Ангел наш добрий – Мати Софія

Дорога тобi була обнова,

І легенька вишивана блузка – В нiй ласкавиться на квiточках кожная галузка.

Ще святешня хусточка квiтчаста, – Одяг цей любила, мала в ньому задоволення i щастя.

Що там за межею, що туди вiд нас полинула, І як твоiй душi ведеться, ми не знаемо.

Кажуть люди: так годиться – тебе й перевдягаемо.

А якщо не так щось учинили, нам прости. Знаемо: душа твоя свята прощення повна й чистоти.

*

* *

Душа у матерi святиться благiстю

І тихим спокоем вмиваеться, Коли з порога: – Мамо, здрастуйте… – вчуваеться,

І на устах у сина цвiте усмiшка мила. Тодi у неньки виростають крила, І прибува джерельна сила.

*

* *

Ластовиннячко ласкавиться ластiв’ятами

На щедрих рученьках мами,

Що все життя звикли вiддавати, Вiддавати дiтям, онукам

Хлiб рум’яний i до хлiба. Пахучi в ластовиннячку руки неньки, Молоком – добром нiжно тепленькi. Рученьки – ластiв’ята лiтають, Все роботи для себе шукають.

Золотом, золотом золотяться

Ластовиннячка – сонечка, щастя На рiдних рученьках мами. Боже милий, подовше тримай ти ii помiж нами!

* * *

Нiчого краще не бувае,

Як ранок новорожденний свiтае…

Нiчого не бувае краще в свiтi, Як неньцi простягають рученята дiти.

Нiчого не бувае наймилiше, Як рiд збереться в хатi найрiднiший, Нiчого не бувае найсвятiше За слово матерi, що наймудрiше.

Сива моя голубонька

І

Уже сива моя голубонька І вiршiв моiх не читае, І не хвалиться: “Це моя доня iх писала, Мо ‘хто не знае?”.

А в хату хто прийде,

Усiм даруе мою книжку

І нiжну, щиру, найтеплiшу В свiтi бiлому усмiшку.

Прийшла година зла – прелюта, І сила мамина хворобами закута.

Лежить тихенько сива пташечка,

Та вiршiв моiх бiльше не читае,

Лиш усмiхом, як перше, Ясно сяе, сяе, сяе…

ІІ

Пташино воркiтлива, ненько, У пiзню – пiзню свою осiнь так гiдно увiйшла,

Як та тендiтна квiтонька маленька.

І ще чаруе усмiх незрiвнянний твiй,

І з очей рiдних ллеться нiжна просинь, Та вже печаль, як смуток сивий, облягае, На миле i прекрасне чоло спадае.

Така беззахисна, довiрлива i щира,

Як те дитя мале,

Що руки простяга i горнеться до всiх,

Хто з ласкою на рученьки його вiзьме.

Тримаеться за свiт цей бiлий

Із сил своiх останнiх,

Бо знае, як нам, дiтям,

Пекельно тяжко буде пережить

Невiдворотнi митi тi прощальнi…

ІІІ

Вiдбула, Вiджила, вiдiйшла, А печаль безбережну пекучу Лишила у хатi.