До матерi
Вишенько, бiло – розквiтлая, нене!
Ти ж бо найкраща у мене.
І ласкава, й проворна, i всюдисуща,
Бджiлко моя невсипуща,
Свiтла радосте, тепле сонечко,
Ти опора мiцна та й для донечки, Бо складаю безжально i болi, i муки І на душу твоi, i на руки. Скiльки iх випада на дiтей – Цiле лишенько!
Не зiгнись вiд незгод ти моiх, Хитка вишенько!
Нiжна вишенько, ясний променю, Ти долаеш життевi шторми Вкупi з донею.
Буревiям з вiтрами та й не здаватися, Ти навчаеш мене в боротьбi не згинатися.
Ти найкраща у мене, матусенько – вишенько! Я у серцi своiм образ твiй навiк вишила!
Менi любо-любенько
Менi любо–любенько, коли поруч зi мною i тато, i ненька, а ще й нiжна моя бабуся – я до них усiм серцем горнуся.
Мати iде до ворiт
Грiе сонцем усiх цiлий
вiк
ненька невтомно, дбае про нас невгамовно.
Сяе блакитною радiстю свiт -
Мати iде до ворiт! І щодень, i щогодини самозречено палить себе
на кострищi в iм`я щастя дитини. Все бiгом та бiгом з- пiд хустини пасмо бiлим крилом. Як земля буде вiчно крутитися i свiт буде допоки,не присяде матизарум`янились молодо щоки. Очi хлюпають радiстю синьо до дочки i до сина у росi, у щасливiй сльозi.
* * *
Наче дощик весняний, Ходить лагiдна мама. Усмiх в неi привiтний, Нiби сонечко лiтне.
А в очах голубизна,
Як i небо моеi Вiтчизни.
Зелена недiля
Пахне клечанням,
Зелен – рутою, i м’ятою, Синi пiвники гордi
Повсiдались пiд хатою.
Вiльха радо iз стрiхи
Сережками хвалиться,
Дуби i горiхи
До калиноньки залицяються.
Я босонiж ступаю по лезах
Трави-лепехи на долiвцi, –
Тихо скрикне стебло, Бризне щасно сльозою, Вiддавши тепло.
(Як до серця менi прилягло!). Пахне клечанням знову в хатинi у мами… По долiвцi в дитинство iду, обережно ступаю у казку ногами…
* * *
Стала хата центром Всесвiту безмежного, вiд любовi безбережного:
порядкуе в хатi ненька – горличка сивенька,
розливае нiжнi хвилечки тепла у душi нашi ненька мила, – хвилечки добра.
У спокоi скупанi щасливляться i дiти, i внучата. Ховаеться жура, i мусить зло
мовчати –
по хатi образом святим пливе Пречиста Мати.
Люба ненечко
І
Ми з тобою, ненечко, одне цiле, я – частинка твоя змалiла. Як нам гарно у свiтi жити, землю ласкаву у двох любити. А вона до нас горнеться, правiчна, Тiльки ж ми на нiй, мамо, не вiчнi! Недалеко розлука стоiть за плечима, холодно диха.
Сiе лихо на нас з рукава, сiе лихо…
ІІ
Так боюся
Тебе вразить, матусю. І благатиму долю, ще й зозулi вклонюся, щоб не ти надi мною, як плакуча верба, голосила в журбi, а я над тобою тополино стелила жалi. Стеблинкою, павутинкою потримайся, за життя позмагайся, люба ненечко, в свiтi, щоб, доглянута,