Ангел наш добрий – Мати Софія

–

Чую, – вiдповiла Люба. Та вона не втерпiла i все розповiла мамi, коли та прийшла з роботи.

–

Ой, Господи, спасибi тобi за дитину! Глядiть же менi, щоб такого бiльше не було. Частiше навiдуйтеся до нього. Добре?

–

Добре, мамо, – вiдповiла за обох Маруся, – а ти базiкало, – тихенько сказала сестрi. З тих пiр сестрички не залишали братика надовго. Коли ж дуже хотiлося купатися в рiчцi, старалися заколисати його, куклу не даючи. Тодi чимдуж бiгли на мiленьке (мiсце на ставку, де купалися найменшi дiти) швиденько пiрнаючи, бризкаючи одна на одну, i вибiгали з води. Удома мерщiй довiдувалися до колиски, забавляли колисковими, якi чули вiд мами. А якоiсь днини хлопчик нiяк не хотiв спати, хоч як няньки не розгойдували колиску. І куклу давали, а вiн не засинае.

–Уже всi покупалися, а через нього сиди вдома, – сердилася Маруся.

–

Ти побудь, а я побiжу скупаюся, а тодi побiжиш ти, пiсля мене.

–

Я так не хочу, – сердилася Люба. – З ним сама не буду.

Тодi, вiдчуваючи, що сестру годi вговорити, Маруся взяла братика з колиски i вибiгла з ним надвiр. За нею – сестра. Чимдуж бiгли до ставка, не помiчаючи навислих над ними хмар, рiдких блискавиць та не чуючи грому. Їм назустрiч бiгли дiти, вигукуючи:

–

Тю, ви куди, ми вiд ставка, адже зараз буде гроза! Та Маруся нiби не чула, добiгла до ставка, перебрела мiленьке i посадила на зеленому сiнi братика. Сама пiрнула у воду, а виринувши, гукнула до Люби: «Хто бiльше просидить пiд водою?! Я чи ти?» Люба справдi боялася води, але щоб сестра з неi не насмiхалася, й собi кинулася у воду. Заринула, але швидко вискочила i зразу ж очима – шукати на березi Петю. Та його не було на зеленому морiжку. Щосили дитина забила долон

ями по водi з криком: «Петя втопився»! Чи Маруся пiд водою почула, але ii голова з’явилася, i вона руками стала шукати малого…

А коли дiстала, дитина вже була синя. Сестри, не одягаючи на себе нiчого, кинулися бiгти, i диво: братик зайшовся кашлем i голосно заплакав.

У рiчцi великими чудовиськами скидалися дощовi потоки. Пiд гуркiт грому, в небi над ставом вибухали блискавицi. Дiвчатка перебрели дощовий потiк, що з’еднувалася зi ставом, i кинулися додому. Брат мовчав, не плакав, але трусився вiд холоду. Маруся роздягла його, якось загорнула в пелюшки, прикрила ряденцем i наказала: «Спи»! Неначе розумiючи, що вiн тiльки що врятований вiд страшного лиха, хлопчик закрив своi синi, як льон, оченята i мiцно заснув.

–

Ну, як, донечки моi, доглядали за братиком? Годували? – запитала мама, повернувшись з роботи.

–

Нi, мамо, вiн не хотiв. Заснув i досi спить, – вiдповiла Маруся.

Минуло декiлька днiв, i Люба все ж розповiла про страшну пригоду з братиком на рiчцi, заручившись маминою обiцянкою, що не розкаже нiчого Марiйцi. Слава Богу, братик пiсля страшноi пригоди нi захворiв, анi перелякався, та й його нянькам було тодi старшiй 5, а меншiй 4 роки.

Швидко, як на конi, пролетiло спекотне лiто, у село зайшла непривiтна i невесела осiнь. Вона була сердита, холодна i вся в рясних щоденних дощах-сльозах. Мама Софiя з батьком день при днi ходили на роботу. Поверталися втомленi, поралися по господарству, вранцi наказували донькам добре доглядати братика, годувати його. Часто, бувало, й сварила, що не iли нi кашi, нi борщу, а лише пили молоко з хлiбом.

–

Борщ треба обов’язково вдень поiсти, бо не повиростаете.

–

Якби такий борщ, як у баби Марii, то ми б i iли, – вiдказували дiти. Цi дитячi слова стали доброю пiдказкою для матерi. Вона попросила свекруху, щоб у ii печi ставити обiд для дiтей.

–

А чого ж, хiба печi шкода? Став, доню, а я iм ще й насиплю сама, – погодилася свекруха.

–

Ну, як? Добрий сьогоднi обiд? – бабуся питала дiтей, якi виiли гарно i борщ, i кашу.

–

Добре все, а вдома не таке, – уплiтаючи iз задоволенням видане бабусею, хвалили внуки. – Ми хочемо i завтра iсти у вас.

–

Якщо так смачно вам, то взавтра теж обiдати будете моiм, – сказала Марiя.

Настала важка пора для колгоспникiв. Безперестанку лили дощi i не давали викопати буряки. Софiя приходила з роботи мокра i втомлена, а в хатi теж було холодно.

–

Мабуть, до роботи ще треба протоплювати грубу для дiтей, бо вони теж мерзнуть, – порадилася з чоловiком.

–

Твоя правда, i малим буде тепло, i ми з роботи прийдемо не в холодну хату. Так i стала робити Софiя. У хатi оселився теплий затишок для дiтей.

А цього ранку вони повставали – i зразу до грубки. Батьки вже давно пiшли на роботу. Обидвi сестрички, як старшi, пустили Петю до самих дверцят:

–

Грiйся, ти – маленький. Сюди тулися, тут тепло, – наввипередки заохочували стати, де найтеплiше.

Дiти тулилися до тепла, аж братик раптом заверещав не своiм голосом.

–

Що ви йому тут робите?! – забiгши до хати, крикнула баба Марiя,кинулася до дитини i зойкнула: Та в нього сорочечка уже тлiе! – i метнулася до вiдра з водою.

–

Слава Богу! На цей раз обiйшлося благополучно, перевдягаючи внука, – сказала бабуся. Бачиш, до чого додумалися – поставити дитину до самоi топки. А що, якби я не почула, то спеклася б уся спинка в нього. Няньки, няньки, дивiться ж менi, бiльше так не робiть! – наказувала.

–

Не будемо, ми хотiли його нагрiти, та й вiн сам тулився до теплого. Ми думали, що так буде краще, – навперебiй розказували обидвi сестрички.