Ангел наш добрий – Мати Софія

Важко було Михайловi переконати батька, погодився лише тодi, коли Михайло сказав, що гiрше буде вiдповiдати за спiвпрацю з ворогами, нiж ховатися вiд них.

Михайла разом з рештою чоловiкiв арештували, кинули до в’язницi, об’явивши iх заручниками. За кожного знищеного партизанами нiмця iх мало бути знищено.

Назарiй дотримав свого слова, слiзно вблагав нiмцiв замiнити сина собою, адже в Михайла двое дiтей, а надii, що вiн вибереться iз ув’язнення живим, не було.

Михайло повернувся додому, а згодом вiдпустили i заручникiв, а разом з ними i Назарiя.

* * *

Збiгла осiнь, мокра, заплакана й сумна. Сiльською вулицею не пройти i не проiхати: багнюки по колiна. Така година важка обступила село, людей. Софiя ледве добиралася з дитиною до хутора, аби провiдати батькiв.

А зима впала глибокими снiгами, що до повiтки ходили, як у тунелi. Батько Назарiй, попоравши худобу, швидко заходив у сiни, збивав iз шапки, валянок снiг, заносив до хати солому, клав ii бiля плити на ранок топити у печi.

–

Ну, й година, снiжище, морозище, а нашi ж де тепер вiд такого холоду сховаються, – промовив, заходившись роздягатися.

–

Ох, дiтки, дiтки, – в тон йому мовила свекруха, – може, зглянеться на них Всемилосердний та зупинить нiмцiв.

–

Еге ж, вiн зглянеться. Он скiльки землi вороги захопили.

Полягали спати кожен iз своею журбою, яка була у всiх однакова…

Довга, тривожна i люта зима, та i ii Бог допомiг пережити. Поволi стала вiдступати зi своiми морозами i хуртовинами.

У селi верховодили полiцаi.

Якось уночi Софiя довго не могла заснути. Михайла вдома не було – переховувався вiд полiцаiв у Софiiного дядька Гната.

Мамо, чуете, хтось шкрябае у вiкно, – тихенько прошепотiла вона.

–

То гiлка, надворi он який вiтрюган ще звечора зiрвався, спи, – заспокоювала мати.

–

Та через деякий час невiстка, яка з дiтьми спала на полу бiля вiкна, знову своеi:

Шкрябае по шибцi тихенько: я ж чую.

–

То виглянь, дочко, у вiкно, – порадила Марiя.

–

Мамо, там дитина якась стоiть, нiби хлопець, бо в шапцi. Що будемо робити?

–

Пусти його до хати, бо ще замерзне у нас пiд вiкнами. Он який приморозок брав ще звечора.

–

Софiя навшпиньки, не засвiчуючи каганця, пiшла до дверей, вiдкрила сiнешнi дверi, i в хату зайшов невеличкий хлопчина.

У куфайцi, вдягнутiй на голе тiло, босий, в коротких не по зросту штанах, у величезнiй шапцi.

Вiн трусився вiд холоду i страху, що його проженуть iз теплоi хати знову надвiр.

–

Ти звiдки? Хто? Де твоi батьки? Як тебе звуть? – допитувалися хатнi.

–

Яша, – на оце лише слово спромiгся дати вiдповiдь нiчний зайда, додавши:

–

Втiкаю вiд нiмцiв.

–

То ти з жидiв?

Хлопець ствердно хитнув головою.

–

Ми тiкали. Я не знаю, де тепер моi батьки, мабуть, iх упiймали, – i заплакав гiрко.

–

Марiе, а знайди щось iз одежi хлопцiв наших та накрий його тiло, бачиш, якi дрижаки б’ють його.

Софiя пiднесла йому вiдро з водою, полила на руки:

–

Умийся. Ось рушником утрися та й будеш iсти.

Свекруха дала несподiваному гостю скибку хлiба, картоплi, цибулину. І вiн накинувся на них i за мить все з’iв. Видно, давно не було в нещасного й рiсочки в ротi.