Ангел наш добрий – Мати Софія

–

Дiло твое. Як хочеш, так i роби, але будь обережний, бо там не хутiр, а село, – попередила.

*

* *

Невдовзi нове лихо спiткало родину. Масово почали вiдправляти молодь у Нiмеччину. Спочатку забрали сусiдського хлопця Василя Бородiя, а потiм не оминула «увага» полiцаiв i хати Бруслiновських – забрали найменшого сина Петра, та вiн, нахмуривши юне чоло, пообiцяв:

–

Не плачте, мамо, я однаково втечу, а фрiци, побачите, як ще тiкатимуть Великим шляхом у свою Германiю.

–

Ой, синку, не втiкай, бо вб’ють, як не нiмцi, то своi ж полiцаi, – схопилася за серце мати Марiя.

–

А я всеодно тiкатиму! – уперто мовив хлопець.

Забрали Петра, знову осиротiла хата, а в родинi неспокiй, нiяк не можуть вiдучити малу Марусю, яка вигукуе з тину, побачивши полiцая:

–

Ах ти полiцяюга, забрав мого дядю, полiцяюга поганий!

–

Накажiть дитинi, щоб мовчала, бо я такий, що стерплю, а як iнший хто почуе, то буде бiда, – якось сказав один з полiцаiв.

–

Пильнуй, дочко, нерозумне ще дитя, – просила свекруха. –А то, не приведи Господи, як i справдi почують вороги.

*

* *

Якось уранцi бiля ворiт з’явилися полiцаi, викликали Назарiя та об’явили, що у iх хатi квартируватимуть нiмецькi вояки. Наказали звiльнити бiльшу половину хати та добре харчувати i опiкуватись ними. В обiд прибули i нiмецькi солдати, серед них вiком видiлялися двое близнюкiв – Отто i Ганс, якi бiльше скидалися на дiтей. Вони, зайшовши в хату, майже одразу стали посмiхатися до малечi, пригощали iх, почали з ними гратися, давали iм губну гармошку.

–

Знать, поганi у фрiцiв справи, що погнали отаких солдатiв. Їм би ще коло матерi сидiти, а не воювати, – говорив Назарiй.

І правду говорив: при кожному пострiлi наших гармат iз яру, вони здригалися i лiзли пiд широку лаву.

А коли Назарiй пiшов дорiзати теля, яке впало на ноги, то обидва нiмчики забiгли в хату та позатуляли вуха подушками, щоб не чути голосу нещасноi тварини…

–

Ой, плаче за вами мати – нiмкеня, – журно хитала головою стара Марiя.

Інколи близнюки йшли на декiлька днiв на якiсь завдання.

Одного разу iз них повернувся лише один i крiзь сльози, ламаною мовою пояснював: що iнший загинув, показуючи фотокартку, де вони з братом удвох:

–

Іх Ганс, а це Отто! Пах, пах, нiхт Отто, – i заплакав безутiшно, як мала дитина.

Шкода стало Марii цих чиiхось дiтей, шкода i iхньоi матерi, в якоi теж серце болить, як в неi за синами.

*

* *

В сiчнi 1944р. наблизився фронт. Вiн розрiзав село на двi частини. Знову смерть косила все живе у селi, нiмцi вiдступили. В село зайшли червонi частини, виловлювали полiцаiв та тих хто працював на нiмцiв, майже вiдразу почали проводили мобiлiзацiю. Михайло разом iз такими ж, як i вiн чоловiками та геть молодими хлопцями, яких визнали годними до вiйськовоi служби, був призваний до вiйська.

Перша звiстка прийшла вiд Михайла, пiзнiше вiд сусiда Сергiя Темченка, що вони зараз знаходяться у Бiлiй Церквi, але пiсля спецiальноi пiдготовки iх вiдправлятимуть у вiйськовi частини. Чоловiки писали, що жiнки, хто може чим добитися, привозять своiм харчi. І хоча обидвi молодицi мали маленьких дiток, все ж вирiшили поiхати та завезти своiм домашньоi провiзii. Зiбралися, розпитали людей, якими поiздами можна добратися в Бiлу Церкву. І вирушили в неблизьку дорогу.

–

Бережи себе, дочко, в дорозi не вiдставай вiд поiзда, кланяйся Михайловi, – наказувала свекруха.

Батько Андрiй разом iз свекром Назарiем, провели на станцiю, дуже хвилювалися, щоб молодицi в сiли у вагон, бо поiзд у Стецiвцi довго не стоiть…

Слава Богу, дiсталися до мiста, а потiм i до розташування частини, де служили стецiвчани. Як же зрадiли молодi чоловiки!

А жiнки не стримували слiз, передчуваючи гiркi й болючi роки страшноi вiйни, що впала зненацька на кожну родину. Плакали вiд розлуки й розпачу. Поверталися додому уже знайомою дорогою, несучи з собою в серцi страждання й страх вiд невiдомостi. А вдома всi кинулися з розпитуваннями:

–

Як там Михайло, чи дають iм iсти, добре, що встигли побачитись та пiдтримати чоловiкiв, до того, як iх вiдправлять по iнших вiйськових час

тинах.

–

О Господи! Сохрани i помилуй вас, дiточки. Он i Коля давненько надсилав листа уже з Кавказу, – захвилювалась мати Марiя.

–

Ждемо вiд Миколи звiсток, а iх чогось все немае… – обiзвався батько.

Усi засмутилися ще бiльше, вечеряли мовчки.. Кожен думав свою невеселу та гiрку думу…

*