Ангел наш добрий – Мати Софія

Усе карбами глибокими залягло на ii серцi, усi переживання i тривоги.

Син Петя з невiсткою Наталею жили деякий час iз батьками.

На роботу iздили у мiсто, дiтей возили у школу i в дитсадок.

–

Чого це тебе учора в автобусi не було? – запитують цiкавi пасажири.

–

А я впав у закваску, – повiдомляе радiсно малий Юра, – бабуся поставила ii у дiжцi, а я заглядав i якось туди впав.

В автобусi полягали всi вiд реготу.

А вже найменшого внука Михайлика, синочка Івана i Олени, нiяк не хотiла вiддавати в пастухи, згадуючи, скiльки довелося пережити за старших онукiв.

–

Ти, Михайлику, сховайся, а я скажу, що ти не прийшов, попрошу пастухiв попасти за грошi.

А дитинi тiльки цього й треба, побiг гуляти…

* * *

Занедужав тяжко Михайло, поклали його в лiкарню, але й там йому не ставало легше. Рятувала чоловiка, як могла, а того дня вiн сказав дiтям:

«Ви iдiть додому, у вас там скiльки роботи, а мати тут хай буде, зi мною».

Зажуренi дiти пiшли з палати. А Михайло взяв Софiю за руку i через силу промовив: «Якби все повернулося , як би ми з тобою зажили…»

Останнi сили своi вклав вiн у цi слова, сповненi жалю, i в потиск ii руки…

Дiти лиш добралися додому, як з лiкарнi повiдомили: «Вашого батька вже немае»…

Софiя не захотiла сiдати в машину, щоб добиратися додому.

Вона пiшла по розталому чомусь лютневому снiгу, не вiдчуваючи, що ноги наскрiзь промокли. Несла з собою спогади про прожитi роки, не помiчаючи слiз, що котилися дощем по щоках.

Усього в життi було, як на довгiй нивi: то холодом повiе зi студеним дощем, то сонцем осяе.

А сьогоднi в ii родинi велике горе, полите серед зими дощем – слiзьми.

Кажуть, коли хтось вiдходить iз життя пiд дощ, то плаче за свiтом душа. Софiя серцем вiдчувала, що це так.

Важко було пережити втрату чоловiка, самотнiсть каменем налягла на Софiю.

Хоча й дiти недалеко, навiдуються, кличуть до себе, але ж нiч прийде, не знае, як ii перебути.

Надумала i пiшла на хутiр до брата Івана, покликала невiстку Надiю:

– Хочу вас попросити, аби мати пожила зi мною. У вас тут гурт, ви розбiжитеся по роботах, дiти Серьожа i Вiтя в школу побiжать, а мати сама цiлими днями, як i я. Однак, вона вже поратись по господарству не може. Нехай iде до мене, трохи поживе зi мною, поки я хоч трохи звикну бути сама.

Слава Богу, зрозумiли ii, не заперечували.

З того часу веселiше стало жiнцi, в’еться – щебече i коло матерi, i по господарству клопочеться.

Матуся старесенька, ледве пересуваеться по хатi, а все ж удвох, а не сама. Виведе ii в сiни, посадить на стiльчик, вкутае ноги, бо все мерзнуть:

«Дивiться, мамо, по вулицi люди iдуть, дiтки бiгають, а я тут недалеко, буду до вас навiдуватися», – скаже, а сама до роботи вiзьметься.

До того ж, нiяк не розлучиться з корiвчиною, хоча дiти просять: «Не держiть уже, мамо, продайте, бо вам важко однiй, а ми не набiгаемося, у кожного своi турботи». Обiцяе послухати, а нiяк не наважиться залишитися без годувальницi.

А тут сталася бiда – пропала корiвка! Як же вона зажурилася, скiльки попоплакала, аж поки не привела iз сусiднього села молоду корiвчину.

Забiгала бiля неi, як коло дитини. Так уже ii доглядала: i водички, i травички, i бурячка, i пiйлечка. Гарна корiвка, ласкава, добра i на молочко щедра.

Щаслива Софiя: е i дiткам, i внукам, i неньцi ложка молока.

Аж помолодшала i меткiшою стала в роботi, i лiт нiби не вiдчувае.

–

Вiдпочивай, дочко, – просить старенька мати.

–

Добре, ось ще навiдаюсь до Голубоньки (так назвала годувальницю) та й зайду до хати.

Побiгла весела, а вернулася вся в сльозах:

–

Мамо, бiда, Голубонька пропала.

–

Як? Ти ж недавно була коло неi.

–

Була. А тепер уже ii немае. Горе менi! Це ж якась напасть чи наслання!

Злягла Софiя, не могла дивитися, як вивозять iз двору ii корiвчину.

–

Не здумай купляти ще корову, бо як уже двi пропали, то так буде i з третьою, – радили родичi i сусiди.