Ангел наш добрий – Мати Софія

О, Боже праведний! – схопилася за серце стара мати. – А нашi ж синочки?! Що тепер буде?

Софiя стояла, а по ii щоках рясним дощем спадали сльози, тримаючи на руках немовля.

–

Не бiйся, мама з тобою, – гiрко втiшала й сама не вiрячи у те, що мислить.

Немае тепер спокою у Назаровiй хатi: плачi матерi за синами, гiркi осиротiлi почуття невiстки, важкi думки батька, щоденнi ридання дочки Оксани, яка прийде зi своiми синочками, а вони висядуть на лавi, як тi горобенята, i всiх треба нагодувати, одягнути, за кожним приглянути.

–

Що я без Івана тепер робитиму? – плаче Оксана. – Вiн же в мене золотий чоловiк, лад у всьому давав i хлопцям також.

–

Не плач, доню, може ще замиряться? – втiшав батько, але в його голосi вчувалася невпевненiсть. – А твоiм хлопцям, поки Іван не вернеться, я буду за порадника старшого.

Хiба ж мiг тодi вiн передбачити, що його зять Іван загине на цiй проклятiй вiйнi, i його синочки зростатимуть без нього, а iхня мати, його безталанна дочка, забуде на все життя усмiхатися… А була ж весела i спiвуча, як пташка!

–

А може, Гiтлер схаменеться та не проводитиме далi наступ? – гомонiли на ганку сусiди з Назарiем. – Не для того вiн порушив нашi кордони, – журилися всi, хто зiбрався на ще недавно веселому, гомiнкому подвiр’i Бруслiновських: тут завжди чулися звуки гiтари, на якiй чудово грав син Микола, тодi приходили сусiди i молодь. А тепер все завмерло – онiмiло.

Зростаючим гуркотом канонади накочувався на село фронт, все голоснiше i голоснiше лунали вибухи i стрiлянина, все частiше з’являлися ворожi лiтаки. Колгоспи спiшно евакуйовували, вивозячи все цiнне, виганяючи худобу, яку супроводжували пастухи. З боями вiдiйшли останнi частини. Усi дороги були заюрмленi вiйськовими, цивiльним людом, технiкою, возами i худобою. Усе вiдбувалося блискавично, як у нiмому кiно. Далi групами i поодинцi проривалися до своiх з оточення стомленi та пораненi бiйцi.

–

Як воно буде далi? Чутки надходять все страшнiшi, – думала Софiя гiрко.

–

Фашист бере мiсто за мiстом, – обiзвався Павло. – Я чув, що нашi хлопцi з ФЗО записуються добровольцями на фронт. І в мене така думка е. Я теж хочу з ними.

–

І не додумайся: ти ще роками не вийшов, – сказала Софiя. – А матiр, батька, як покинеш, та ще з малим Іванком?

–

А що, нам сидiти, склавши руки, доки нiмець прийде аж у село? – вiдповiв Павло.

–

Якби менi бiльше зросту, то роки я б собi прибавив i теж пiшов би воювати.

Якоiсь днини у село зайшли змученi бiйцi. Усе ближчими ставали звуки канонади. Назарiй вiддав бiльшу половину хати, щоб там розмiстився штаб. Мати Марiя варила iм нехитрий обiд: картоплю в мундирах, грiла чай. Але це тривало недовго, скоро по Великому шляху, що за селом, поповзла нiмецька технiка, залунали кулеметнi черги та вибухи. Софiя з донькою сховалася аж пiд штандари, затулила вуха, притиснувши ii до грудей.

–

Чи ви здурiли, що сюди сховалися? – забiг батько Назарiй. – Та воно ж як вдарить у хату, то нiхто й не дiстане. Мабуть, якийсь падлюка нiмцям донiс, що в нашiй хатi штаб червоноармiйцiв. Вилазьте, кому сказав!

–

То ми побiжимо до Оксани нашоi через рiчку, тату? – обiзвалася невiстка.

–

Добре. Робiть, як знаете. Однак не послухаете, – пробурчав невесело.

До Оксани бiгли чимдуж: мати, Петро – брат i Софiя з Марусею. Оксана зустрiла iх на подвiр’i i наказала:

–

Стрибайте в погрiб, я туди накидала подушок, там уже сидять з дiтьми кума Марiя i Ялисовета. Софiя мовчки подала доньку жiнкам. Дiвчинка, побачивши чужi руки, закричала несвоiм голосом.

–

Не плач, маленька, мама з тобою, заспокоювала донечку. Із пiдземелля чути було, як кипить бiй.

Того дня фашисти не могли взяти село, вiдступили в бiк Катеринопiльщини. Якось старий Назарiй пiсля страшного обстрiлу щодуху прибiг до iх сховку, у дочки Оксани. Журив несердито:

–

Хто ж ховаеться в погрiб пiд час стрiлянини? Вас же могло навiки засипати в ньому. Краще б пiшла до дядька Данила, вiн живе у завороттi, там би i пересидiли лиху годину. Обiцяй менi, що бiльше в погребi не будеш ховатися.

–

Добре. Я не забуду вашоi поради, – сказала сумно.

На ранок знову зав’язався такий бiй, що тряслася уся хата, не допомагали й вiконницi. Софiя послухала свекра i вже не побiгла до Оксани через рiчку, а пiшла в сусiдський льох, там сидiли iншi жiнки з дiтьми, якi кричали, злякавшись холоду i темряви. Сюди долинав грiм бою страшного, смертельного. За селом день i нiч гримiла ворожа канонада. Великий Шлях здригався вiд военноi технiки чужинцiв, яка сунула i сунула безкiнечним потоком.

*

* *

Голова колгоспу Афанасiй Бiлан скликав до комори людей. поприходили переважно жiнки з дiтьми i лiтнi селяни.

–

Не знаете, чого нас кличуть? – допитувалися один в одного.

–

Хтозна, може знову на яку роботу?

–

Яка робота, як нiмцi по Великому Шляху сунуть? – заперечували iншi.