Ангел наш добрий – Мати Софія

Вiдбувся суд i винiс вирок: оскiльки вона мати чотирьох дiтей, присудити iй сплатити величезний штраф.

Прибiгли з хутора батьки Андрiй i Олександра.

–

Не побивайся, дочко, продамо корову i бичка i сплатимо, а тобi буде наука. Раз такий закон, його порушувати не можна.

Слава Богу, що в тюрму не садять.

–

А як же ви тепер самi без корови? – запитала.

–

Не журися, виживемо, колись ти даси ложку молока, хоча б для Ванi, а колись i так обiйдемося.

–

Спасибi вам, а за молоко не думайте. Дiти приноситимуть частенько, вони вже в мене розумненькi.

–

От i добре. Дякуймо Богу, що ти вдома з сiм’ею i дiтьми.

Отак i вийшли iз бiди, в яку потрапила Софiя. Молилась Господу, що порятував вiд тюрми.

Росли дiтки, розцвiтали, як найкращi квiти. В усьому старались допомогти батьковi – матерi.

Синочки наймалися пасти чужу худобу. І свою корiвчину добре доглядали.

А донечки влiтку вже пiсля восьмого класу працювали на цегельному заводi – заробляли собi на одяг i взуття до школи. Ще й менших братiв одягали на осiнь.

Гордилися працьовитими дiтьми Софiя i Михайло.

На батькiвськi збори ходили до школи залюбки: слухали з радiстю подяки вiд учителiв за вихованих i розумних дiтей.

Пишалися: це ж iхнiй синок Ваня став першим у школi за всi роки золотим медалiстом!

* * *

Швидко плине час. Порозлiталися, як тi птахи, дiти: дочки замiж повиходили. Сини – Петя в армiю служити, Ваня – в Харкiвський полiтехнiчний iнститут навчатися.

На той час нестало батька Назарiя, а мати Марiя тяжко занедужала.

Як могла, рятувала матiр.

А вона так гiрко страждала: все ii тiло горiло у смертельнiй сверблячцi.

–

Рак у вашоi матерi! – як ударили в голову слова лiкаря. – Везiть ii додому i чекайте.

Не могла невiстка дивитися на страшнi муки жiнки, яка на довгi роки стала ii дорогою i рiдною людиною.

Попробувала ii обливати горiлкою i на деяку годину звiльняла вiд свербiння i болю бiдолашне тiло.

Стала знову у садку варити горiлку i обливати нею хвору.

–

Не боiшся, Соню? – питала сусiдка.

–

Не боюсь, менi страшнiше дивитися на материнi муки, анiж тюрма, – вiдповiла.

Якогось дня вiдвiдати хвору прийшла аж iз Грушкiвки Марiiна подруга.

Сидiла бiля неi два днi, ночувала.

А коли прощалася, йдучи додому, сказала:

–

Пощастило тобi з дочкою, добра дитина, як же вона упадае бiля тебе, як побиваеться, як рятуе тебе вiд болю.

–

Дуже пощастило, – вiдповiла Марiя. – Вона менi хоч i невiстка, але рiднiша за рiдну дочку, бо та живе дальше i не змогла б так увиватися бiля мене щодня i щогодини. Вона й на роботу зараз не ходить, доглядае за мною.

–

Невiстка, кажеш? Нехай же ii Господь береже й на всякому мiсцi вiд лиха заступае!

На прощання вона поцiлувала Софiю:

–

Дякую тобi, дочко. Нiколи i нiкому б не повiрила, що е на свiтi такi невiстки.

Смуток i бiль огорнули родину, коли нестало матерi Марii.

Вона прожила страдницьке життя, зазнала багато горя на своему вiку.

Розказувала невiстцi, що молодою ще поховала з чоловiком трьох дiтей (9, 8 i 6 рочкiв iм було). Коли двох разом несли на цвинтар, Василько мамi через силу говорив: «А я ж не помру, правда, мамо?»

А з кладовища прийшли, то вiн уже не дихав. Невiдома страшна хвороба забрала i синочка.