Ангел наш добрий – Мати Софія

–

Мартине, годi мене вихваляти, краще сiдайте до столу, – несердито обiрвав його Михайло. Йому було незручно слух

ати такi слова про себе. І потекли щасливi днi молодоi сiм’i в чужому непривiтному краi. Софiя себе тiшила мрiями: швидко рiк збiжить до вiдпустки, а там, в Украiнi, на неi чекають батьки, уся рiдня, усе миле i дороге серцю: i рiчка, i левада, i стежки, щ

о солодко пахнуть травою i цвiтом. Може, вдасться чоловiковi перевестися в Киiв? Он який же вiн розумний! Недарма Мартин його так хвалить. А коли не усмiхнеться iм доля на рiднiй землi, то буду тут звикати, живуть же люди, – заспокоювала себе розважливими думками…

*

* *

–

Ох, i морозище шкребе, дiстань менi будь ласка новi валянки, я iх сьогоднi взую, бо ще й снiгу нанесло кучугуру, – попросив жiнку Михайло якось, збираючись вранцi на роботу. Вона йому подала валянки i раптом завмерла. Їi Михайло, взувшись у в

алянки, раптом ойкнув з переляку i вискочив аж на стiл.

–

Що тобi, Михайле? Болить? Дуже? Ти наступив на гвiздок? – допитувалася стривожена жiнка – Чи, може, не дай Бог, на голку?

–

Миша, миша, – прошепотiв вiн раптом, щосили намагаючись скинути з ноги валянок.

–

Оце так герой, хiба ж вона тебе з’iсть такого великого!? – уже розсмiялася Софiя. – Не бiйся, миша з переляку вже пропала!

І вони потiм обое реготали, як дiти. Цей смiшний випадок з мишею у його валянку не раз приводив до кпинiв Мартина i веселого молодого смiху в товариствi друзiв. Спочатку вiн нiяковiв, а потiм звик до цього i сам охоче розповiдав товаришам свою кумедну iсторiю.

Та недовго довелося молодiй сiм’i бути разом: вибухнула вiйна з Японiею, i Михайла призвали на вiйськову службу. Довелося повоювати проти квантунськоi армii бiля рiчки Халхiн-Гол. Вагiтну дружину додому на батькiвщину доручив вiдправити вiрному друговi Мартину. Той з дорученням справився на вiдмiнно: квиток придбав, в дорогу допомiг Софii зiбратися, провiв на вокзал та посадив у вагон, провiднику наказав, аби пильнував безпеку i здоров’я майбутньоi матерi. Софiя аж розчулилася вiд такоi уваги i турботи, прощаючись, змахнула непрохану сльозу:

–

Я вас нiколи не забуду. Писатиму, а ви менi все пишiть, що знатимете про Михайла, бо вiд нього до мене поки та звiстка доб’еться.

А це ж вiйна, як там йому?

–

Не журися. Твiй чоловiк розумний, дарма голову в пекло не сунутиме. А що всiм буде, те й йому. Молись Богу за нього, – розважливо вмовляв Мартин. Попрощалися тепло, як найрiднiшi люди. Потяг узяв Софiю у свое неспокiйне нутро, щоб цiлий тиждень деренчати, скреготати i тривожно вистукувати гiркi мелодii. Усю важку дорогу жiнка журилася i не раз плакала.

А мрiяли разом iз чоловiком приiхати у вiдпустку, народити дитя, воно й пiдросте, вигрiеться на рiдному сонечку… Мрiялося… Софiя сумно зiтхнула, прислухаючись до нового життя, що озивалося в нiй… Неспокiйне, жваве, дороге, до болю кохане.

*

* *

Михайлова родина зустрiла невiстку тепло i нiжно. Особливо брати Коля i Петро. Вони не давали взяти iй у руки навiть вiдро з водою. Якщо вона йшла до криницi, то обов’язково котрийсь iз них вже й тут, як тут – i вiдро у дужих хлоп’ячих руках.

–

А тепер буду йти, розмахуючи руками? – нiяковiла Софiя вiд такоi уваги Михайлових братiв.

–

Авжеж. Тобi так краще, – смiялися хлопцi. – Михайло приiде, то спитае нас, чи тебе берегли i шанували, чи допомагали.

Це вони говорили, аби заспокоiти невiстку, а якщо серйозно, то такi брати вродилися: небайдужi, добрi, щирi хлопцi.

Наступив вересень 1940 року. Софiя записалася у Звенигородську бухгалтерську школу, аби даремно не гаяти часу: все ж здобуде професiю. Тепер вона разом iз стецiвськими дiвчатами Дашею та Дусею винаймали квартиру у старих добрих евреiв у Звенигородцi. Додому ходила дуже рiдко: дорога неблизька, бiльше, нiж 17 кiлометрiв, та вже й важко було. Чекала вiд батькiв передачi, якi надсилали iз Дашиним батьком, бо той брав коня у своiх родичiв. Казав Софiiним батькам, коли iхатиме, щоб лаштували i вони передачу для доньки, йому було залюбки, бо жили дiвчата дружно, дiлилися усiм, пiдтримували одна одну, оберiгали вагiтну сусiдку, бо обидвi ж були хуторяночки, як i вона. Навiть покумалися наперед, бо хто ж знав, що поява донечки обернеться для неi трагедiею.

Народжувала дитя нормально нiби, а що сталося, чому пiдкинулося зараження кровi… ЇЇ рятували всi лiкарi, а вона горiла в смертельному полум’i, вливали кров, але нiчого не допомагало. Дiвчата – стецiвчанки щодня прибiгали до лiкарнi, хвилювалися за здоров’я подруги i маленькоi донечки. В палату iм лiкар заходити не дозволяв, до них виходила Софiiна мати Олександра, змарнiла, ураз постарiла, брала передачу, дякувала, змахуючи сльози. Одного разу вони принесли червоного вина:

–

Тьотю Сашо, вiзьмiть, це передала наша хазяйка, наказувала, щоб потрохи давали Сонi, аби набиралася кровi.

–

Спасибi вам, дiвчатка, i господинi перекажiть подяку вiд усього серця.

–

А Софiйцi хоч трохи краще?

–

Та нi, ходить не може. Хто знае, коли лiкар до

зволить iй вставати? Добре, що хоч опритомнiла, мене стала впiзнавати, за дитя розпитуе.

Уже другий мiсяць лежить, дiвчинку годують мамки-породiллi.

–

А Михайло хоч знае?

–

Не знае, вiн же там на тому Халхiн-Голi. Правда, озвався недавно iхнiй товариш Мартин, то хлопцi свата Назара вiдписали, що Соня в тяжкому станi в лiкарнi. Молюся i за доню свою, i за внучку, може ж, Господь милосердний зглянеться над нами.

Пiшли дiвчата зажуренi, не побачивши i цього разу нi породiллi, нi маляти…

*

* *