Ангел наш добрий – Мати Софія

–

Михайло поiде, а ти приходь до нас, дочко. У тебе ж iще е трохи вiдпустки, – сказала на прощання мати Марiя i додала: – Ти тепер наша. – Добре. Обов’язково прийду, – щиро пообiцяла Софiя.

Невдовзi провела Михайла на залiзничну станцiю. Надивлялися одне на одного, чекаючи потяга, ще раз i ще раз вiн розказував, як iхати, де робити пересадки.

–

Я вже добре запам’ятала, не заблуджусь, а якщо трохи забуду, то скрiзь же не без людей. Допитаюся, – заспокоювала Михайла.

–

Нiчого з собою не бери, лише харчiв на дорогу, документи. Приiдеш, ми все потiм покупимо: справимо i одяг, i взуття, i що треба для хазяйства, – наказував вiн.

Ось i потяг. Попрощалися. Софiя довго стояла на станцii, махаючи рукою, аж доки за крутим вигином колii не зник з очей поiзд.

Вона не забула про свою обiцянку навiдати Михайлових батькiв. Причепурилася гарно, одягла рожеву сукню, яку придбала в столицi, берет, що так пасував до ii русявого волосся, туфельки на середнiх пiдборах.

Сама невисока, кругловида, вона нагадувала нiжну свiтло-рожеву квiтку.

ЇЇ гарно прийняли в Михайловiй родинi.

Мати Марiя сердечно розмовляла. Пригадувала всiлякi iсторii, пов’язанi зi старшим сином. Вiдчувалось, що материнське серце журиться за Михайлом, котрий заiхав так далеко вiд родини. А молодшi брати, Микола i Петро, по всьому було видно, дуже радiли красивою i розумною невiсткою. До того ж iз старшим iз цих двох вона була однокласницею. Хлопцi розважали Софiйку i розмовами, i навiть пiснями пiд гiтару.

Вона вiдчула, як всiм своiм еством входить в оцю дружну родину i стае ii невеликою невiд’емною часточкою.

–

Наче Михайла побачила, – усмiхалася своiм думкам по дорозi на свiй хутiр.

Але не всiм на Михайловiм кутку сподобалися Софiiнi вiдвiдини.

–

Бачили Горобцеву невiстку? (то так по-вуличному називали цей рiд Бруслiновських) – перешiптувалися через тин жiнки.

–

То яка ж вона? – питалися в Наталки, недалекоi сусiдки.

–

Та така руда, як собака, вiдказувала та (упадала змолоду за Михайлом, а вiн ii не взяв, тепер злiсть розривала всю ii). – Шапочку надiла, городське плаття, й куди воно годиться у селi! Прибралася б посiльському, йдеш же до батькiв, – бубонiла невдоволена дiвка.

–

А я бачила ii, на ганку сидiли, чого ж, молода, гарна з лиця, як мальована, хоч води напийся, – пiдлила масла у вогонь Аврамиха.

Наталка спалахнула, як той сiрник, швидко сховавшись на своему подвiр’i.

*

* *

Минуло кiлька днiв i батько з матiр’ю та братом Павлом провели Софiю на станцiю. – Ти ж як заiдеш далеко, то не забувай писати, – наказували.

–

Тiльки ж не ждiть так швидко листа, бо я ще побуду в Киевi – треба iз роботи розрахуватися, i з гуртожитку виписатися. А iхати неблизький свiт. Ще тиждень добрий пройде. Як доб’юся на мiсце, то зразу ж i напишу, – обiцяла дочка. Попрощалися, потяг забрав Софiю i разом iз нею материн i батькiв спокiй.

Поверталися на хутiр невеселi – така довга розлука чекала на всiх. А брат – пiдлiток Павло тiльки й говорив про сестру: i як голод переживали, i як на радгосп його забрала, не давши померти голодною смертю, i як уроки допомагала робити, i як на воловню батьковi iсти носили.

–

Замiжня тепер сестра, треба вже без неi звикати. Хтозна, коли прийдеться побачитись, це тобi не Киiв, що зовсiм тепер здавався недалеким. А де той Магнiтогорськ?! – i зiтхнув хлопець по-дорослому… Перед вiд’iздом iз Киева пiшла на пошту, дала телеграму:

–

Виiжджаю iз Киева 5 листопада поiздом №115 Софiя.

Ох, i неблизький свiт до Магнiтки (так казав Михайло). І правду чистiсiньку казав. Спочатку день-другий все було для неi цiкавим. За вiкном вагона пробiгали гарнi краевиди, рiчки, озера. А чим далi летiв потяг, тим чужiшав краевид для неi, степовички. Все бiльше i бiльше траплялася лiсиста мiсцевiсть. Це спостерiгати було цiкаво i разом iз тим незвично. Чим далi рухався поiзд, тим сумнiшала Софiя:

–

Як зустрiне чужа далека сторона? Усi ж, мабуть, там москалi, мови ii не розумiтимуть, ще чого доброго насмiхатися стануть… Старалася вiдгонити тривожнi i невеселi думки:

–

Михайло ж звик, то i я звикну, – заспокоювала себе. Скрiзь живуть люди, а серед них бiльше добрих, анiж злих.

Тиждень минув у дорозi. За цей час Софiя аж зблiдла i змарнiла, без тепла й сонця рiдного краю.

Магнiтогорськ зустрiв Софiю вiтром, снiгом i холодом. Передбачливий чоловiк приiхав зустрiчати дружину з теплими битими валянками, кожухом величезного розмiру. Загорнув ii, як малу дитину, ще й у теплу у клiточку хустку закутав i повiв до саней.

–

Ну, що ж ти мене кутаеш, не замерзну, – смiялася Софiя.

–

Тобi смiшки, а тут не зчуешся, – зi знанням ситуацii повчав чоловiк, усмiхаючись, – як вiдморозиш свого гарненького носика.

А в квартирi молоду жiнку чекали гостi. Познайомилися.

–

Я – Мартин, а це – моя дружина Маша. Вона росiянка, будеш вчитися в неi розмовляти по– тутешньому, – доброзичливо перший обiзвався до неi, трохи старший за Михайла, свiтло-русий чоловiк. Живемо ми тут дружно, один одному допомагаемо в чужiй далекiй сторонi. Так що входь у наше коло. Сумувати за Украiною будеш, звичайно, i за своiми рiдними. А з’явиться маля, дасть Бог, всi смутки твоi забере. А у вiдпустку Михайлову по

iдете, провiдаете родину. Та й знову сюди, бо тут у твого чоловiка гарна робота, вiн головний бухгалтер, пiд його орудою працюе 15 рахiвникiв!