Ангел наш добрий – Мати Софія

Давай я тобi допоможу, дочко!

Як любляча мати, знову прийняла пологи в невiстки.

Народився хлопчик на превелику радiсть батькiв.

–

А що, гарний у вас братик? – спитала бабуся у старших онукiв.

–

Поганий, бо червоний та ще й кричить, – вiдповiла Маруся.

–

Це вiн сьогоднi такий, а завтра буде бiленький, – запевнив тато.

Хiба ж могли сестрички передбачити наперед, скiльки радостi i щастя подаруе малий?

А вiн пiдростав, коханий у iхнiй любовi, таким красунчиком, цiкавим, розумненьким.

Старшi дiти вчили малого i ходити (так не терпiлося взяти його за ручку i повести до своiх друзiв), i розмовляти (вiн же схоплював усе зразу: новi слова i речення).

Не тiльки сестри любили братика, але i iхнi подруги: вони його одягали у все, що було найкраще, милувалися ним i навiть примiряли на нього фату iз староi марлi та пiдфарбовували буряковим соком щiчки й губенята.

Хлопчик, певне, думав, що так i треба слухатися сестричок, i нiколи не виявляв свого незадоволення.

Бувало, мама втрутиться, коли дiвчата тягнуть дитину кожна до себе:

–

Чого ви сперечаетеся, з ким вiн пiде гуляти? Берiть його за ручки, одна й друга, i ведiть, куди налаштувалися iти.

Аж тодi мирилися сестрички i в повнiй злагодi iшли до своiх подружок, ведучи обидвi малого.

*

* *

Спливали роки, як вода у Шполцi. Вирiс садок, який вони посадили з Михайлом пiсля вiйни.

Чого там тiльки не було: i грушi, i абрикоси, i яблунi, i сливи, i смородина, i порiчки.

Є дiтям чим поласувати.

А за старших у цьому раю – столiтнi грушi-дички. Нi в кого на кутку таких не було.

Тому дiтвора сусiдська нетерпляче чекала, коли вродять у дiда Назарiя грушi i налiтала на них, поки нiхто не бачив, набиваючи повнi пазухи. А старий, як завше пiд чаркою будучи, лише усмiхався в бороду:

–

Хай думають, що я iх не

бачу, хай збирають, бо нi в кого тут таких немае. Ще мiй батько Семен iз моiм дiдом Данилом посадили цi грушi. Тодi молодим унтер-офiцером прийшов вiн, Назарiй додому, життя тiльки починалося… Шкода, що одна груша не пережила вiйну – скосив снаряд. Та що

там груша, скiльки людей не повернулося з тiеi вiйни…Зiтхне важко: скiльки горя принесла вона родинi.

*

* *

У Михайла й Софii четверо дiтей – школярiв.

Добре, що школа через одну хату. Сплять, особливо хлопцi, ледь не до дзвiнка.

–

Вставайте, скоро дзвонитим

уть на уроки, – будила бабуся Марiя. – А ще ж треба поснiдати. Мати снiдання вам поставила на столi.

–

Марусю, досить видивлятися у дзеркало, бо точно не потрапиш на урок.

–

Бабусю, еге ж я гарна, кучерява i чорнява, не те, що сестра.

–

Та не бiда, що вона без кучерiв, зате ii он як хвалять у школi. Розумниця. Та й Ваня вiд неi не вiдстае, гарно вчиться, найкраще у класi.

І Петя вдатним до навчання народився, але гульки з товаришами йому трохи заважають. Нiчого, пiдросте, то виправиться, врозумiе, – мовила бабуся, милуючись своiми онуками.

Аж тодi полегшено зiтхне, як всi четверо вибiжать – випурхнуть пташенятами з подвiр’я.

Отак iшли роки за роками в турботах про дiтей: у що iх одягнути, у що взути.

А взування те з плачем добувалося.

У колгоспi робили за палички, отже, грошей i у вiчi не бачили.

Перебивалися тим, що продадуть з городу на базарi у Ватутiному.

Чого тiльки не носили туди: i квасолю, i огiрки, i картоплю…

І нiхто нiколи в хатi не журився, а особливо тодi, коли до батька приходили товаришi. За чаркою починалися спiви i навiть танцi. Усi колишнi фронтовики, що з пекла повернулися живими, часто збиралися за столом. Дiти сидiли на печi за батьковим суворим наказом i теж пiдспiвували за дорослими. Тихенько.