Ангел наш добрий – Мати Софія

Бiда у двiр не йде сама, а з малими дiтками.

Занедужала старенька Олександра.

Недовго й лежала – день-два, хотiла щось сказати дочцi, але не могла, лише з ii очей так котилися сльози, що одна одну побивали…

* * *

Поховала Софiя матiр i згодилася перебратися до дочки. Звикати iй довго не довелось, бо це зовсiм недалеко та й з Марусею на одному кутку.

Усi розбiжаться по роботах, а бабусi Софii е ким опiкуватися, е з ким гомонiти.

Нащебечуть правнучата iй, нащебечуть, а вона iм казочку розкаже, кашкою нагодуе, колисковоi заспiвае до денного сну.

Може, й стомлювалася вона, але нiколи не говорила, що iй з дiтьми важко, не жалiлася, що зайве пустують.

Вона завжди умiла вчасно пiдтримати, заспокоiти, поцiкавитися, як у дiтей i внукiв iдуть справи на роботi: як пройшов далекий рейс у сина Петра, як у доньки-куховарки Марусi минув робочий день, що готували школярам на обiд, як iдуть жнива в колгоспi, де головував син Іван, як готуеться школа, у якiй директоркою Люба, до роковин Малоi академii.

–

Мамо, iде велика делегацiя студентiв з викладачами з Черкаського педiнституту, я хвилююся, – якось сказала дочка.

–

А ти не переживай. Приймемо, вареникiв наваримо, усiм вистачить. Ще й узвару подамо.

–

Спасибi вам, – вдячно мовила донька.

Уже немолода, а не стомлюеться ходити пiшки i до церкви в сусiдне село, i на шкiльнi свята, якi часто вiдбувалися в Крицькому саду.

Вона любила i своiх, i чужих дiтей.

Сяяла до всiх сяйвом своiх пролiскових очей, якi i з вiком не помарнiли, не потьмянiли. Такою залишаеться Мати… Справжня.

*

* *

Пронеслися над Софiiною долею роки, як шаленi конi: нi загнуздати iх, анi припнути. Сила вже не та: анi до печi заглянути, анi картоплинку обчистити, чи курочкам посипати. Зажуриться собi, бувало.

–

А скiльки хлiба, короваiв, пирогiв напекла дiтям i внукам за свое життя,– зiтхне невесело. – А тепер десь подiлася, зникла сила.

–

Та ви, мамо, вiдпочиньте, за свiй вiк наробилися. Ось книжечку прочитайте новеньку, внучок привiз, – заспокоiть дочка.

Любить мати дуже читати. І навiть коли стала iнвалiдом по зору, i тодi читання було ii улюбленим вiдпочинком.

І треба ж такому горю статися: у неi якось уночi раптом заболiло так око, що бiль годi витримати!

Повезли дiти у Шполу до лiкарнi.

Оглянувши матiр, лiкарка сказала: треба негайно видалити хворе око, аби не стало бiльшоi бiди.

Дiти в один голос:

–

Нi, не дозволимо цього робити! Як!? Залишити стареньку калiкою?

–

Не плачте, дiти, не побивайтеся. Як лiкар каже, так i зробимо, щоб потiм ще бiльше не жалкувати, – заспокоiла iх.

Мужнiсть, мудрiсть, сила духу, витримка передалися рiдним.

Повернувшись з лiкарнi, вона нiколи навiть не натякнула на свою iнвалiднiсть: залишалася все такою ж спокiйною, впевненою в собi, розважливою, щирою, нiжною, ласкавою i доброю.

–

Привезiть менi щось цiкаве читати, бо вдома вже все перечитала, – бувало, просить дiтей i внукiв. І вони з радiстю привозили iй художнi книжки.

Скiльки вона iх прочитала!

А коли дочка видала нову свою поетичну збiрку, мати усiм друзям, хто приходив до хати, дарувала ii:

–

Прочитайте. Я вже декiлька разiв читала! Цiкава i корисна книжечка.

–

Мамо, не треба, а то люди скажуть, що хвалимося, – просить донька.

–

Не скажуть. У твоiй книжцi е чому повчитися, – вiдкаже упевнено з сонячним усмiхом на устах.

ЇЇ натомленi за життя руки стали i для внукiв, i для правнукiв теплою затишною колискою, вони дуже любили мудру стареньку бабусю, ii тиху мову, ласкаву усмiшку.

Радiла, коли дiти, внуки, правнуки i праправнучата збиралися за святковим столом i просили ii сказати перше слово, яке завжди було жаданим, вагомим i повчальним, як золоте зерня.

Любила казати, що в неi немае невiсток i зятiв, а е дочки i сини.

Та й вони ж ii усi шанували: поприiжджають додому i спершу бiжать провiдати бабусю, понавозять iй подарункiв, солодощiв: