Последний отзыв
По всем вопросам обращайтесь на: info@litportal.ru
(©) 2003-2024.
✖
Ангел наш добрий – Мати Софія
Год написания книги
2021
Настройки чтения
Размер шрифта
Высота строк
Поля
Все нам у вирiй летiти
Жалiем матiр аж тодi, як вишнею зiв’яне кволо, ще не пройшовши свое поле, як слiд не надивившись i на свiт, а похилившись вiд усяких бiд так передчасно, згорiвши зiркою завчасно…
Позлiталися дiти до неньки
Позлiталися дiти до неньки,
Пташенятами – внуки маленькi, Та здорвлять, та щедро вiншують,
А вини за собою не чують: у мами не були давно, слiд прочах.
Перлом чистим – сльозинка у мами в очах. Бо таке ii свято випадае не густо. (Щоб веселощi й гамiр дитячий),
Про це знають удвох – Мати сива, стара, І хатиночка – пустка.
У тишi рiдноi кiмнати
Голубi фiранки в смужку золоту, мамину усмiшку вiчно молоду – у своему серцi я завжди ношу, i до бiлоi хатини все лечу, спiшу. Там, у тишi свiтлоi рiдноi кiмнати жде мене у радостi й печалi
найдорожча в свiтi –
Мати!
Мати
Час як пiдходить – Мати на пошту виходить. Хустину – ворона чорного, що на головi
кряче,
Змiнить на бiлу, на радiсну наче.
Празник у матерi – нiби i справдi сини
обiзвались,
Нiби з вiйни повертались.
А так –завше в Матерi чорним вишита
сорочка,
Тужить, як чайка пiдбита: – Синочки!
Синочки…
–А менi ось за голови вашi хлiбина
й консерви …
Дзвонять iз неба! Ось вибухнуть струнища – нерви!
Крайка неба – пояс червоний козачий,
Лазурова габа – смуток юначий, А рожевий окрайчик навколо –
то дiвоча невтiшная доля.
А темний, аж синiй –печаль материнська за сина.
Не дiждалась з вiйни молодих
козаченькiв –
У сльозах все життя натужилася рiдная
ненька,
Їй держава платила по дванадцять рублiв
за кожного сина…
За Петруся бiлявого…
За Миколку чорнявого…
І матуся щомiсяця консерви купляла, Та гiркi i пекучi обiди синочкам
справляла…
Серед шляху одна
І
Серед шляху одна, як тополя покинута,
На худеньких плечах хустка накинута – Мати стара, як сум, бреде, Нiхто й нiде ii не жде. Хустка картата з нею – як крила, В нiй виростала донечка мила.
Мати – костур у руки
І снуе, наче тiнь, вiд дочки – до онуки.
Скрiзь важка, всюди немила, Сумно сплескують хусточки крила. На дорозi одна тополиною гнеться, Лiтнiй дощ на хустинi смiеться.
В нiй в безхлiб’я по селах ходила,
За останню сорочку донi хлiба просила… А дощ не смiеться вже, плаче, заслав пеленою… Матiр горе веде тiнню сумною.
ІІ
