Ангел наш добрий – Мати Софія

Афанасiй не примусив себе чекати i звернувся до всiх зi словами, якi разом i злякали i порадували:

–

Худобу колгоспну ми вiдправили за Днiпро. Не сьогоднi – завтра тут буде нiмець. Чи вдасться нам щось зiбрати для себе з посiяного, я не знаю. А в коморах колгоспних ще е зерно. А тому ми вирiшили з правлiнням вiддати все, що в коморах, вам. Розбирайте негайно своi частки. не барiться, щоб устигнути, доки ворог зайде у село.

Софiя разом з усiма жiнками та чоловiками наносили додому збiжжя.. А воно як те золото – добiрне та чисте. І дух солодкий заповнив усю комору.

У кожнiй хатi дякували головi, який подумав про них: адже почалася страшна вiйна, мабуть, не на рiк.

І чи повернуться живими годувальники iхнiх дiтей i старих, немiчних батькiв? – І хто збиратиме урожай, який дозрiвае на полi? Чи дiстанеться селянам хоч зернина з нього?

*

* *

Згодом Великим шляхом посунула нiмецька армада. У селi з’явилися представники окупацiйноi влади, розвiсили об’яви з наказами та заборонами нiмецького командування, де за всi невиконання було одне – розстрiл. Стецiвчани на вимогу окупацiйноi влади вибрали старосту, найбiльш незадоволенi радянською владою записались в полiцiю, виловлювали активiстiв та керiвникiв радянських установ, не оминуло лихо й колишнього голову колгоспу Афанасiя Бiлана.

Схопили його вдома, та вiн i не збирався нiкуди втiкати. Побитого, зi зв’язаними руками, пiд розпачливi зойки жiнки i трьох малолiтнiх доньок, повели до колгоспноi контори. Зiгнали i старих i малих на прилюдний допит голови. Софiя подумки молилась разом з усiма, щоб лихо оминуло дорого чоловiка.

–

Ти тут був головою? – запитали через перекладача.

–

Так, – ствердив чоловiк.

–

Хто тобi дав право роздавати зерно з комори?! – гримнув офiцер. – Хто твоi спiльники?

–

Нiхто. Я так вирiшив сам: засiки повнi, а гарний урожай дозрiвае на полi i нiде його буде зберiгати.

Наступила мовчанка, у якiй i селяни i Афанасiй, прочитали неминучий i страшний вирок. Офiцер слухав перекладача i з ненавистi його обличчя бiлiло. – Розстрiляти! – вiддав наказ.

Вирок Афанасiевi Бiлану виконали на полi за селом. Тепер усi люди знали, що помiж ними е такi, що на очах перекинулись у зрадникiв.

Нiмцi увiйшли в село, гелгочучи щось. Бiля хати Бруслiновських зупинились, зайшли на подвiр’я, заглянули в хату, через перекладача повiдомили, що в хатi будуть розмiщуватись вiйськовi. Сiм’ю Назарову з бiльшоi половини хати вигнали i переселили в меншу – через сiни. Вороги були веселi: аякже, вибили нарештi iз села червоноармiйцiв. Нiмецький кухар наказав варити яйця в печi. Назарiй унiс у хату рядно соломи, мовчки виклав ii перед пiччю. Марiя пiдкладала солому у пiч вiхоть за вiхтем, але вода на яйця не закипала, нiмець нервував: «Шнель, шнель, шнель!» Тим часом до хати сходилися вiйськовi, та неабиякi: видно, що офiцери. Нарештi окрiп змилосердився i кипiв аж бризки вилiтали на черiнь. Кухар заусмiхався, а коли вибрав яйця, став показувати, що треба зварити чай. Вiн жестикулював, пояснюючи, що швидко треба зварити чай, адже вiн бачив, як довго закипала вода. А тодi став у кухлi наливати окрiп, в якому щойно зварились яйця. Марiя здивувалася, стала злякано жестами показувати, що так не можна. Тим часом Назарiй унiс вiдро води на чай, але кухар тлумачив свое i продовжував черпати окрiп у кухлi. Вiн аж звеселiв, що знайшов вихiд i собi порятунок: «Матка, гут. Гут, матка!» – усмiхався. Також наказав зняти з стiни фотокартку сина, де ii Микола був сфотографований у вiйськовому одязi, пояснивши, що можуть зайти до хати тi, хто за цю фотокартку покарають всю сiм’ю.

Доки фашисти чаювали, Марiя з переляку уся тремтiла, не так за себе, як за свою родину. «Слава Богу, на цей раз обiйшлося», – полегшено зiтхнула, як закiнчили зайди iсти.

* * *

–

Горить! Хата горить! – почула крик Софiя, що поралася якраз на подвiр’i.

–

Де горить? У кого? – допитувалася тiтка Неонiла.

–

На кутку хата чиясь, – пiдбiг дядько Явтух.

Вони вибiгли на вулицю i побачили, як i справдi з кутка (так називалася невеличка бiчна вуличка недалеко вiд них) валуе дим. Схопили мерщiй вiдра – i до криницi. Туди бiгли вже близькi i дальшi сусiди. Теж з вiдрами, схвильованi, зляканi.

–

Це ж хата Мотрi Командирки – вигукували. Так по – вуличному прозивали молодицю, яка мала бойову вдачу, була веселою, щебетливою смiхотухою.

Люди збiглися до палаючого обiйстя. А там, о Господи, вже стоять нiмцi i полiцаi i нiкого не пiдпускають гасити пожежу. Як бiгла Софiя з вiдрами, так i остовпiла разом з сусiдами.

–

Чому? Що сталося? – пошепки запитували один в одного.

–

А де ж Мотря?

–

Немае. Не дай Боже, в хатi залишилася.

–

За що ж ii така кара?

–

Кажуть, партизанiв у хатi своiй переховувала.

–

Мотрю везуть! Оглянiться, – зашепотiла подруга Маруся.

–

Де?

–

На бричцi. Мiж полiцаями.

Пiд’iхала бричка. А на нiй Мотря. Видно, знущалися нелюди, бо сама на себе несхожа – на вродливому обличчi мiсця живого немае.