Ангел наш добрий – Мати Софія

Очi рiднi закрила при дiтях.

Батькова сорочка

Пам’ятаю: рукави розставивши, В хату входила татова сорочка.

І хилилася, хилилась вiд тепла.

А за нею входили й сороченята

Тi, що ми носили, дiти – маленята.

Пахло так тодi в хатi солодко – морозно,

Свято пахло, радiстю весняною тривожною. Ще iскрилися снiжинки, Квiточки – сльозинки. Як те грубе полотно

Та до серця прилягло! В сорочках з морозу i порошi Якi ж сни наснилися хорошi!

Жалю мiй! На тонкiй на синовiй сорочцi

Не квiтують осяйнi снiжинки,

Густо – густо повсiдалися смутнi пилинки.

Не присняться йому сни тi,

Що матерi колись наснились,

В чому ж ми, у чому, люди, помилились?!

Батькова ж сорочка, iз любовi ткана,

Вже давно не замерза,

Вицiловуе у прискринку ii моя сльоза!

* * *

У веснянiй заметiлi рiдна хата, Навiть не впiзнати.

У бузкову радiсть я прийду, До ненечки – вишнi припаду.

А за нею стоять лiта та й лiта,

Тому вона не старiе, а все молода. Струмениться молодо льону цвiт з очей, А iз серця – золото обсипа дiтей.

Намисто

Голод намисто поiв у баби Марii, І тепер воно правнучку не зiгрiе. І спiдниця не буде носиться у квiтах маленьких на ситцi. Десь кожух у Ростовi блука, може, й досi, б’е додому, б’е нiженьки босi. Та не дiйде – несила, жаль, господарка юна його не носила. Бо голод зубами клацав, бродив по селi, І дрижали вiд страху старi i малi. А вiн хазяйнував, намисто з груби замуроване виривав. Виривав дороге намисто, поiдав усе чисто.

Аж щелепи йому трiщали, аж зуби йому хрущали.

Та й дiвцi було не до нього, упала голоду в ноги. А вiн заморозив навiки ii на стежцi заплаканiй у бур’янi. Без намиста Ганнусю ховали, бо в Росiю воно прошкувало – Так хотiло шлях заступити смертi, та спiзнилися батьковi ноги, до кровi натертi. Через силу добився до хати, а ii не впiзнати. Пустка та й годi, бур’яни вище хати танцюють в городi. Став на порозi, засмучений, де ти, доню моя незаручена? Я ж намисто на хлiб не змiняв, для весiлля твого зберiгав… Та й упав, похилившись на лаву, в вузлуватих руках нещасливе намисто ридало. * * *

Похилi, зiгнутi сивенькi, голубоньки старенькi – усе частiше вiдлiтають в iрiй i розтають, як цятки сiрi. Не прилiтають навеснi, лиш посилають здалеку пiснi, яких душа жде, як причастя, жаданого, солодкого, як щастя.

Чекання

Скiльки вишнi зацвiтали у рiдному краi,

Скiльки зими порошею вже iх замiтали,

Скiльки разiв лелеченьки вертали до хати, Лиш кровиночки з вiйни Не дiждеться мати.

Тiльки встане сонце – Мати зором у вiконце – І який цей свiт болючий, Із слiз зiтканий, пекучий!

Ой, горлице – удiвонько

Ой, горлице – удiвонько,

Сива твоя голiвонька, Побiлiла в самотинi Сонцем була у родинi.

З дiтьми батька виглядала, Долю свою викликала, Поки склала крила:

Летiти несила…

Мати сина тополино виглядала

Мати сина тополино виглядала, А ворота з туги впали.

Аж пiд вiкна пiдiйшла сива нехворощ – травиця, Стрiча з сином (ой, давно) матерi лиш сниться.

Сниться тiльки та примариться,

Над неньчиним подвiр’ячком небо хмариться.

А де ж твоi внуки, сива мати? Було б тобi, мати, крил не пiдставляти, Було б тобi сина в полинi скупати. Полин – трава та й гiркая, А матiнка та й близькая. А нехворощ сиву у колиску слати Було б тобi, мати.

Було б його, мати, у любистку скупати, –

Трава та пахучая,

А розлука iз ненькою та й болючая.

Було б сина, мати, в поле посилати, Де колос зернистий, Де птах голосистий. Було б його вчити

Ще землю любити.

Не хилилася б тепер, як суха билина, При синовi живому Мати – сиротина.