Ангел наш добрий – Мати Софія

Хмаровища – хмари Облягли, як чари, не пробитися до свiтла, де надiя колись квiтла.

На життя щасливе, весело – грайливе, на життя багате в материнськiй хатi.

В материнськiй хатi, прибранiй у квiти… Самотою тужить ненька при рiдненьких дiтях.

Повiк з рiднею

Щаслива я: навкруг рiдня моя Цвiте калинно, чорноброво.

Живи, родинонько, пребудь здорова! Щаслива я – навкруг земля моя, Квiтчае ii пiсня солов’я.

Вiнчае урожай з землею обрiй Там, де ходили роботящi обри. Щаслива буду я повiк з рiднею, Із матiр’ю – Вкраiною моею.

Над внуками птахою

– Поживiть ще для себе, Матусенько, – просять дiти.

Заквiчали оселю, прибрали у квiти… А вона все смiеться, вже над внуками птахою в’еться. – Вiдпочину тодi, як пiду за межу. А поки що для Вас побiжу та зроблю, побiжу та зроблю, побiжу!…

Висота мудростi

Бабуся – грушка зморщена сухенька, чиясь дбайлива сонцеока ненька мiж квiтами – внучатами в травицю сiла – впала сiренькою перепеличкою, тендiтно – невеличкою…

О, скiльки радощiв i смутку на вiку пiзнала сiльська бабусенька!

Із честю свiтлою несе вагу минулих лiт, i недарма в очах злинялих нам цвiте той давнiй дивний цвiт. І промениться мудростi для нас ще недосяжна висота, до серця струменить мадонни – матерi свята i непорочна чистота.

Хато – колиско

Хато – колиско, пречиста в любистку, хато моя чарiвна, беззахисна, в горi сумна!

Падають стiни твоi! Вiд бiд – i падае свiт, падае сволок з цвяшком вiд колиски, де ми виростали малi, падае сволок – i виростають до неба жалi понад любисток, i понад бузку шумовиння пахуче, вище, все вище, де зорi яснi i немручi… Жалю ж мiй, жалю, гiркий непомалу, хата вмирае моя – з хатою падаю я!

У казцi лише збуваються дива

Очi – не очi: зiницi лиш чорнi: Впали на хату дитинства лiта, та обсiли долю ii воронням.

Лиш пiч одна iще жива. Та ба!

У казцi лиш збуваються дива, щоб раптом з неi калачi рум`янi, i ми малi зовсiм, i з нами хата, а в нiй живi – i мама, й тато.

Бабуся Олександра

Накувала зозуленька довгий вiк, а щастя забула.

Взяла вiйна ii сина – соколика, вернуть – не вернула. Лiчить лiта неньцi важка самотина. Та сивiе, та журиться – звiстки жде вiд сина. Важкi руки виробленi, наче в чайки крила, склала роки на колiнах – пiдняти несила.

Руки – колискою теплою, затишною,

А над ними Мати тужить та й бiлою вишнею:

– Де ж ти, де ж ти, синку?

Де ж твоя дитинка?

На колиску – руки: кап та кап – (скiльки уже лiт) –

перлами блакитними з очей виплаканий цвiт… Гiркий цвiт!

Соняшник вiдцв

iлий – батенько старий

Голова зсивiла – соняшник вiдцвiлий – батенько старий до свiту нiмий: погляд вiдболiлий, устонька зiмлiлiбатенько старий: до свiту глухий… На долонi колись дужi, до роботи небайдужi, похилився, зажурився батенько старий: до усiх нiмий…

думу- думоньку колише, з ним самотнiсть в парi й тиша.

Нiч i день, день i нiч, сльози з вiч.

Як дитинасиротина батенько старий при синах живих… плаче безутiшно при дiтях успiшних.

Не стало тiтки Оксани

«Не стало тiтки Оксани!» Болем упало зрану.

Не стало вдови – горяницi

І ненечки – жалiбницi…

На плечах вiйну носила,

Синочкiв п`ятьох без мужа ростила.

Тепер ось не стало вдови – горяницi…

І люди терпiнню ii прийшли поклониться. І краялось серце в кожного – Далека вiйна тривожила.

Вирiй виглядае…

А вже матусенька на лавi…

В хустиночку бiлесеньку прибрали…

І сонцетепло запишалась, Купаючись у многолюддi слави i неслави.

Це, мамо, принесли вам дiти

За подароване життя тi скарби: На серденько цiлющi лiки