Ангел наш добрий – Мати Софія

Пiдростали трое дiтей у родинi Софii i Михайла. Старшi дiвчатка доглядали за меншим братом, влiтку пасли гусей, пильнуючи, аби з подвiр’я не побiгли в город. Вони дуже радiли, коли iх мама хвалила, а тому, доки вона повернеться з роботи, прибирали в хатi, навiть бралися пiдбiлювати бiля печi.

А одного разу вони задумали розмалювати червоним бiля челюстей. Поки Маруся замiтала в хатi, то менша сестра заходилася швиденько, щоб першою, випередивши старшу, малювати зубчики i квiти, як робить мама.

Але чомусь щiтка не слухалася ii i забiгала та й забiгала убiк та все вбiк.

–

Що ти наробила оце?! – закричала Маруся. – Давай я поправлю, бо скоро прийде мама з роботи!

Та щось i iй не вдавалося виправити намальоване.

Вiд такого «мистецтва» пiч, неначе скривджене дитя, аж засмутилася.

Увечерi з роботи повернулася першою мати.

Доньки ще надворi почали хвалитися, що i в хатi поприбирали, i на кухнi пiдмазали. У iхнiх словах вiдчувалася тривога, i мама сказала:

–

Так ви ж молодцi, всю роботу переробили в хатi та ще й гуси пасли, i за братиком дивилися.

А вступивши в хату, вона не впiзнала печi i замiсть того, щоб насварити дочок, весело засмiялася.

–

Ох, ви ж моi помiчницi! Що б я робила без вас?!

Свекруха, нагодившись на веселий гомiн, аж в долонi сплеснула:

–

Оце так помазали! А я то думаю собi, чого вони притихли, бiсовоi вiри помiчницi! А ти, Соню, потакаеш iм.

–

Та вони ж, мамо, так старалися, щоб менi допомогти. Нiчого, наступного разу вийде краще… І нiжно погладила обох по голiвках. – Розпуск ти великий iм даеш, – бурчала мати Марiя.

*

* *

–

Ти не хочеш на рiчцi попрати платки? – одного дня запитала сестру Маруся. – Бо я пiду, менi треба свою хустину випрати. Вiзьму з собою i Петю.

–

І я пiду з тобою. Давай ще винесу велику мамину хустку, яку вона узимку носила – запропонувала Люба.

–

Давай! – погодилася сестра.

Вони зiбрали прання, взяли мило i швиденько побiгли до ставка, який був зовсiм недалеко. Поклали речi на великий камiнець i засперечалися, хто буде прати мамину велику хустку. Та вона, не дiждавшись закiнчення суперечки, впала у воду i попливла собi за течiею. За нею зсунулася з камiнця i хустина Марусi. Швидко вода вiдносила хустини, а дiвчатка, розгубленi i зляканi, тупцювали на великому каменi, але у воду не наважились стрибати, бо знали, що вiд самого каменя – велика глибочiнь. Про це говорили старшi. Поверталися з рiчки невеселi i аж поки мама не прийшла з роботи, не пустували, не бiгали по подвiр’i.

–

Щось трапилося? – запитала Софiя дiтей.

–

Ми хустки на рiчцi хотiли попрати, та вони упали у воду i попливли, – вiдповiла старша донька.

–

А ви ж хоч у рiчку не стрибали самi за ними? – злякано запитала мама.

–

Та нi, ми боялися, бо там глибоко.

–

От i молодцi. А хустки ми новi купимо. І бiльше без дозволу не ходiть самi прати на рiчку. Добре? – сказала i зiтхнула полегшено: ще одного страшного горя уникнула родина з Божою допомогою. Пiсля цього випадку дочки не ходили з пранням до рiчки.

*

* *

Серпень тисяча дев’ятсот п’ятдесят першого був гарячим i задушливим.

Жданого дощу все не було. Городина млiла, мучилась вiд спеки. Софiя вже руки пообривала, носячи воду з копанки на капусту, помiдори й огiрки. На городi було так спекотно, що навiть земля потрiскалась. У левадi все ж було краще – рятували могутнi верби i джерельна вода в копанцi: то ж молодиця залюбки набирала воду i поливала городнину.

Босим ногам було приемно, коли з вiдра вихлюпувалася вода.

Це був справжнiсiнький рай для душi: пахло сiно, береговi дивоквiти.

Але зненацька гострий бiль рiзонув по всьому тiлу, i жiнка, залишивши вiдро на березi, поволi пiшла стежкою до хати.

Вона зрозумiла: починаються пологи.

–

Господи, допоможи менi на свiт явить дитя! – молилася тихенько, перемагаючи неймовiрнi муки.

Свекруха якраз була на подвiр’i i зрозумiла все:

–