Ангел наш добрий – Мати Софія

Особливо пiдтягували батькову улюблену пiсню «Як я садила айстри бiлi», а за нею йшли: «Ой мороз, мороз», «Чогось менi дивно, чогось менi сумно», «Їхали козаки iз Дону додому».

–

Спiвучими вдалися вашi дiти, Софiе, – кажуть, бувало, люди.

–

Аякже, було в кого iм удатися, увесь наш рiд такий спiвучий, – задоволено вiдповiсть мати.

А дiти росли, як з води, до того ж не були ледачими: пасли своi i чужi корови.

Петя з дiвчатами-сестричками навперемiнки випасав худобу в яру за селом.

І навiть найменший Ваня доглядав гусей, а iх було великий табун. Гонив вiн його iз сусiдським хлопцем Васьком аж за залiзницю, що за хутором.

До того ж набирав у вiдро холодноi джерелицi у крайньому дворi довжелезноi сiльськоi вулицi. Жалiв гусенят, щоб не були без води.

Поб’ють бiднi дiти ноги на колючiй стернi, попечуть на сонцi носики – матерi Софii журба, страждання i морока: треба гоiти дiтям рани.

Увечерi, натомлена, пiсля ланки, просить напiвсонних дiтей помити ноги.

А вони ж збитi та потрiсканi i торкнутися до них не можна.

–

Ой, болить! Не займайте, мамо, так болить! – плачуть – пручаються вiд маминих лiкiв: сметаною тамувала рани.

–

Терпи, воно поболить i перестане, за нiч хоч трохи загоiться, – умовляла турботлива ненька.

Це влiтку, а восени мiсять багнюку школярики до школи (iх перевели в школу через греблю) i чоботи не раз погублять у тому болотi, i книжки з вузликiв- хустинок повипадають (портфелiв у них не було, як i в багатьох iнших дiтей).

У зимовi снiгопади i перемети, бувало, й не пускають до школи.

–

Наздоженуть прогаяне, вони розумненькi, – говорив батько.

* * *

Неблизька дорога до хутора, де живуть Софiiнi батьки, та коли приходить холодний грудень i заморозить розм’яклу вiд осiннiх дощiв грунтовицю, у якiй по колiна борсаються завше селяни, тодi приходить довгоочiкуване для Михайлових i Софiiних дiтей свято Андрiя Первозванного – Гандрея по-Стецiвському.

Усi четверо дiтей бiжать охоче за татом i мамою, вибираючи, куди краще стати на грунтiвцi.

Аякже, там, у дiдуся Андрiя, буде весело iм i радiсно. Бабуся Олександра уже напекла калит, i вони сонцями сяють на великому столi.

А коли Софiiна родина переступить хатнiй порiг, тут уже зустрiчатиме запашна солодка кругла калита, що ii до гвiздка прилаштував на стрiчцi дядько Іван (вiн ще зовсiм молодий, хiба трохи старший за своiх племiнникiв). Як почнуть, бувало, гратися, то розум в усiх однаковий, що в племiнникiв, що в дядька.

І вже всiдаються найменшi Ваня i Петя на коцюбу i «iдуть» кусати калиту. А за воротаря – дядько Іван з квачем у сажi.

–

Здрастуйте, ворота! – гукають хлоп’ята.

–

Здрастуйте! – вiдповiдае поважно дядько-воротар.

–

Чи тут висить калита?

–

Тут!

–

А ми будемо кусати!

–

А я буду квачем кресати!

–

А я укушу, – не здаеться Петя, а за ним i Ваня.

–

А як засмiешся, укрешу, – суворо вiдгукуеться воротар.

Пiд веселий смiх хлопчики намагаються все ж таки вкусити калиту, але дядько вимастить в сажу iх так, що потiм iм доводиться вмиватися та ще й з милом.

Гарно i весело в дiдуся Андрiя на Калиту! Додому повертаються усi щасливi, щоб ждати i на наступний рiк такого веселого i радiсного свята…

На все життя кожному в душу западе це родинне святечко, як i колядочка, i щедрiвочка з уст дiдусiв i бабусь, тата i мами.

*

* *

Давно закiнчилася вiйна. У село повернувся Яшка Каплан, та вже не з Любкою, а з Ольгою. Вiн першу жiнку покинув, як померла iхня спiльна дитина, з другою жiнкою в нього було вже двi дiвчинки – Наташа i Тамара. Оселилися недалеко вiд Софiiного обiйстя.

Дочка Люба ходила з Тамарою в один клас, разом гуляли дiвчатка.

А менша Наташа вчилася в одному класi з Ванею.