Ангел наш добрий – Мати Софія

Якiв працював у сiльському продуктовому ларку.

Працюючи в колгоспi за палички, Софiя iнколи не мала й копiйки на хлiб. А дiтей четверо, усiм треба дати iсти, усiх взути, одягнути.

Якось, зайшовши у велику скруту, пiдiйшла до Яшки:

–

Дай менi у борг, вiддам, як продамо трохи городини.

–

Не дам, – рiшуче сказав. – Вас тут багато таких знайдеться.

Жiнка, спалахнувши вiд сорому i образи, не стрималася:

–

Ти мене, мабуть, забув, як при нiмцях тебе рятувала? – обiзвалася тихо.

–

Когда это еще было?! – вiдповiв зверхньо.

Пiшла додому, а там дала вже волю сльозам. «Ну, чому, чому так важко iм живеться? Чому такi недобрi е люди?»

Бог iз ним, iз невдячним Яшком, зате ii тiшить, що його дочка Тамара дружить iз Любою.

Нiкому тодi не сказала про свое приниження i бiль, а лише згодом, коли пройшли десятки рокiв, i в свiтi заговорили про вiдзначення подвигу тих, хто у вiйну, ризикуючи своiм життям, рятував нещасних евреiв вiд знищення, розповiла дiтям.

*

* *

Терпiла-терпiла Софiя цi злигоднi, та й не стерпiла: зробила дрiжджi з хмелем, завдала аж у городi закваску, вимiняла за молоко корито i бачка та почала гнати горiлку.

Бувало, Михайло iз сусiдом Явтухом так i чатують, коли жiнка дозволить попробувати, чи мiцна.

Стала Софiя продавати горiлку, аби хоч якось взути – одягнути дiтей, бо за зароблене в колгоспi не зодягнеш i не взуеш iх.

Першим разом у мiсто пiшла з дiвчатами: показати до родичiв Маковозiв дорогу.

А далi Люба i Маруся вже самi носили горiлку.

Дорога неблизька, поки по залiзницi, по шпалах пострибають, стомляться.

А там уже тiтка Лiза Маковозиха i нагодуе смаженою картоплею, i заставить довгенько перепочити перед дорогою назад.

Смачнiшоi, як та картопля в цих добрих людей, здаеться, дiвчатка й не iли навiть удома. І теплiшоi i кращоi лежанки, на якiй вiдiгрiвалися пiсля важкоi дороги з нелегкою ношею. А якими стали рiдними iхнi дiти – Оля, Льоня, Надя, Митя – назавжди, бо iх об’еднали нестатки i важке повоенне дитинство.

–

Мамо, а Маруся на мостах не хоче оглядатися, а я тiльки те й роблю, що кручу головою, чи не iде товарняк або пасажир, – жалiлася Люба.

–

Мамо, а вона боягузка: по мосту не йде, а переповзае, – насмiхалася сестра.

–

Бо внизу дуже глибоко i там вода тече, страшно, – виправдовувалася молодша донька.

–

Правильно, й оглядатися треба, i прислухатися, доню, ти молодець, що пильнуеш на дорозi, бо береженого й Бог береже, – навчала мама.

Як би важко не доводилось, а на осiнь можна буде справити дiтям i одяг, i взуття за продану горiлку.

–

Не мерзнутимуть восени, – тiшилася Софiя. А на зиму щось треба думати.

–

Знаеш, Михайле, я спробую ще й сама трохи продавати. Наступного разу понесу у Ватутiне. Може, знайду купцiв. Бо жалко i донечок, вони ще зовсiм невеликi.

–

Ой, дивися, щоб не спiймали та не посадили, як Дуню Купрiянишину, – вiдмовляв чоловiк. – Не подивилися ж, що у неi двое дiтей малолiтнiх.

Та думка пiти з горiлкою не залишала Софiю.

* * *

Встала – ще й не думало сiрiти, а дiйшла у мiсто до першоi хати, як тiльки-но почало благословлятися на свiт.

–

Пiду в перший двiр, у якому засвiтиться свiтло, – вирiшила жiнка. В однiй iз хатин засвiтилося, i вона пiдiйшла до причiльного вiкна. Постукала несмiливо i тихо.

–

Не чують, – вирiшила. І знову ще у шибку легенько торкнулася пальцями. І на велике здивування подорожньоi, дверi вiдчинилися i на порозi стала жiнка.

–

Ви до нас? – запитала господиня.

–