Последний отзыв
По всем вопросам обращайтесь на: info@litportal.ru
(©) 2003-2024.
✖
Ангел наш добрий – Мати Софія
Год написания книги
2021
Настройки чтения
Размер шрифта
Высота строк
Поля
–
Хiба в мене е серце? Немае, бо якби було, то вже давно б розiрвалося.
Вiйна забрала у них з чоловiком ще двох синiв – соколiв.
Як же не жалiти було Софii таку матiр?!
Скаже, бувало, невiстка: «Мамо, до вас просилася з хлопчиком
Ялина, десь перелякалося дитя. Може, приймете?» – Та прийму, як така бiда з дитиною.
І, заховавши глибоко свiй бiль, заходжувалася рятувати чужих дiтей.
Була вiд природи i вiд своеi матерi Лукii теж цiлителькою. Знала i вiд переляку, i вiд енурезу, i вiд зубного болю, i пологи приймати.
Не раз, бувало, каже невiстцi:
–
Слухай, дочко, ти маеш добре i чутливе серце, лагiднi руки, зможеш допомагати людям. А я тебе навчу, передам тобi все, що вмiю i знаю, рятуватимеш людей вiд бiди.
–
Добре, мамо. Навчите колись, а поки що самi помагайте людям. До вас iдуть по порятунок, вам довiряють.
І те «колись» все вiдсовувалося пiд напругою щоденних нелегких буднiв.
А тепер ось страшна хвороба взяла у своi кiгтi матiр i вже не вiдпускае.
–
Не встигли ми з тобою, дочко, зробити те, що я хотiла тобi передати.
–
Не журiться, мамо. Попереду е ще час, ось пiддужчаете, станете на ноги i все менi передасте, що задумали.
–
Кажеш: устану ще? – запитала хвора i прошепотiла:
–
Будь завжди бережена Богом з усiм родом, дитино, доню моя.
Вона вiдiйшла у Софii на руках, спокiйна i втомлена.
Вiдходили вiд Софii найдорожчi люди: i батько Андрiй, i мати Олександра.
Слава Богу, що дiти подарували iй онукiв: Людмилу, Валерiя, Ларису, Ольгу, Михайла, Юрiя, Олега.
Ними опiкувалася, уболiвала за них, переймалася iхнiми турботами.
Коли сталася бiда з найстаршою внучкою, ледь сама не померла вiд горя, лiкувала ще дитину й пiсля лiкарнi, коли повернулася Маруся з Люсею.
Дочка Люба поiхала на сесiю в Киiв, пише:
«Мамо, тату, вiддайте мого синочка в дитячий садок, бо менi сни тут поганi сняться».
І стиснулося материне серце вiд згадки про страшну подiю. Пiшла дитина до рiчки i ледве не втопилася.
Добре, що бабуся Гусарка вибирала огiрки i почула дитячий смiх.
Вона висипала з пелени огiрки i пiшла на смiх.
Два хлопчики бiля камiнця. Один смiеться, а другий – уже й черевички у воду поспадали – просить:
–
Дай менi руку!
–
Не дам, – смiеться.
–
І не давай, я зараз дам ручку, тримайся, дитино, я йду до тебе, – тихо озвалася бабуся Гусарка, щоб не злякати дiтей.
А сама вже й немолода, ноги вiд переляку затремтiли. Якось вибралася, стала на каменi, схопила малого за посинiлу ручку, витягла на берег.
–
А тепер бiжiть мерщiй обое додому, – наказала.
Сама ж слiдком прийшла i розповiла Софii.
–
О Боже милостивий, я ж наказувала Вiтi наглядати за ним.
–
А вони мене не послухали, я ж слухаюся i сиджу на ганку, – вiдповiв на рiк старший хлопчик.
Скiльки тодi довелось пережити бабусi – матерi! І як тривожилися вона, коли гроза заставала малих внучат-пастухiв на полi, i як губили корiв, запасали iнодi, були ж бо ще зовсiм дiтьми.
Вона втiшалася i заразом тривожилася i за Люсю, i за Валеру.
