Ангел наш добрий – Мати Софія

–

Ой, вiйна, що вона робить з нашими дiтьми! – зiтхала Марiя, згадуючи й своiх синочкiв. Як там найменший синок Петя, забрали його в неволю, утiкав уже тричi, просила, застерiгала, що вб’ють. А вiн одно: «Я iм не покорюся. Недовго тут будуть, ось побачите, як тiкатимуть Великим шляхом».

!Старий Назарiй на ранок став радитися зi своiми молодицями:

–

Щось треба думати з Яшком. Не буде ж вiн сидiти увесь час у нас на печi. Гляди, сьогоднi знову зайдуть нiмцi у село. Та щоб i своi собаки-полiцаi не винюхали та не схопили цього пiвпарубка.

–

Я знаю, де його переховувати! – мовила Софiя. – На хуторi.

Вiдведу, як трохи звечорiе.

–

А як хто побачить? – стривожилися батьки.

–

Нiхто не побачить. Ми пiдемо берегами, сховатись там легко за вербами.

Я вiдведу його до Храсини, вона з дiтьми малими сама живе, бiдуе, нiкому й дровини врубати, нi води в хату внести. Туди й полiцаi i нiмцi не навiдуються.

Та й Яшка не схожий видом на жида. Якось перебуде лиху годину.

На цьому й погодилися.

–

Не йди проти ночi, бо ще потрапиш у пастку. Пiдете рано, – сказав батько.

–

Добре, тату, – погодилася невiстка.

Рано-ранесенько, як тiльки-но схопилася перша зiронька, Софiя з Яшком вийшла з двору. Було ще майже темно, не видно, куди ставати, ноги раз у раз загрузали у глибоких заметах, бо вночi несподiвано знову випав снiг.

Хлопець у величезних чоботях, якi дали йому зi старшого сина Михайла, ледве-ледве виборсувався iз снiгу i наздоганяв молоду жiнку.

–

Не спiши, бо я тут заблуджусь, – шепотiв.

–

Мовчи i йди, нам до свiту поспiшати треба, – нагримала на

нього. – Нiхто з тобою панькатись не буде, як спiймають. Ще й мене коло тебе вб’ють.

Сяк-так дiсталися на хутiр. Зайшли на занедбане подвiр’я з убогою хатиною. Видно, що тут не було давно чоловiчих рук.

Вона легенько постукала у причiльне вiконце. Звiдти швидко обiзвалася хазяйка – вже не спала.

На сходi займався червоним полум’ям молодий ранок.

–

Хто там? – спитала Храсина.

–

Я, твоя сусiдка, Софiя Андрiева. Вiдчини.

Засув загрюкотiв, i на порозi стала молодиця, худенька, блiда, з довгим розплетеним волоссям.

–

Храсинко, ти бiдуеш iз дiтками, нiкому i дров нарубати, а я тобi привела молодого парубка. Прийми, хай тобi буде за помiчника. Вiн робитиме за миску борщу i за дах над головою. Йому немае куди йти, хату iхню розбомбило, сiм’я загинула. Ми його трохи пiдрятували, але тепер, коли нiмцi ось-ось будуть у селi, у нашiй хатi йому бути небезпечно, бо ще й полiцаi можуть донести, що чужий. А я, як буду тут коли в батькiв, то заразом приноситиму вам молочка, якщо корову не заберуть, бо вже полiцай погрожував: мовляв, де твiй чоловiк, молодице, а де вашi сини, Марiе? Думаете, не знаемо? Отож-то, не сердьте мене, бо буде вам непереливки. І корову вашу давно треба у вас забрати, та держiть, поки я ще добрий.

Отак-то, Храсинко, будемо надiятись на краще. А ти, Яшко, слухайся хазяйку, роби все, що скаже, то не будеш голодний i в безпецi житимеш.

Це добре, що так вийшло, i жiнка добра тебе вiзьме, а недавно по селi ходила жидiвочка, люди ii направили подалi вiд центру села, аж на Пасекове, та й там найшлася пiдла людина, видала. То ii повезли в Звенигородку i разом з iншими одноплемiнниками розстрiляли.

Отож, старайся бiльше увечерi та вночi виходити, вiкна гарно затуляйте, щоб хто не побачив.

Латай дiтям чоботи, топи грубку, а по солому на поле до скирти ходiть тiльки вночi.

Так тепер усi роблять, аби лишнiй раз не показуватися полiцаям на очi. Вони в цей час гуляють, слiпи заливаючи горiлкою, або сплять.

Щотижня, навiдуючи батькiв, Софiя забiгала i до Храсинки, несла лiтру молока, яку-небудь пампушку чи трохи сала, бо знала, що в цiй хатi часом бувае i без хлiба.

Питала Яшка, як йому тепер живеться. Спочатку говорив, що непогано: i дiти до нього пригорнулися, i господиня вiд ложки-миски не вiдсаджуе.

А через мiсяць-два став жалiтися, що з нею важко порозумiтися, робить усе не так: то картоплю чомусь на горище заносить, то ще щось таке дивне творить.

Пiду я вiд неi, – якось заявив. – Не можу тут жити, боюсь. Та й одна молодиця мене кличе до себе в прийми, Любка Гарестова.

–

Он як. Коли ж це ти встиг з нею познайомитись? – спитала Софiя.

–

Коло скирти. Я брав солому: вона прийшла, розбалакались, спитала, де живу.

І до себе покликала. Пiду я, – рiшуче сказав.