, як пташки, дерева, обдираючи глей, який був аж солодким. Сама природа допомагала кволим дiтям рятуватися.

–

Не дуже наiдайтесь того добра, дiти! – просила мати. – Аби не зашкодило вам.

–

Господи милосердний, не дай загинути нам, поверни до життя, – молилися тi, хто не впав пiд смертельною косою голоду.

Схудлi, блiдi дiти тепер ходили до школи, у якiй давали посьорбати юшку, аж прозору. Веселощiв, як перше, бувало, мiж дiтьми, не чути. Анi пустощiв дзвiнких, бо хлопчики i дiвчатка подорослiшали за цей страшний час: iхнi душi облягав страх, аби не повернувся знову голод у iхнi хати. Дiти по-старечому обговорювали те, що чули в родинi:

–

Чи це справдi кiнець голоду? Чи е надiя на сiвбу? Чи вродить? Чи будемо на осiнь з хлiбом? Не приведи, Боже, страхiття таке пережити знову!

Ходила i Софiйка разом зi своiми ровесниками до школи. Вчилася сумлiнно, i за це ii хвалили учителi. Закiнчувала цього року семирiчку, i перед нею постало питання: куди йти пiсля школи? Залишатися в селi? Скнiти на ланцi, як мама, чи гибiти на фермi, як батько?

Уже був початок лiта, надворi таке розливалося тепло, сонце гралося з листочками у iхньому вишнику, спiвали, не втихаючи, пташки. Дiвчинка рвала вишнi, раз по раз смакуючи ними i щось собi мрiяла:

–

А гарний Терещенкiв старший син! Усi дiвчата зi школи на нього задивляються. А вiн однак до них на хутiр приходит

ь, кличе на човнi покататися. Софiйка так i не може збагнути, чи вiн iз-за подруги iх обох на човен запрошуе? Чи, може, через неi? І засоромилася своiх думок, бо хто ж iз сiльських дiвчат не мрiе про нього, такого красеня. І вчиться найкраще за всiх, i не дере носа, хоча батько – директор школи, а мама – учителька. У школi старшокласницi особливо та й, нiде правди дiти, всi школярi були закоханi в учителя Федося Петровича: зачарованi його глибокими знаннями з математики, фiзики, слухали-вбирали в себе таемницi точних наук, старалися в усьому бути на нього схожими: вiн шанобливо i з любов’ю ставився до учнiв, поважав iхню особисту думку, нiколи не нав’язував свою. Мiг говорити iз вiдмiнниками i зi слабшими школярами з рiвною повагою i розумiнням. І такими ж добрими, чуйними, розумними були i його сини Борис i Юрiй. Вони не хизувалися своiм походженням з iнтелiгентноi родини, не гордилися глибокими знаннями, а були хорошими друзями сiльським своiм однолiткам.

З хлопцями Терещенкiв цiкаво завжди: вони i змiя умiли зробити i запустити пiд захопленi вигуки дiтвори, i човен обладнати, i запросити поплавати в ньому по ставку. Радiли дiвчата-хуторяночки, Соня i Дуня, коли Борис особисто iм пропонував покататися на човнi. Обидвi подруги тодi свiтилися i сяяли вiд щастя: Софiйка думала, що це заради неi вiн пригнав човна аж пiд хутiр на ставок, а Євдокiя думала так само. І обидвi були щасливi, а надто тодi, коли вiн брав з собою гiтару. Тодi ласкавi хвилi рiчки радiли, гралися-переливалися кольорами веселки, тихенько гойдали човен, i слухали гiтару i чудовий спiв юнака.

–

Ну, як же не закохатися в такого хлопця?!

Хiба тодi мiг хтось iз них подумати, що гримне вiйна над iхньою долею i найкращий в селi хлопець, вiйськовий льотчик, так i не одружившись iз своею коханою?!

Зi вступом молодого Терещенка в льотне училище, подругам стало невесело на хуторi та й i в селi. Кожна пiшла за покликом свого вибору. Хоча, правду сказати, Софiйка не сама зробила його. Несподiвано в гостi з Киева прибула родичка Паша i загiтувала дiвчину поiхати з нею до столицi.

–

І що ти тут не бачила? Корiв чи телят на фермi? А в Киевi знайдеш собi роботу, яку захочеш. І парубка гарного – там стiльки молодi!

А за кого замiж тут пiдеш? Усi гарнi хлопцi повтiкали iз села, роз’iхались по мiстах та новобудовах.

*

* *

І ось вони уже на другий день були з Пашею в Киевi. А мiсто просто приголомшило Софiйку.

А машин! А людей! Вона не встигала всiм казати «Здрастуйте» А вони котилися i котилися суцiльним нестримним потоком…

–

Здрастуйте! Здрастуйте! Дехто вiдповiдав на ii привiтання, а хтось усмiхався лише.

–

Не вiдставай! Загубишся! – гукала молодиця. І раптом:

–

А до кого ти вiтаешся? Може, когось знайомого зустрiла?

–

Та нi, – знiяковiла дiвчина. – Але вони не всi менi вiдповiдають, i я вже втомилася, а вони все йдуть i йдуть.

–

Ти що здурiла? Хто ж у городi та ще й у такому, як Киiв, вiтаеться. От село! – реготала Паша. – Не вiтайся бiльше, тут же всi чужi, не те, що у Стецiвцi, всi знайомi та ще й родичi через одну хату.

Софiйцi було нiяково, що з нею сталася така пригода, але, поки добилися до квартири родичiв, все те вивiтрилося.

У хатi в Пашi було затишно, як у вiночку. У колисцi пищало немовля, i дiвчина кинулася до нього, щоб забавити.

–

А можна його на руки? – спитала.